Ганна поралася у себе на ділянці, весна в цьому році рання, кінець березня ще тільки, а вже зійшов весь сніг.
Зрозуміло, що ще холода повернуться, але поки пригрівало сонечко, та так, що Ганна вийшла на вулицю і захотіла щось робити, підперти старенький нездалий паркан, прибрати подвір’я.
-Треба буде завести курочок і порося, а ще собачку і кішку… Досить, нагулялась, – усміхнулася жінка своїм думкам. – Все, вистачить…
Захотілося вже швидше зорати город, зайнятися грядками, вдихаючи запах рідної землі, як в дитинстві, роззутися і босоніж побігти по свіжозораній землі, потопаючи по щиколотки у вологій і теплій, м’якій, як пух землі.
-Ще поживемо, – комусь невідомому сказала вголос Ганна.
-Доброго дня.
Ганна здригнулася, біля хвіртки стояла дівчинка, підліток, зовсім дитина. У сірому плащику, такі Ганна знає, видають в місцевих ПТУ, кволі черевички, капронові колготки тілесного кольору.
“Не по погоді, рано ще в таких панчішках хизуватися, – подумала Ганна, молодесенька ж, застудиться, черевички он які кволі, підошва картонна.”
Дівчинка стояла і перебирала худенькими ніжками:
-Привіт, – сухо відповіла Ганна.
-Пробачте, можна до вас в туалет зайти?
-Он як, ну йди. Он прямо там на куті.
Ганна з цікавістю спостерігала за дівчинкою.
-Спасибі, ви мені дуже допомогли. Я квартиру шукаю, ви не здаєте випадково кімнату.
-Та не збиралася ніби, а навіщо тобі?
-Так ось, хотіла зняти кімнату, в гуртожитку не хочу жити, мені там не дуже довподоби.
-Так? І скільки ж платити збираєшся?
-800 гривень… Більше у мене немає…
-Ну заходь в будинок, давай, давай.
-А як тебе звуть хоч? – запитала заводячи в будинок дівчину.
-Оля, – пропищала як мишка.
-Оля, значить. Ну… Оля, навіщо насправді завітала? – Ганна пильно дивилася на дівчину.
-Я… Я кімнату…
-Не треба мені розповідати… Оля… Навіщо завітала, запитую?
Дівчина мовчала, збиралася з силами.
-Ну? Слухаю? Хто тебе послав?
-Ніхто, я сама. Я… Ви… Ви Самійленко Ганна Павлівна?
-Я? Ну так…
-Ви… Ти не впізнала мене… мамо? Це я, Оля… Твоя дочка.
Ганна сиділа з прямою спиною, на її огрубілому від вітрів і морозів обличчі не здригнувся жоден м’яз.
-Оля… – прошелестіла жінка. – Дочка… Олічко…
Так, так, мамо… Це я… Вони мені не давали в дитячому будинку твою адресу, уявляєш, говорили не можна, матусю… А я, я намовила вчительку, вона знаєш яка гарна, в училищі, Анастасія Сергіївна, вона мені допомогла, запит зробили і ось… Твоє ім’я, прізвище та по батькові дізналися, а потім ми адресу самі знайшли… І ось я тут.
Ганна сиділа непорушно, по її щоках текли сльози.
-Оля, Олічко… Донечко…
-Мамо, матусю, – дівчинка кинулася на шию жінки, – як довго я тебе шукала, матусю. Я листи писала, а вони сміялися, говорили що все, що ти віддала, як річ… А я вірила, матусю… Я вірила…
Ганна несміливо обняла дівчину, її огрубілі руки з сухими мозолями чіплялися за в’язану великою в’язкою кофточку Олі, доньки… донечки, Олічки…
Вони сиділи обнявшись, ні про що говорити не хотілося, все і так ясно.
“Олічко, дитинко дочка, сенс життя. Є для чого жити, є… Він послав, Він зглянувся, не все втрачено… Город, порося, пальтечко купити треба. У неї є там, заначка. А вона зовсім уже розкисла, а тут донечка, Олічка…
-Мамусю, – Оля взяла зі столу пиріжок, що спекла мама, щічки її давно округлилися, одягла мама свою донечку, як лялечку, і сама начебто помолодшала. – Мамо, я закохалася…
-Ось тобі й маєш…
-Ага. Мамо, він такий хороший. Його Іван звуть, він такий… Він з тобою познайомитися хоче…
-Я… Я не знаю навіть…
А сама подумала, що ось і закінчилися щасливі дні, Він дав Він і забирає.
-Мамо, що з тобою, мамо…
-Нічого, донечко. Виросла ти у мене, так швидко. Не встигла насолодитися, не встигла… Пробач мене, Олю…
-Мамо, та як ти могла, таке… Та я… Та ти що собі надумала? Ми з Іваном онуків тобі, ти що… Ти ж знаєш, як я тебе люблю, як довго я тебе шукала. Ти чого?..
Знайомство пройшло добре. Іван, хлопець сільський, хазяйський, розважливий сподобався Ганні, за такого і не гріх видати дочку, подумала.
Ганна з Олечкою і Ванею не бідували. Ганна добре шила, фабрику її закрили, так вона в кооператив пішла, там і платили добре, і Олю свою всю в “фірму” одягла та й зятя Івана теж.
Ваня на місці не сидить, паркан новий змайстрував, два нижніх вінця на будинку з братами поміняли, баню підправили, сарай для поросяти, заграв будиночок, заспівав ще більше ніж коли Оля знайшлася.
Серце Ганни розтануло, відігрілось. Жити захотілося, з потрійною силою, за всі роки, за все те, минуле ганебне, що забути намагається Ганна, і тільки ночами іноді, як накотить, як накриє. Що не може стримати Ганна ст*гін…
-Мамочко, мамочко? Що ти? Бoлuть щоcь?
-Ні, дитинко, спи, спи, йди моя хороша…
Весілля зіграли, молоді залишилися з Ганною жити, та цвіла, як маків цвіт. Навіть на роботі помітили, що завжди сувора Ганна Павлівна, посмішку стримати не може, щоки червоним кольором цвітуть.
-Внук або внучка буде, – шепнула на перерві дівчатам, – Ой хвилююсь.
-Щаслива дочка у Ганни Павлівни, – зітхають дівчата, любить он як вона її.
Народився онук, Антон.
-В честь матінки моєї назвали, Олиної бабусі, сувора була вона та справедлива, – каже весела Ганна, – хороший такий, ой не можу, дівчата. Я й немовлят ніколи на руках не тримала… Ну, тобто після Олі то, ніколи, стільки років пройшло. Тримаю, а серце стукає, ось воно, щастя.
Всі думки тепер тільки Антоном зайняті і найкращий, і найкрасивіший. І він, бабусин онучок, нікуди від бабусі.
Іван будівництво затіяв, будинок величезний збудував, і Ганні місце є, а як же інакше? Вони навіть і подумати не могли, як без мами ж?
Хлопці молодці, Іван з братами фірму будівельну організували, магазин з будматеріалами відкрили, живуть потихеньку…
І тут знову гарна новина, дівчинка буде, внучечка.
Яких тільки суконь не нашила Ганна своїй внучечці, яких тільки вбрань не наготувала. Мариночко, дитинко. Дівчинка – красуня.
Дитячий сміх в будинку звучить не перестаючи. Все добре у Ганни, та тільки щось прихворіла трохи.
-Мамо, що ж ти мовчала рідна? Де болить? Де?
-Все добре, донечко, все добре…
-Пізно, ми безсилі…
-Лікарю, лікарю, як же так, вона… Вона моя мама…
-Я розумію, вибачте.
-Донечко, Олічко… Пора мені, ти прости. Вони давно мене списали, та ти врятувала тоді прийшла до мене, рідна моя…
-Мамо, не говори так…
-Донечко, я сказати хочу, ох важко, ох не перебивай будь ласка… Я не мама твоя Оля. Вибач…
-Мамо! Мамочко, ніколи так і нікому не говори, чуєш? Ти моя, навіть чути не хочу, моя мама… Матуся. Зрозуміла?
-Так, так… Донечко… Я зрозуміла серденько моє… Там зошит, щоденник мій… Пробач, Олічко. Я люблю тебе дитинко.
-І я тебе, мамо…
Олю, ти поїла би…
-Так, Іване… зараз … Ти йди.
Оля сиділа у матері в кімнаті, читала її, як вона сказала зошит. Там її життя, Ганни. Kострубате і веселе:
Мати сувора, Антоніна Карпівна, батька не стало дуже рано. Ганна закохалася. Мала чоловіка. Та життя з ним не склалося. На старості ні коханого, ні дитини, ні кошеняти, будинок від матері залишився, там і осіла.
Дітей мати не могла в молодості. Лікарі сказали чекати, або-або. До церкви сходила, постояла, вибачення попросила, тяжко. І ось Він аж зараз послав радість, не змогла упустити шансу.
Думала хоч трохи побуду мамою, хоч подивлюся як це, відчую…
-Дочко, Олічко, світло всього мого життя, не думала Ганна що стільки проживе, – пише про себе в третій особі, – щастя-то, щастя. Як всі, живу, працюю.
Розслабилася, спочатку боялася, боялася щоб правди не дізналася донька, що не мати вона, однофамілиця, або там щось наплутали.
А потім перестала боятися, жити почала, простим людським життям. Повірила нарешті, що гідна…
Прости мене донечко, прости мила, що забрала тебе у мами твоєї справжньої. Ось таке воно моє, kp*дeнe щастя…
-Мамочкo, – плаче Оля, матусю моя. Рідненька, я дуже сподіваюся що ти мене чуєш. Я знала, я майже одразу зрозуміла. Коли у тебе жила, мені сказали, що невірні дані, Ганна була Іванівна, я знайшла її, заради інтересу. Вона сама від мене відмовилася, заміж вийшла, я заважала їй, мамо…
Вона живе, у неї сім’я їй не було до мене діла, мамо. Вона боялася, боялася що нас побачать. Що дізнаються про мене, гроші мені давала, мамо… І я пішла, втекла. Ти моя рідненька, я дякую богові, що звів мене з тобою. Я так довго тебе шукала. Ти, ти моя мама…
Як добре що тоді помилилися, а може і не помилка це зовсім, там нагорі знають кого до кого куди послати, і куди направити. Як мені жити без тебе знову, мамо…