Марія Миколаївна сиділа у своїй кімнаті із зачиненими дверима, і намагалася не заважати молоді.
Жила вона з онуком Кирилом, його дружиною Поліною та правнуком Іванком разом уже дев’ять років.
І жодного разу про це не пошкодувала, хоча сусідка Лідія Іванівна лякала її:
– Навіщо ж ти, Маріє, погодилася на це, та хіба можна було до себе молодих пускати?!
Була ти у квартирі господиня, а тепер будеш як хто?!
Вони ж молоді, за своїм бажанням все робитимуть, а на твою думку їм все одно, згадаєш мої слова! Я зі своєю онукою Лізою і місяця не прожила. Кажу їй вранці, що треба в квартирі прибрати, а у неї бачте плани інші! Ну я Лізі і сказала, щоб жила сама. Дуже треба мені за нею ще прибирати і просити!
Марія Миколаївна тоді Лідію вислухала, а вчинила по своєму.
Внука Кирила вона дуже любила і вірила, що все буде гаразд. Адже раніше люди вміли разом жити, а зараз що, нерозумніші вони чи що стали?
Та й куди йому тепер іти?
Житло нині дороге, знімати в чужих теж дорого, а вона значить, рідна бабуся, буде в трикімнатній жити і байдуже дивитися, як онук поневіряється?
Не бути цьому!
І як тільки Кирило одружився, він одразу переїхав від своїх батьків і молодшого брата Андрія до бабусі.
Спочатку, звичайно, непросто було Марії Миколаївні.
Дружина онука Поліна хороша, але зовсім ще дівчинка. Чомусь її мати навчила, а чомусь і Марії Миколаївні самій довелося невістку вчити.
Адже головне – ненав’язливо і по–доброму підказувати і не сердитися.
Пам’ятала Марія Миколаївна, коли ще сама вона жила у свекрухи, то ще й мати чоловіка свекрухи там жила старенька – Надія Федорівна.
Всяке в них бувало. Свекруха як почне до Марійки галасувати, а бабця її остудить відразу:
– Себе згадай, Зіно! Ти до нашого будинку ким прийшла? Боса невміла була, а я хіба тебе дорікнула хоч раз?
Потім Марійка за бабцею ходила, коли та злягла. Мила її, годувала, від душі їй була вдячна. Та й зі свекрухою Зінаїдою Петрівною вони без сварок прожили.
Багато від самих людей залежить і від настрою і совісті.
Так що з Поліною та онуком Кирилом звичайно вжилася Марія Миколаївна.
Квартира в неї хоч за площею і невелика, кухня зовсім малесенька, зате три кімнати.
Навіть у правнука Іванка своя кімната є, дякувати чоловікові Григорію Васильовичу. Він цю квартиру від роботи колись одержав, у ній вони щасливо багато років прожили, дітей виростили. І ось уже четверте покоління у їхній квартирі підростає.
Поліна з Кирилом на свій смак хороший ремонт зробили. Світло, чисто у них у квартирі, а в кімнаті Марії Миколаївни вони на її прохання так усе оновили, що ніби нічого й не змінювали. Все залишилося як у них із Грицьком було.
Коли Марія Миколаївна була молодша, їй всього було вісімдесят з гаком. Так вона навіть із візочком гуляла у парку. Допомагала Поліні, та поки вдома встигала всі справи переробити.
А тепер Марія Миколаївна зовсім старенька, Кирило та Поліна про неї дбають. Навіть у вихідні разом гуляти ходять і по лікарях найкращих возять, якщо що.
Але Марія Миколаївна стала ображатися, повільна стала, неповоротка. От і намагається не лізти під руку молодим, вони вічно поспішають, не встигають, а їй уже поспішати нема куди.
Прикриє вона свої дверцята, і телевізор дивиться, а правнук Іванко постійно до неї біжить. Він у перший клас пішов, усім ніколи, а прабабуся йому у всьому допомагає.
Вона йому і цікаві казки розповідає, і з життя свої історії, у прабабусі завжди для Іванка є час…
Поліна на кухні вечерю готувала, а потім усіх покликала їсти.
– Ми з Іванком йдемо, а бабуся не хоче, сказала потім чаю поп’є, – Кирило чекати себе не змусив, він з роботи прийшов і ох який голодний.
А ось Іванко прийшов сумний.
– Руки мив? Сідай за стіл, – сказала мама. – Бабуся не хоче, без неї вечерятимемо.
– Мамо, а я чув, як тато сказав, що бабусі нічого не хочеться. Це неправда.
Батьки застигли від здивування, не розуміючи про що це він говорить.
– Їй хочеться, просто бабуся соромиться, – сумно продовжив Іванко.
– Та годі тобі, соромиться! – Кирило засміявся і на Поліну подивився. – Кого це їй тут соромитися? Мене, онука свого чи що? Чи маму, яка бабусю нашу, як рідну, любить? Чи тебе, Іванку, свого правнука улюбленого? А може вона нашу кішку Мурку соромиться? – і Кирило голосно сам же й розсміявся зі свого жарту.
– Так тато, і кішку теж! Мурці ви лежанку купили дорогу хутряну, а бабусі капці старі.
– Так вона ж сама і сказала, що не треба їй, вона і в цих буде доживати, вони її улюблені, – згадала Поліна, – я і панчохи їй купила, які вона завжди носити звикла, бабусі нашій уже дев’яносто один рік, Іванку, ти забув?
– Ага, звичайно, доживатиме, це вона так сказала від образи. І нічого я не забув, що їй багато років. Їй тому й новенького хочеться, і їжі всякої спробувати, яку вона не їла ніколи, а ви нічого не розумієте в житті! – похмуро буркнув Іванко.
– Ти чула, що наш мудрий синок заявив? – здивовано підняв брови Кирило. – Ми з тобою виявляється нічого не розуміємо! А до речі, це ти без дозволу цукерки брав із коробки? Я ж казав, що їх не можна, а ти брав? – строго запитав Кирило Іванка.
Іванко дивився в підлогу і мовчав.
– Ти що, справді, їв ці цукерки з вишневим лік ером? – Не витримала Поліна. – Та ти що, Іванко, зовсім очманів?!
– Нічого я не їв, я знаю, що не можна, це я бабусі відніс! – зізнався Іванко.
– Чого ти їй відніс? Ми ж її завжди самі пригощаємо, ти ж знаєш. Чи ти вважаєш, що ми з мамою бабусю ображаємо? – обличчя у Кирила стало при цьому теж ображеним,
– Ну й ну, ми завжди бабусю пригощаємо всім, що купуємо, вона бере іноді, а частіше відмовляється, і що я тепер маю почуватися винним?
– Тому що ви не розумієте, наполегливо повторював Іванко. – А вчора я печиво бабусі відніс, і зефір у шоколаді. А панчохи вона такі не любить, бабці ноги тиснуть гумки. Вона колготки хотіла, вона мені сказала, що просити вас їй таке старій соромно. Треба брати, що дають і цьому радіти, – Іванко почервонів.
– Їй взагалі всього хочеться, вона теж жива людина! Бабуся мені знаєте, які історії про себе розповідала? Вона вовка бачила і ведмедя навіть, ось вона яка! А цукерку вашу вона тоді одну тільки взяла і їй дуже сподобалася. Бабуся сказала, що таку давно не їла. А ви з мамою вже майже всі з’їли, ну я і взяв дві останні.
– Для бабусі взяв? – Поліна обійняла сина, по голові погладила. – Який же ти у нас, синку, молодець. А ми крутимося, робота – дім, робота – дім. І начебто стараємося, та напевно не все помічаємо.
– Ага, мамо, – Іванко тепер уже вдячно посміхався мамі, що нарешті вона його зрозуміла,
– Ну, бабуся просто не встигає, ви їй запропонували і думали, що вона теж їла. А вона не встигла, вона ж старенька, ось я їй і ношу потихеньку, а вона так радіє! Вчора ви пізно з доставки їли ці крильця, а бабуся чула і їй теж захотілося.
– Господи, та я думала їй таке й не треба! Ти що думаєш, нам для неї шкода чи що? – розсміялася Поліна.
– Їй треба, їй зовсім трішки треба, вона спробувати хоче. Їй так мало жити залишилося, – з якоюсь недитячою гіркотою сказав Іванко, видно повторив слова, що від бабусі почув…
– Ах ти, Іванко мій, справжній ти у нас чоловік. Дякую, що ти нам це розповів, – поклавши руку синові на плече, тихо йому тато. – І не кажи, все біжимо, все поспішаємо кудись, а близьких, які поряд, не помічаємо!
….На Новий рік Миколай для Марії Миколаївни поклав у великий пакет нову гарну сукню, тонкі бавовняні колготки, нові хутряні капці, точнісінько такі, як були улюблені старі. І три коробки різних шоколадних цукерок.
– І звідки тільки Миколай дізнався, що мені хочеться? – дивувалася Марія Миколаївна, показуючи свої подарунки сусідці Лідії.
– Ох і пощастило тобі, Маріє, а до мене внучка Ліза забігає іноді, але немає у нас душевності в стосунках.
– Та у нас якось само собою, просто я їх люблю і шкодую і вони мене, напевно, теж, – ясно посміхнулася Марія Миколаївна.
Тут Іванко забіг до неї в кімнату з якимось пакетиком.
– Бабусю, мама з татом на кухні базікають і майже всі чіпси з’їли, може ти хочеш? – Іванко простяг пакетик, чіпси з нього випали, а кішка Мурка відразу підбігла і стала їх нюхати.
– Ну гаразд, шумно у вас якось, навіть не дадуть поговорити, краще я піду до себе, – сказала Лідія, невдоволено озирнулася, і пішла.
Марія Миколаївна обійняла Іванка:
– Ох ти ж мій турботливий!
І подумала, що не хотіла б жити інакше. Їй нудьгувати і сумувати ніколи!