– Ніна Михайлівна? – здивувалася Олеся, відчинивши двері.
На порозі стояла свекруха із сумкою в руках.
– Та начебто ще так мене звуть. Приїхала в гості, відпустка в мене. Чи я не маю права до синочка приїхати?
– Маєте, звісно. Попередити можна було б. Зустріли б вас, та й підготувалися б. У мене і їсти нічого нема, чесно кажучи …
– Хм… Чим же ж ти так зайнята, цікаво, що їсти не можеш приготувати? Миколка казав, що ти вдома працюєш, кігті робиш…
– Не кігті, а нігті. Я закінчила курси, звільнилася з роботи і тепер удома. Клієнтів сила-силенна, не встигаю нічого.
– А чим Миколка харчується, цікаво?
– Їжею. Іноді готую я, іноді він, але частіше замовляємо додому доставку. Це дуже зручно та недорого. Багато часу йде на похід у магазин, потім готувати ще. Я непогано зароблю за цей час.
– Нісенітниця якась, звісно. Де це бачено, їжу готову купувати?! Зроду в нас такого не було. Гаразд, розберемося. Куди мені розкласти речі? В тумбочку чи полицю в шафі виділили.
– Ой, у мене безлад у шафі, все ніяк не приберу там. А ви на стілець кладіть сукні свої з халатами, нічого страшного не помнуться.
– Тю, все життя сварилася до сина, бо речі на стілець кидав, а ти спокійно так ставишся до цього… Дивна ти жінка, Олесю. Слів немає.
– Відпочиньте поки що з дороги, я яєчню приготую і до мене клієнтка за п’ятнадцять хвилин прийде. Телевізор дивіться чи спіть, мені ніколи з вами сидіти. Микола о шостій прийде тільки.
– Вигадала теж, спати я не буду! Займуся вашою квартирою, порядок наведу хоч, і їжі наготую. Показуй, де тут у тебе швабра, відро. І яєчню сама їж. Я краще борщик зварю. М’ясо є в морозилці?
– Нема, я не готую борщ. І взагалі ми м’ясо рідко їмо. Штучне воно все, користі ніякої.
– Тю! А як же ви без м’яса?
– Просто рідко їмо його. Рибу любимо більше. Гаразд, піду я. Господарюйте на кухні, я вам довіряю.
Ніна Михайлівна задоволено хмикнула. Ще б пак, не довіряли їй. Таку свекруху пошукати ще треба. Терпить невістку ледачу. Але, на що не підеш заради синочка…
Олеся закрилася у кімнаті з клієнткою. Ніна Михайлівна зварила суп із рибних консервів, знайшла в кухонній шафі пару баночок. Помила підлогу, витерла пилюку.
– Ох, і бруднюля ж ця Олеся… Нігті пиляє там, сидить, пилюка по всій квартирі, напевно, розлітається… Треба подрузі Світлані зателефонувати, розповісти, яка чудо-невістка у мене недолуга…
– Олесю, я там супчик зварила, підлогу помила. Ох, і брудна вона була, шкарпетки прилипали аж. І пил у тебе сторічний, витерла хоч. Подивлюся серіал трохи, втомилася.
Ой, жінко, а навіщо вам такі нігті довгі? Як ви будете жити?
Клієнтка посміхнулася і нічого не відповіла на зауваження. Двері зачинилися. Ніна Михайлівна пішла в іншу кімнату.
– Свекруха ваша?
– Ага, приїхала в гості несподівано, тепер наводить порядки.
– Розумію, у самої така сама… Добре, що живемо окремо, рідко бачимося.
– Та вона далеко живе, годин п’ять їхати, частіше ми до неї приїжджаємо. Але ось вирішила відпустку свою провести в нас чомусь. Ну та гаразд, вона непогана в принципі, потерпимо…
…Через якийсь час Ніна Михайлівна раптом забігла в кімнату до невістки. Вона була явно чимось стурбована.
– Щось сталося? – здивовано запитала Олеся.
Свекруха замʼялася.
– Олесю, а що то там за апарат такий у коридорі? – нарешті запитала вона.
– Який ще апарат? – Олеся дивилася на жінку й не розуміла, що відбувається.
– Та он увімкнувся на підлозі, незрозуміла штука їде на мене прямо, і дві лампочки сині світяться? Я боюся…
– Ох це! Не бійтеся, це такий пилосос, робот. Він у певний час сам вмикається і пилососить.
– От ще нісенітниці! Я віником сама підмела, вимкни цю машину!
Олеся вийшла і вимкнула пилосос.
– Посуд я в посудомийці мию, речі в пральній автоматичній машинці перу. Ще мультиварка є, сама готує, тільки закинути продукти. Дуже зручно.
– Ага, для ледарів зручно. Все життя руками прали, і нічого. У моєму селі у багатьох ці машинки, а я не хочу, краще, аніж руками одяг не випереш.
Олеся зайшла на кухню і побачила незрозумілу ганчірочку, що сушилася на ручці від духовки.
– А це що? Де ви взяли ганчірку?
– То це я в шафі знайшла, плавки Миколи старі, у пакеті лежали. Ось вирішила ганчірочку з них зробити. М’яка, трикотажна, вологу добре вбирає. Усе життя так роблю.
– Ну ось ще! У мене є спеціальні серветки для цього, у шафі лежать! Ще не вистачало трусами стіл витирати.
– Ну прямо там, вони ж чисті, сподіваюся, були… Та й не буду я по шафах усіх лазити, це безпардонно.
Олеся мовчки викинула ганчірку у відро. Сенс сперечатися…
– І знайшла шкарпетки з дірками, дай мені голку з нитками, зашию. Тобі ж ніколи…
– Та це на викид шкарпетки не встигла викинути. Ми не штопаємо їх, викидаємо.
– Ех, молодь, аби лише тринькати гроші! Пару хвилин і вони як нові будуть! Викинути завжди встигнете.
– А, ну так, потім можна і на ганчірочки їх перетворити, забула. Суцільна економія!
– Так, правильно мислиш. Гаразд, іди працюй, бо кігті застигнуть у клієнтки. Серіал починається мій улюблений, гляну…
О шостій годині прийшов Микола. Олеся одразу сказала, що мама приїхала.
– Оце новини! Піду привітаюсь.
Він зайшов у кімнату, де була мати. Телевізор голосно кричав, а мама солодко спала похропуючи.
– Прослухала лекцію, яка я ледача. Готуйся вислухати, яка в тебе дружина недолуга.
– Нічого, впораюся я з маминими залізними аргументами. Не зважай, така вже вона людина, зі застарілими поглядами.
Як не дивно, Ніна Михайлівна жодного слова не сказала Миколі. Навпаки. Захоплювалася Олесею, яка вона розумниця і красуня, і що ідеальний порядок у квартирі, похвалила. Олеся подумки посміхалася, тактика така видно у свекрухи.
На щастя, вони мали трикімнатну квартиру, Ніні Михайлівні виділили цілу кімнату в розпорядження. Шафи тільки не було там, довелося на стільці складати речі.
Наступного дня свекруха занедужала. Температура піднялася, кашель розпочався.
– Та що ж це таке, сто років не була слаба і на тобі… Невже у вас тут вже щось причепилося… Не вигадуйте тільки лікаря викликати, не люблю я їх. Сік часнику в ніс покапаю і все пройде.
Олеся купила пігулки, сиропи, і вмовила застосовувати їх. Часник відставили вбік. У перервах між клієнтками вона заходила в кімнату до свекрухи, питала про самопочуття, і навіть зварила курячий бульйон. Їй було шкода Ніну Михайлівну.
Через три дні все пройшло, і свекруха радісна почала наводити лад.
– Незручно так, приїхала допомогти і злягла. Вибач, Олесю, що так сталося.
– Ну, що ви, з ким не буває. Ніно Михайлівно, у мене до вас питання. Скільки років ви не були на морі?
– Ой, та років зо двадцять точно. А що?
– Ми з Миколою купили вам путівку на тиждень, у санаторій на морському узбережжі, зараз це легко по інтернету зробити. Там ви житимете, харчування триразове, оздоровчі процедури. Ви заслужили у відпустку поїхати, відпочити. Згодні?
– Ой… У санаторій? Я не була там жодного разу… Чоловік колись їздив, на роботі путівку давали, а я ні. Це ж там він і знайшов ту пройдисвітку, до якої пішов від мене, хай йому добре буде.
– Ось, може, й ви зустрінете там своє щастя, все може бути! Давайте поїдемо у магазин, і я допоможу вам вибрати одяг, взуття, всі витрати беру на себе. На подяку за вашу турботу про нас. Я непогано заробляю і хочу зробити подарунок.
Ніна Михайлівна заплакала від емоцій.
– Дякую, дочко… Про мене ніхто ніколи не дбав… Адже я з мачухою жила, батько гульвіса був. Вийшла заміж за батька Миколи, то він теж погульбанити любив, все на мені було. Я Миколу сама ростила і виховувала.
– Дякую вам за сина! Мені дуже пощастило з чоловіком, а вам із сином! І ви чудова жінка, хоч і бурчите іноді, але ми вас любимо! Згодні поїхати на море?
– Та, звісно, згодна! Неручно тільки, я з порожніми руками приїхала, в дорогу не захотіла тягнути банки й овочі, а ви так до мене…
– Ну, тоді поїдемо, одягайтесь! Я поки що вільна, є час. І в перукарню заїдемо, зачіску поміняємо.
З буркотливої жінки, Ніна Михайлівна перетворилася на приємну пані, в кольоровій сукні, капелюсі, окулярах, вона крутилася біля дзеркала вдома після поїздки в магазин.
– Олесю, я наче двадцять років скинула. Така сукня гарна, і сарафан, що ти купила. Прямо пані з Амстердама! Ото дівки на роботі заздрити будуть, коли мене побачать! Чим тобі не Софі Лорен!
– Ви анітрохи не гірша за неї! У вас природна краса, натуральна!
Микола захоплено дивився на маму й дружину. Як вона спритно все придумала! Золото, а не жінка!
Ніна Михайлівна поїхала, і постійно звітувала по телефону, що вона робила, куди ходила. Вона була в захваті від відпочинку, подружилася з жінкою з кімнати, де жила, вони разом ходили на море, в кафе.
– Діти, ну я вдома, відпочинок закінчився! Дякую, стільки вражень тепер! Мені тут усі заздрять, що такі діти гарні… До речі, я вирішила пральну машинку купити. Зручно ж, навіщо руки псувати… І ще… Я почала манікюр робити, соромно було в санаторії з такими нігтями.
Я взагалі іншою людиною стала ніби. Ось що відпочинок із людьми робить. А то все робота та клопіт. Дякую, рідні! Ще б онука чи онуку народили б, і я буду щаслива!
Олеся була рада, що догодила свекрусі. І тій добре, і Олесі. Тепер вони знали, куди у відпустку їздитиме Ніна Михайлівна. Поки дитина не народиться, тоді свекруха знову їздитиме до них. Але, може, це й непогано, допомога буде потрібна…
– Алло, Світлано, ти не уявляєш, як мені пощастило з невісткою! Гроші хороші заробляє, ось мені подарували відпочинок у санаторії.
– Ти ж казала, що вона ледача, нічого вдома не робить, їсти нічого, пилюка стовпом стоїть…
– То це я колись казала – в перший день приїзду до них. На емоціях тобі зателефонувала тоді. А потім вона мене виходжувала, по магазинах возила, стільки добра купила, і путівка коштує шалених грошей, мабуть.
Їй нічого не шкода для свекрухи. А те, що вона не готує, та й Бог з ним. Микола виглядає добре, вона теж, значить, вистачає всього. І зовсім вона не ледача, а ділова зайнята жінка.
І апарати всі ці – пилососи й машинки, дуже зручна річ, скажу я тобі.
Ширше треба дивитися на речі, сучасніше. Гаразд, побіжу я в магазин, а потім на манікюр. Чао!