– Ой, подивися, люба, тут шинка! А ось ще й сир смачненький! Я люблю такий, з дірочками. Так, а що тут у них? Нічого собі, живуть люди – ікра червона! Так, нічого собі влаштувалися твої родичі. Зробити тобі канапочку, зайчику? – Влад без жодного сорому порпався зараз у чужому холодильнику.
– Владику, припини. Не поводься як невихована людина, яка не знає про правила пристойності. Прямо соромно за тебе, їй–богу! – зовсім незлобно відповіла коханому Аліна. – І ікру не чіпай – це тітка Надя до ювілею готується. Вона мені говорила про це. У дядька день народження скоро. І взагалі дай відповідь мені – чому ти такий голодний постійно? Незручно мені за тебе, їй–богу, і соромно навіть. Ото повернуться тітка з дядьком, і будемо вечеряти.
Аліна, звичайно, розуміла, що Владик частенько дозволяє собі тут зайве, що він дуже зухвало поводиться в чужих для нього людей – родичі це були її. Але все йому пробачала. Вона була закохана і тому на світ і свого коханого дивилася крізь рожеві окуляри.
– А що тут ганебного? Сама подумай. Живемо ми у твоїх родичів, не в чужих людей, зауваж! Вони нас запросили. А закони гостинності кажуть, що гостей треба поважити. Так от, поки господарям ніколи, ми самі себе й поважатимемо, і нагодуємо, – Влад смачно зареготав і обійняв Аліну.
– Слухай, це колись скінчиться чи ні? – нервово запитав у дружини Веніамін. – Тобі не здається, що час для гостинності давно скінчився? Не можна так довго користуватися нашою добротою? Бо ж це вже в ніякі ворота!
– Не нервуй, Веню, ти ж за кермом. Не хвилюйся так сильно! Нервові клітини не відновлюються, пам’ятай про це, – Надія як могла заспокоювала чоловіка. – Ще не вистачало в неприємну історію на дорозі потрапити.
Вона й сама вже була не рада тому, що проявила доброту і дозволила цим нахабам – племінниці та її хлопцю – приїхати до них.
– Ось ти мені скажи, Надю, дай відповідь мені, як можна шукати роботу, не виходячи з дому? Лежачи на дивані? Як? Навіть на дачу з нами вони жодного разу не з’їздили. Молодь! Ледарі несусвітні! Їм, що важко нам допомогти? Та я на їхньому місці сам, ти чуєш, сам би зголосився допомогти в чомусь господарям, якби так довго сидів у них на шиї!
– Так, молоді зараз всі безсовісні. Жодних моральних принципів. Жодних уявлень про поведінку в гостях! Я подзвоню Марусі, поскаржусь на них, – пообіцяла чоловікові Надя.
– Ой, перестань! Що ти можеш сказати? Поскаржиться вона. Розсмішила. Раніше треба було думати. Краще цим щось скажи замість того, щоб мовчати і зносити їхню нахабну поведінку, – обурився чоловік.
– Та хіба ж я не казала? І натякала, і прямим текстом давала зрозуміти, що пора і честь знати.
– Та що їм натякати? Вони ж тільки грубу мову розуміють! Сьогодні ж, зараз скажеш, щоб їхали від нас геть! Зрештою, ми з тобою не мільйонери, щоб утримувати двох дорослих людей.
– Скажу, Веню, обов’язково скажу. Ти тільки не хвилюйся так сильно. Тобі шкідливо.
Надія глибоко зітхнула. Ну ось чому вона така безвольна? Адже хотіла як краще, щоб по–людськи все було. Племінниці з чоловіком допомогти. А що сталося в результаті.
Нещодавно їй зателефонувала двоюрідна сестра Маруся, яка жила на її батьківщині – у маленькому містечку.
– Надю, сестричко, привіт, люба моя! Як сама, як чоловік? – почала вона здалеку свою розмову. – Живі–здорові?
– Та все начебто добре, – щиро здивувалася її дзвінку Надя. – А ви як, які новини? Адже ми з тобою три роки не зідзвонювалися, га? Чи більше?
– Ой, ти маєш рацію, все справи турботи, метушня якась. Із рідними людьми поговорити навіть ніколи. Все в нас, дякувати Богу, добре. Усі здорові. Алінка ось заміж зібралася у нас. Хлопець добрий, наш сусід. Змалку його знаємо.
– Вітаю, – без особливих почуттів і більше для пристойності сказала Надя, яка двоюрідну племінницю востаннє бачила босоногим трирічним дівчиськом.
– Так, дякую, Надю! Самі не натішимося! Я ось якраз про неї і хотіла з тобою поговорити. Попросити тебе хотіла. Ти ж знаєш, містечко у нас маленьке. Із роботою все погано. Молодим ніде навіть елементарно на їжу собі заробити.
– Ну і що ти хочеш? – Неприємно здивувалася Надія, передчуваючи проблеми.
– У Алінки та Владика весілля лише через два місяці. Так от, вони планували одразу після одруження виїхати до вас. Жити вони там хочуть, хорошу роботу знайти, влаштуватися як усі нормальні люди. Такі в них бажання не хочуть поряд з батьками жити. Самостійні аж надто. А ми що? Ми тільки за. Там у вас і можливостей більше.
– Плани у ваших молодих хороші, що тут сказати. Молодці, що прагнуть розвиватися, заробляти, жити самостійним життям. А від нас ти що хотіла, га? Зв’язків у нас немає, влаштувати кудись ми твоїх навряд чи зможемо. Доведеться їм самим своє життя з нуля створювати.
– Так, так! Вони самі! Усе самі! – запевнила Надю родичка. – Їм тільки пожити треба десь кілька днів, поки роботу шукатимуть. Тож нехай вони у вас і поживуть. Недовго буквально три-п’ять днів. Добре?
– Ну, я не знаю… З Веніаміном треба порадитись, – розгубилася Надія.
– Ой, а що радитись? Насмішила! Ну, не чужі ж вони вам? Аліна – твоя плем’яшка, хоч і двоюрідна, а Владик – без п’яти хвилин її чоловік. Знайдуть вони там варіанти працевлаштування, все дізнаються і поїдуть. Все, домовилися, – Маруся чомусь сама сказала слова, які мала сказати їй Надя. – Завтра ввечері чекайте на гостей.
І ось зараз пішов уже третій тиждень перебування родичів у них у гостях. І як не дивно, але додому гості поки не збиралися.
Надія, як і належить гостинній господині, перші дні годувала веселу парочку всіма смаколиками. Та й апетит у молодих був чудовий! Жінка заспокоювала себе тим, що три–п’ять днів вона точно витримає. Можна було б не старатися так заради практично незнайомих їй людей. Але дуже вже не хотілося зганьбитися перед численною ріднею, яка обов’язково її потім обговорювати буде.
Але минув перший тиждень, потім другий, а ситуація не змінилася. Надія з Веніамином працювали. Повертаючись увечері додому, вони швиденько вечеряли та вирушали на дачу. Стояла спека, поливати грядки треба було регулярно. Та й трава перла як на дріжджах. А тут ще гості жили в них, які вічно хотіли їсти. Та не просто так, а щось смачніше.
– От скажи мені, чому твої родичі за два з лишком тижні жодного разу навіть булки хліба чи пакета молока не купили? Це що – таке виховання? Чи особлива форма подяки порядним людям, які їх прихистили? – не вгавав Веніамін.
– Не навчили їх цього, Веню. Не виховали у них повагу. Вони, бачиш, елементарних правил поведінки не знають. Ти подивися, зараз усі діти такі – з народження тільки й вимагають – дай, дай, дай! Послухаєш колег на роботі – волосся дибки встає. Кого ми виховуємо, кого виховуємо собі на зміну? Чомусь вони вважають, що весь світ повинен навколо них крутитися і виконувати будь–яке їхнє бажання. Навіть батьків своїх ні в що не ставлять. А що вже казати про чужих людей?
– От і погано, що не виховали! Ще й у гості їх відправляють. Наш Сашко сам всього добився, нічого ніколи від нас не вимагав. Ми його й виховували таким. І він людиною став, фірмою керує. А ці що? Недолугі якісь!
– А мене ще що дивує – приїхали шукати роботу, а самі навіть з квартири майже не виходять! – обурилася Надя.
– Ось–ось! Гнати їх треба від нас, і швидше!
Коли господарі повернулися додому, гості доїдали канапки з ікрою, дорогий сир та інші делікатеси, які днями Надія купила до свята.
Побачивши цю картину, жінка раптом зрозуміла, що зараз не витримає. І більше терпіти таке не зможе.
– Ви що собі дозволяєте?! Вам хтось дозволяв це чіпати?! І хто вас навчив так поводитися?! – вигукнула вона.
– А я тобі казала, не бери, – тихо прошепотіла Владику Аліна.
– Ви чого галасуєте? Жаль продуктів вам стало, так? Так у вас весь холодильник ними заповнений, я подивився, – з нахабною усмішкою сказав Владик, який не бажав терпіти ганьбу перед коханою жінкою.
– Так це наші продукти, і ми самі будемо ними розпоряджатися! – Надя не впізнавала себе у цей момент.
Мабуть, зовсім дістали її ці безпардонні родичі.
– Шкода вам, так і скажіть, – казав далі Владик.
– А ти на них заробив? Чи може, ти нам гроші дав за те, що ви мешкаєте тут удвох як на курорті третій тиждень? Совість треба мати – ось і все, що від вас вимагається! Але ж це не про вас! – вступив у розмову обурений Веніамін.
– Збирайтеся, додому поїдете. Досить, погостювали! – сказала Надя голосно і рішуче.
– Ні, не поїдемо. Весілля у нас лише за місяць. Що нам робити? Тим більше, що жити ми все одно будемо тут, а роботу ще не знайшли, – відповів зухвалий Владик.
– Так ідіть і шукайте – і роботу, і житло. А тут ви більше жодної хвилини не залишитеся! – рішуче сказав Веніамін.
– Яке житло, що ви? – обурилися Владик з Аліною в один голос. – Ми тут житимемо. У вас. Поки на свою квартиру не заробимо.
– Тут? – у Наді очі на лоб полізли від подиву. – Ви що? Хто вам дозволить?
– А ви що – не в курсі? Хіба мама вам нічого не сказала? – Аліна теж була здивована. – Ми тому й живемо тут так спокійно і нікуди не поспішаємо.
– Що не сказала? – луною повторила Надія.
– Квартиру цю ви за які гроші купили? – Владик поставив це питання Наді та Веніаміну.
– А що відбувається – хтось мені пояснить? Може, мені викликати кого? – обурювався господар квартири.
– Встигнемо, любий. Стривай поки. Ну, ну, продовжуйте. І на які, на вашу думку, гроші ми її купили? – запитала Надія у Влада.
– Мені Марія Степанівна, мати Аліни, все розповіла. І ще запевнила, що ми можемо тут жити скільки завгодно. Маємо на це повне право.
– Право!? – здивувалася господиня. – Яке право?
– Будинок бабин продали, а на нього цю квартиру купили. Так?
– Так. Гроші з продажу того будинку ми вклали у покупку. А тільки ви тут до чого?
– А чому ж матері Аліни, Марії Степанівні, нічого не дісталося від того будинку? Адже її мати теж донькою була тієї бабці покійною, га? – рішуче спитав Владик.
– А тому, юначе, що існує таке поняття, як заповіт. Не чули, ні? І бабця, як ти її називаєш, а для нас Тамара Василівна, заповідала свій будинок саме тій дочці, яка її доглядала до самого кінця. Тобто моїй матері. Є ще питання?
– Виходить, обдурила мене моя майбутня теща… А запевняла, що ми можемо сміливо претендувати на половину цього помешкання. В суд хотіла подавати, позиватися до вас. От набрехала! Так, шкода! А я вже мріяв! – з досадою сказав юнак.
– Вам нагадати, щоб ви поспішали зі зборами? – строго сказав Веніамін.
– Збирайся, чого розсілася? Квартирка тобі ніяким боком не світить! – кинув Аліні майбутній чоловік. – Поїдемо розбиратися з твоєю матір’ю – навіщо вона мені локшину на вуха вішала? І чи варто з весіллям тепер поспішати. Треба ще добре подумати, чи потрібні мені такі брехливі родичі.
Нахабні гості нарешті звільнили квартиру. А Надія, ще знервована і обурена тим, що відбувається, набрала номер Марусі.
– Дзвоню сказати тобі, сестро, що виставила я твоїх. Совість треба мати. Просилися на п’ять днів, а самі он як!
– Ти що, Надю?! Жаль тобі, чи що? Ну, подумаєш, діти трохи пожили, відпочили. Об’їли вони вас, чи що?
– Об’їли, та ще й як! Зжерли дорогі продукти до святкового столу. Але я не про це. Ану скажи мені, на якій це підставі ти майбутньому зятю половину нашої квартири пообіцяла?
– А на такій! Скажу тобі, коли ти сама це питання порушила. Половина там наша! І за законом, і за совістю! І вся рідня так теж вважає! Загарбали будинок і користуєтеся грошима одноосібно. Бабуся не в собі була – ось і написала заповіт на твою матір. Весь будинок їй подарувала. Нерозумна стара! А у вас совісті немає! Поверніть нам гроші за половину будинку по-доброму! Я в суд піду! – вже зовсім по–іншому заговорила Марія.
Надія поклала слухавку, бо не змогла більше вислуховувати це марення.
І номер двоюрідної сестри внесла до чорного списку.
З такою ріднею і ворогів не треба.
А прислів’я народне все ж вірне: не роби добра і не отримаєш зла…