– Неділя… Та яка мені різниця вихідні чи будні? Скільки років уже на пенсії. Доньки у гості приїжджати не збираються.
А як добре, коли приїхали б обидві із зятями та онуками хоч на вихідні, будинок великий усім місця вистачить.
Останній раз старший зять із онуком приїжджав, ще восени, картоплю допомогли викопати, з поросям теж. Обом дочкам свіжину передав, напевно, вже з’їли.
До Нового року два тижні тепер уже не приїдуть, на новорічні свята вони ніколи не приїжджають.
Подзвонити чи, сказати, що занедужав, спина дійсно іноді турбує. Ні! Навіщо їм переживати? А якщо…
Від цієї думки Івану самому смішно стало. Полежав ще трохи:
– Пора вставати, вже світає, – Іван Михайлович підвівся, підійшов до вікна. – Скільки снігу насипало!
Він розчистив сніг на подвір’ї, нагодував хазяйство. Он і сусідка визирнула…
– Іване, ходімо снідати!
– Зіно, виходь за мене заміж! – лукаво гукнув Іван.
– Ти, що на старість, зовсім вже! – пирхнула та.
– Зараз прийду, побалакаємо…
У сусідки чоловіка давно не стало. У нього дружина років вісім тому пішла. Погорював рік-другий. Стали із сусідкою один до одного в гості ходити. Тоді ще до нього онуки на літо в гості приїжджали і до неї теж. До неї і зараз приїжджають, у неї у місті живуть, а в нього в обласному центрі. Доньки цього року й не приїжджали зовсім. Прикро!
Іван взяв заморожену курку і пішов до сусідки:
– На, Зіно, звари сьогодні суп з локшиною.
– Зварю. Сідай! – вона поставила на стіл оладки з молоком. – Ти що там на подвірʼї казав про заміжжя?
– А що?
– Так ми з тобою вже років п’ять, як чоловік із дружиною живемо. Що ти задумав?
– Зіно, до тебе син з дочкою хоч іноді приїжджають і онуки – теж, а до мене, – він махнув рукою, – рік рахуй закінчився, а вони жодного разу.
– То до тебе ж приїжджали картоплю копати?
– Зять із онуком, а дочки?
– Іване, так і не збагну, що ти задумав?
– От скажу їм що одружуюся, подивимося…, – глянув він на жінку. – Зіно, якщо хочеш, то по–справжньому одружимося.
– Не кажи нісенітниць! Навіщо ми один одному на старість? У мене дочка, є кому до мене доглядати, якщо зляжу. У тебе дві дочки, теж є кому доглянути.
– Щось я став сумніватися у них…
– Скажи, якщо хочеш, про весілля – на обличчі жінки з’явилася хитра посмішка. – Але з тебе гарна сукня.
– Все, домовилися!
– Діти вже виросли, синові дев’ятнадцять в інституті на другому курсі навчається, та й донька вже у дев’ятому класі. Все думала, що діти виростуть легше. Яке там! Грошей ще більше не вистачало. Дивляться лише на дорогі речі. Не встигнеш схаменутися, сім’ї завести надумають…
Дзвінок телефону зупинив роздуми Маргарити. Дзвонив батько:
– Доброго дня, доню! – пролунав його бадьорий голос.
– Привіт, тату! Як здоров’я? Нічого не сталося?
– Здоров’я нормальне, але дещо трапилося?
– Тату, що? – Маргарита відчула в голосі батька якусь інтригу.
– Рито, я збираюся одружитися.
– Тату, ти серйозно?
– Цілком.
– Тобі ж сімдесят.
– Сімдесят мені тільки восени виповниться.
– А з ким? З тіткою Зіною?
– А з ким же ж іще!
– Тату, не сміши. Ну, живете ви з нею і живете, – у голосі дочки відчувалося легке роздратування. – Навіщо одружуватися?
– Дочко, я вже немолодий. Раптом зляжу, хто мене доглядатиме?
– Ми з Ларисою.
– Ви далеко. Щодня не наїздитеся.
– Тату, не кинемо ми тебе, – і подумавши додала: – Ми на Новий рік збиралися приїхати.
– Рито, як я радий! Давно вас із Ларисою не бачив. Гаразд, доню, до побачення!
– До побачення, тату!
Рита поклала телефон на стіл, і думки вихором крутилися в голові:
– Ця тітка Зіна завжди поряд. Мало що вона надумає. Так батькова хата і спливе. У мене на той час не тільки син одружиться, а й дочка заміж вийде. А дім великий, добротний, за нього дві хороші квартири можна придбати, – вона схопила зі столу телефон. – Треба сестрі дзвонити і терміново щось вирішувати…
Вона набрала номер:
«Абонент розмовляє», – пролунав рівний голос автовідповідача.
– Схоже, з Ларискою батько розмовляє…
Хвилин п’ять Маргарита металася по кімнаті, поки на її телефоні знову не зазвучала мелодія. Дзвонила, звичайно ж, сестра:
– Рито, батько тобі дзвонив? – вигукнула та без вітання.
– Дзвонив. І що ти думаєш про все це?
– Треба на Новий рік до нього їхати. Я в нього питала. Він сказав, що вони збираються одружитися після Нового року.
– Ларисо, і що робитимемо? – Задала найголовніше питання старша сестра. – Чи мало які задуми в голові у цієї тітки Зіни.
– По–хорошому, треба брати батька до себе, але він не погодиться. Та й у кого він житиме? У тебе?
– У мене діти дорослі, я їх в одну кімнату не поміщу.
– Рито, так і в мене те саме. Дочці вже сімнадцять, і синові тринадцять.
– Ну, щось робити треба. Гаразд, з’їздимо ми до нього на Новий рік, але щодня ми до нього їздити не зможемо.
– Ми цього року до нього жодного разу не їздили, – згадала молодша сестра.
– Давай, поперемінно, частіше їздитимемо!
– Давай! У нас один батько залишився.
Тридцятого біля будинку Івана Михайловича зупинився автомобіль старшого зятя. Крім нього, вийшли обидві дочки і молодший онук, який першим і підбіг до діда:
– Привіт, дідусю!
– Миколо, та ти з мене зростом? Тобі вже скільки?
– Тринадцять!
– Привіт, тату! – Підійшла молодша дочка, обійняла і гордо запитала. – Як мій син? Виріс?
– Не те слово! Я його востаннє бачив, коли він мені по шию був.
Підійшла старша дочка:
– Привіт, тату! – обійняла. – Вирішили разом із тобою Новий рік зустріти.
– А чого решту не привезли.
– Тату, і нас буде забагато.
– Здрастуйте! – Підійшов зять, простягнув якусь коробку. – Ми вам ноутбук купили від нас усіх. У вас дуже старий. Зараз ваш онук його налаштує. Лариса каже, що він фахівець у цій електроніці.
– Дякую! Давай, заганяй машину в гараж! Найближчим часом вона тобі не знадобиться, – і махнув рукою, наче збираючи всіх до купи. – Заходьте!
Іван Михайлович повернув голову і побачив свою сусідку. До неї також приїхали гості. Вони зустрілися поглядами. Зінаїда посміхнулася і помахала рукою.
Всі зайшли до хати, розташувалися. Дочки одразу почали готувати обід, добре у батька і м’ясця, і овочів повно. Онук ноутбук став налаштовувати.
Час ішов весело і швидко. Пообідали. Дочки почали готувати вечерю, а заразом і на завтрашній святковий стіл. Зять поїхав по ялинку, якщо справляти Новий рік, то вже по–справжньому, а дідуся онук покликав.
У ноутбуці дід швидко розібрався, а потім каже:
– Слухай, Миколо! Хочу вам, онукам, на Новий рік замість подарунків гроші переказати. Диктуй номер картки!
Онук продиктував.
– Дзвони своїй сестрі, нехай номер картки диктує.
Той набрав номер.
– Ганно, диктуй номер своєї картки!
– Який!
– На яку тобі мама гроші перераховує.
– Навіщо?
– Диктуй! Дідусь тобі подарунок на Новий рік хоче зробити.
Продиктувала, переказали.
– Дзвони, двоюрідним! – сказав дід.
Іван Михайлович переказав і цим. І, щасливий, добрих пів години відповідав на вітання онуків.
Зять привіз ялинку. Встановили. Іван Михайлович дістав старі ялинкові іграшки та вогники, і чоловіки почали її прикрашати.
Красива вийшла ялинка.
Зайшли дочки і раптом застигли. З очей виступили сльозинки:
– Немов із нашого дитинства, – захоплено сказала Лариса.
– Коли були маленькими, ми з тобою завжди прикрашали ялинку, а мама святковий обід готувала, – згадала Маргарита.
І обидві заплакали.
Та й сам Іван Михайлович, ніби у свою молодість повернувся, коли дочки були такими, як нині онуки, і навіть молодші.
Весь вечір Рита з Ларисою, проговорили з батьком, згадуючи своє дитинство, що пройшло у цьому будинку.
Вранці встали раніше за батька, приготували сніданок, нагодували всю живність у дворі. Справа звична, раніше в них і курей і поросят більше було, тоді навіть корова була.
Зустріли Новий рік. Вночі погуляли селом.
Давно Іван Михайлович так весело не зустрічав Новий рік, але всі свята колись закінчуються. Другого січня, ближче до вечора, гості поїхали, пообіцявши, що частіше приїжджатимуть.
Не встиг він повернутись додому, як тут дзвінок від сусідки:
– Іване, поїхали твої?
– Поїхали.
– Приходь! Подивишся, як нова сукня мені пасує.
– Іду!
Він зачинив будинок і подався до своєї сусідки.
Сяюча Зінаїда зустріла його в новій сукні.
– Ну, ти й красуня! – обійняв її Іван.
– А як же ж!
Вони дивилися один на одного щасливими очима.
Адже для щастя людям їх віку не так вже й багато треба.
Тільки щоб хтось завжди поряд був, і діти з онуками, частіше в гості приїжджали…