Елеонора Іванівна та її син Віктор снідали. Помітивши на собі пильний погляд матері, Віктор захвилювався.
– Чого ти так на мене дивишся, мамо? – спитав він.
– Як так? – здивувалася Елеонора Іванівна. – Звичайно дивлюся. Як і завжди. Що? Не можу хіба на синочка свого коханого помилуватися?
– От коли ти так на мене дивишся, мамо, мені здається, що ти щось задумала, – сказав Віктор.
– Скажеш теж мені, – відповіла Елеонора Іванівна. – Задумала! Що я задумати можу?
Вона сумно зітхнула й махнула рукою.
– Я своє вже відзадумувала, – сказала Елеонора Іванівна. – А ти мені ось що краще скажи. Ти з Людмилою своєю ще довго гулятимеш?
– Та цей… Ні, мабуть. Незабаром кину. А що?
– А може, тобі її не кидати? – відповіла Елеонора Іванівна.
– Чому?
– Кинути – діло нехитре. Розлучитися завжди встигнеш. Навіщо поспішати?
– Та я не те що поспішаю. Просто вона мені не така вже й цікава. Пора щось нове знайти.
– Думаєш, настав час? Знайди, яка цікава, але з Людою не розлучайся.
– А Люда мені тоді навіщо?
– Ви вже скільки часу разом?
– Пів року майже.
– Ось! Пів року. А жодного зиску від цих стосунків ти ще не отримав. А говориш про якесь там розставання. Серйозні чоловіки, які мають голову на плечах, так не роблять.
– А як вони роблять?
– Насамперед вигоду з неї отримати треба. А потім уже й кидати. А що? Виходить, даремно і гуляв із нею? Так, чи що?
– Вигоду, кажеш, мамо? І як це зробити?
– Одружися з нею.
– Ти що взагалі вже, мамо?! Думаєш, що говориш? Одружитися! На кому? На Людці, чи що?
– На Людці!
– Так у неї ж дитина!
– І що? Що вона тебе, об’їсть, чи що? Подумаєш, дитина! Теж мені, диво! Тобі ж не всиновлювати її. А вона за це на тебе молитиметься. Розумієш?
– Не розумію. З чого їй молитися на мене?
– Як з чого? Та за такий твій вчинок, що ти візьмеш її з дитиною, вона, по–перше, повірить, що ти її по–справжньому любиш, а по–друге, вважатиме тебе за чесного чоловіка.
– Та я не хочу, щоб вона молилася на мене. І мені зовсім не обов’язково, щоб вона вважала мене за чесного чоловіка. Обійдусь. Переживу якось. І тим більше, я не хочу, щоб вона всерйоз повірила, що її люблю. Де тут вигода? І навіщо це мені треба?
– Треба! – відповіла Елеонора Іванівна. – І вигода тут пряма. Ти озирнися. Подивися, як ми з тобою живемо. Удвох в однокімнатній квартирі. Снідаємо на спільній кухні. А Людка твоя заробляє купу грошей. І аліменти на дитину отримує від колишнього чоловіка. Ці аліменти майже вдвічі більші, аніж твоя зарплата. І живе вона, між іншим, у трикімнатній квартирі!
– І що? Моя тут у чому вигода?
– У тому! Коли одружишся з нею, ви трикімнатну її продасте. Додасте ще грошей і купите ще більшу.
– Ага, аякже, – сердито подумав Віктор. – Скажи ще шестикімнатну купимо!
– На що ми купимо її? – запитав він. – На які такі гроші?
– Не кричи, – спокійно відповіла Елеонора Іванівна. – У неї, мабуть, гроші є. У крайньому випадку вона позичить. Не це головне. А те, що коли повністю розплатиться, ви з нею розлучитеся. Розумієш тепер?
Віктор замислився…
Раптом у двері подзвонили.
– Іди, мамо, відкривай. Це, мабуть, твій наречений прийшов. Олег Маркович. Щось його давно не було видно. Як учора повечеряв, так і зник кудись.
– Скажеш теж, – усміхнулася Елеонора Іванівна. – Наречений! І зовсім він не зникав. Просто, у нього були, певно, якісь справи.
Вона пішла відчиняти. Через деякий час вона і Олег Маркович удвох прийшли на кухню.
– Що на сніданок? – радісно поцікавився Олег Маркович. – Бачу, бачу! Млинці! Це добре. А ти, Вікторе, чого сумний такий?
– Не сумний, а задумливий, – відповів Віктор.
– Про що задумався?
– Ось мама нехай тобі й розповідає, – відповів Віктор. – У неї це краще виходить.
Елеонора Іванівна підкликала чоловіка до себе і щось зашепотіла йому на вухо.
Олег Маркович застиг від несподіванки. Жінка розповіла йому весь план.
– Просто чудовий план! – нарешті сказав він. – Розумна мама у тебе, Вікторе! Дай Бог кожному. Але от тільки квартирку обов’язково оформи на себе. Тоді ти зможеш зареєструвати туди свою маму й мене.
– А тебе з якого дива? – здивувався Віктор.
– Тому що я тоді її чоловіком стану. Зараз я на твоїй мамі одружуватися не можу. Сам розумієш. Я живу в орендованій квартирі, а у вашому гуртожитку особливо не розбіжишся. А коли її буде зареєстровано у величезних хоромах, вона переїде туди жити. А я переїду до неї. Нам двох кімнат буде достатньо
– А після того, як вона мене там узаконить, – думав Олег Маркович. – Я тоді свого сина туди жити запрошу. А то він, бідолаха, місяць як звільнився, і не зрозуміло де живе. А я таки батько. Хвилююся за нього.
– Вікторе, – сказала Елеонора Іванівна. – Сподіваюсь, ти не станеш на шляху щастя своєї мами.
– Гаразд, – відповів Віктор. – Вмовили. Одружуся з Людмилою. Але як мені переконати її купити іншу квартиру? Адже вона, напевно, запитає, навіщо їй таке щастя?
– Скажеш, що хочеш велику родину, – порадив Олег Маркович. – Дітей багато хочеш. Жінкам це подобається. І твоя Людмила це одразу оцінить. Не сумнівайся! Можеш ще додати, що таким чином ти як би всю відповідальність за квартиру приймаєш на себе. Ну щоб вона не хвилювалася.
– Розумник ти мій, – лагідно сказала Елеонора Іванівна, дивлячись любовно на свого майбутнього чоловіка.
І вже того ж вечора Віктор зробив Людмилі пропозицію. Людмила з радістю погодилася. Адже вона ще не знала, що задумали проти неї…
…Невдовзі після весілля Віктор заговорив про нову квартиру.
– Велику гарну квартирку знайшов, – сказав він. – І коштує недорого. Там усім місця вистачить.
– Нам і тут місця вистачає, – відповіла Людмила.
Віктор сказав заздалегідь підготовлену промову.
– А скільки вона коштує?
Віктор назвав ціну. Людмила ахнула. Сказала, що їй таку не потягти.
– То ти позич, – порадив Віктор. – А цю квартиру свою продай. Навіщо нам дві? Але обов’язково оформи нову квартиру на мене. Так і мені, і тобі буде спокійніше.
– Мені? – здивувалась Людмила.
– Повір. Тим більше, я думаю зараз не так про нас, як про наших майбутніх дітей. І взагалі. Ти мене кохаєш? Довіряєш? Тоді до чого всі ці розпитування? Не хочеш купувати, то так і скажи.
Віктор зробив ображене обличчя і відвернувся. Тому Люда вирішила не сперечатися з ним і погодилася.
– Але я маю умову, – сказала вона. – З тебе перший внесок.
Віктор поговорив з мамою.
– Погоджуйся, – сказала Елеонора Іванівна. – Після розлучення ми все одно залишимося в плюсі.
– А де гроші візьмемо?
– Цю продамо. Орендуємо кімнатку, а решту – на перший внесок.
Так вони і зробили. І Віктор віддав Людмилі гроші на перший внесок. Людмила зібрала всі необхідні документи, і величезну квартиру було придбано.
– За неї ще тридцять років розплачуватись доведеться, – скаржився Віктор мамі, коли квартиру було оформлено.
– Треба потерпіти, синку, – відповіла Елеонора Іванівна. – Що робити? Таке життя. Але ти бачиш, що твоя мама щаслива.
Через місяць, після того, як Елеонора Іванівна була зареєстрована за новою адресою, вона вийшла заміж. І Олег Маркович переїхав до неї жити. А невдовзі у квартирі з’явився і його син Петро.
– Та що це таке, Вікторе? – дивувалася Людмила і скаржилася чоловікові. – Не квартира, а гуртожиток несподіваних родичів якийсь. Твоя мама – це зрозуміло. Але Олег Маркович з якого дива тут? А тим паче його син!
Але Віктор тільки махав рукою у відповідь і казав, що квартира велика, місця всім вистачить.
– Я ж узяв тебе з дитиною! – відповів він. – Слова не сказав. А ти? Замість молитися на мене, безглузді запитання ставиш. Олег Маркович їй не догодив. Синок його їй завадив. А те, що він чоловік моєї мами, це, на твою думку, вже нічого не означає? Так, чи що? Невже ти не бачиш, як вони кохають один одного? А Петро? Він тепер мені як брат.
– Я розумію. Але Олег Маркович і Петро Олегович обоє на мене так поглядають. Я їх боюся…
– І даремно. Вони по–своєму добрі та милі люди.
– Милі? Та вони перетворили квартиру на якусь… Не знаю навіть, як і сказати. Я таке у фільмах тільки бачила… Якісь дивні людини до них ночами приходять…
– Ти перебільшуєш. Ну, так, у них не бездоганне минуле. Обоє мали проблеми з законом. І що? Коли це було? Тим більше, що вони вже повністю спокутували провину за своє сумнівне минуле. І зараз обоє стають на новий, світлий шлях.
– Ти впевнений, Вітю, що вони на нього стають? Бо до них такі люди у гості приходять. Що…
– У всякому разі, Людмило, вони намагаються це зробити. Давай не заважатимемо їм та їхнім друзям. Які теж, мабуть, стають на новий шлях. Домовились? Часи змінюються. І ми змінюємося разом із ними. Ти ж знаєш.
– Але чому ти думаєш, що твої родичі змінюються на краще?
– А куди ж їм ще змінюватись? Звісно, на краще!
– А, на мою думку, вони згодом тільки гірше стають?
– Отже, ми з тобою по–різному дивимось на людей.
– Чому?
– Тому що я, Людмило, на відміну від тебе, не звик думати про людей погано.
– Добре, що я не продала свою квартиру, – подумала Людмила. – Є куди виїхати.
Ніхто й не помітив, як Людмила зібрала свої речі і разом із дитиною повернулася у свою трикімнатну квартиру.
Тільки наступного дня всі звернули увагу на її відсутність.
Стали з’ясовувати. Коли дізналися, що Людмила поїхала до себе і до того ж подає на розлучення, обурилися не на жарт.
Найбільше обурювався Олег Маркович. Сказав, що у такому разі він теж подає на розлучення. Тому що його обманом змусили одружитися з жінкою, яка не має нічого.
Елеонора Іванівна обіцяла, що все виправить та зателефонувала Людмилі.
– Повертайся додому! – кричала Елеонора Іванівна в слухавку. – І живи з чоловіком, як живуть усі порядні дружини. І плати за квартиру! Тобі ще тридцять років платити за цю квартиру. Чи ти думаєш, що за тебе це хтось інший зробить?
Але Людмила відмовилася від такої «вигідної» пропозиції. Квартиру довелося терміново продавати. Грошей вистачило, щоб розрахуватися з банком.
Елеонора Іванівна з Віктором знову живуть удвох, тільки тепер не в своїй квартирці, а в маленькій орендованій кімнатці, на другому поверсі сімейного гуртожитку.