Погода була погана. Ось такий подарунок зробила природа за три дні до нового року.
Вчора була відлига, все розтануло. А сьогодні пішли морози, перетворюючи змішаний із брудом сніг на замерзлі брили льоду. Ще й хуртовина налетіла. І так складно проїхати, так тепер і видимість нульова.
Ігор нізащо не вийшов би таксувати в таку погоду. Їздити за кермом він любив, але тільки тоді, коли зручно. А зараз так і переживаєш, що вʼїдеш в якусь машину або в тебе вʼїдуть.
Але наближався новий рік, а грошей було мало. Вчора дружина Ігоря, Наталка, сказала, що чи не на останні гроші купила батькам подарунки.
Та й подарунки ті такі собі, але ж не залишиш батьків без уваги?
Тому й пішов Ігор таксувати.
Він іноді підробляв, коли був час і бажання.
А зараз і часу особливо немає – перед святами й на основній роботі не впораєшся.
Бажання не було тим більше…
Натомість були потреби й розуміння, що це він має знайти гроші. Бо ж він – здобувач у сімʼї!
Ігор з’їздив уже на чотири замовлення. Спати хотілося просто неймовірно як, і він вирішив, що візьме ще одне, а потім додому.
Наступне замовлення було без зазначення кінцевої точки.
Ігор спохмурнів – не любив він таких.
Зазвичай це або за місто, і люди спеціально не вказують пункт призначення, знаючи, що багато таксистів відмовляться від такого замовлення.
Або це якісь неприємні місця, куди таксисти не хочуть їхати.
Йому друг, який теж іноді таксував, розповідав, що одного разу взяв таке замовлення, а з’ясувалося, що треба вночі поїхати на… Цвинтар!
– Відмовився я, – буркнув він. – Ну не будуть звичайні люди на цвинтар опівночі їхати. А від таких ось що завгодно можна очікувати. Життя – важливіше.
…Але це замовлення було зовсім близько, й Ігор ризикнув.
Нехай він краще відмовиться і з нього знімуть з зарплати, аніж зараз поїде кудись далеко.
А чим довше не буде нового замовлення, тим більше буде його бажання поїхати додому.
На щастя, в автівку сіла приємна на вигляд дівчина. Вона не вселяла ніяких побоювань, й Ігор розслабився.
Може, просто забула вказати кінцеву адресу? І таке буває…
– Куди їдемо? – запитав він.
– Куди завгодно…
Ігор важко зітхнув. Приїхали, називається.
– Мені потрібна кінцева точка, я так не можу поїхати, – сказав він.
Дівчина струснула головою, наче прийшла до тями. А потім винувато глянула на водія.
– Давайте в центрі міста якусь точку поставимо. Без різниці, куди вам зручно.
– Гаразд…
Дивно все це, звісно, було, але бажання клієнта – закон. Нічого не вдієш.
Ігор виставив точку, а потім розпочав поїздку.
Дівчина сиділа на передньому сидінні, відвернувшись до вікна.
Зазвичай пасажири або починають розмовляти, або дістають телефони і поринають у світ інтернету.
Ця ж дівчина мовчки дивилася у вікно, ніяк не реагуючи ні на Ігоря, ні на щось ще.
– Музика не заважає? – запитав він.
– Ні.
– Вам не холодно? Може додати температуру в салоні?
– Як вам буде завгодно.
Ігор глянув на свою пасажирку і раптом оторопів від побаченого.
Він помітив, як та нишком… Витирає сльози…
Звичайно, це не його справа, але невдовзі новий рік. Зазвичай всі веселі. Та й може він якось зможе допомогти?
– Вибачте, що лізу не в свою справу, – почав Ігор, – але у вас щось трапилося? Чи можу я чимось допомогти?
Дівчина повернулась і засмучено подивилася на свого водія.
– Ні, не можете…
Ігор зітхнув. Що ж, він зробив усе, що треба, а набридати він не стане. Відвезе цю дивну пасажирку у центр, а потім поїде додому. Дружина там вечерю приготувала, і хоч зараз уже майже ніч, Ігор все одно поїсть. Тому що дуже голодний.
– Я з чоловіком розлучаюся…
Це було так несподівано, та й Ігор поринув у свої думки так, що, почувши голос пасажирки, стрепенувся.
– Я співчуваю. Що сталося?
Раз вона сама почала розмову, мабуть, їй хочеться виговоритися? А їхати їм ще хвилин двадцять, тож можна й поговорити. Та й Ігор хоч підбадьориться.
– Та нічого такого… Ні, він мені не зраджував, не сварився, не гульбанив.
Дівчина знову відвернулася, наче їй було складно про це говорити.
– Тоді не розумію.
Вона сумно посміхнулася.
– Це складно. Він не робив нічого поганого, але й хорошого він теж не робив.
Ми одружені три роки і останній рік жили, як сусіди. У нього свої захоплення й друзі – у мене свої.
Вечеряли мовчки, дивлячись у телефони.
Він не дарував мені подарунків, не робив сюрпризів. На свята просто скидав гроші на картку, а сам міг навіть і забути привітати.
І мені його не хотілося тішити. Їжа все частіше була магазинною, подарунки йому вибирала вже без ентузіазму. Як чужому…
– Це сумно… Але може варто спробувати все виправити? – запитав Ігор.
– Пробувала. Пропонувала з’їздити у відпустку кудись удвох.
Але він казав, що нам буде нудно. Треба їхати компанією.
Спочатку цікавилася його справами на роботі, але незабаром перестала, бо він завжди відповідав, що все гаразд.
Раніше ми хоч разом фільми дивилися, ходили в кафе. Але тепер і це зникло.
Він відмовлявся від будь-якого спільного проведення часу разом, і коли я говорила, що ми мало буваємо один з одним, він щиро дивувався.
Мовляв, я вечорами постійно вдома, що тобі треба?
А мені треба, щоб він не просто був вдома в сусідній кімнаті, а щоб він був зі мною!
– Це ви запропонували розлучитися? – запитав Ігор.
– Так. Сказала, що нам щось треба змінювати, або розходитися…
– І він обрав друге?
Дівчина важко зітхнула.
– Він щиро не зрозумів, у чому проблема. Сказав, що в нас все добре, а я нерозумна і займаюся нісенітницями.
А потім взяв телефон і пішов в іншу кімнату.
Не давши собі передумати, я подала заяву на розлучення.
Думала, що коли він побачить, що я не жартую, то в нас може щось змінитися. Але він лише сказав, що коли я так хочу, то нехай так і буде.
– Я вам співчуваю, – сказав Ігор. – Незабаром новий рік, а у вас такий неприємний подарунок…
– Так… З іншого боку, почну новий рік із чистого аркуша.
Просто сьогодні перший день, коли ми офіційно не є чоловіком і дружиною. І, чесно кажучи, мені просто треба до цього звикнути. Ось я й захотіла кудись поїхати, аби не залишатися наодинці з собою…
– Розумію…
Ігор висадив свою пасажирку в центрі, а потім ще раз поцікавився, чи все гаразд. Чи не треба її зачекати.
– Ні, дякую вам. Піду в кафе, посиджу серед людей. З прийдешнім святом вас!
– І вас теж! Все буде добре.
Додому Ігор їхав задумливий. По дорозі йому раптом трапився цілодобовий квітковий магазинчик.
Він зупинив машину і купив дружині невеликий букетик. Так, це коштувало грошей, яких і так було небагато, але жодними грішми світу не оцінити увагу…
Він усе думав і думав.
Як часом, у шаленому ритмі життя ми забуваємо про прості дрібниці, які якраз і наповнюють наше життя змістом.
Він згадував, як давно говорив дружині компліменти. І навіть не міг пригадати…
Останнім часом у них ішлося все більше про брак грошей. А в Ігоря ще й на роботі купа справ, та й сердився він на себе, що не вдається заробляти достатньо. Ось і огризався постійно…
…Наталка ще не спала. Ігор зайшов у кімнату і простягнув дружині квіти.
– Чого це ти раптом? – усміхнулася вона.
– Просто не хочу, щоб ти забувала, як сильно я тебе кохаю…
– Щось сталося? – напружилася Наталя.
– Ні. У мене ні. Але, знаєш, не дарма кажуть, що краще вчитися на чужих помилках… Я просто не хочу, щоб ми стали чужими людьми один одному! Я останнім часом не найприємніший чоловік у світі…
Наталя посміхнулася і обійняла Ігоря.
– Я все розумію. Новий рік, так багато грошей потрібно. А в нас ще й кредит. Ми просто втомилися. Але я знаю, що ти мене дуже любиш, як і я тебе!
Того дня вони лягли спати пізно. Поки Ігор вечеряв, вони говорили про все на світі, не торкаючись теми грошей.
А потім ще й вирішили разом подивитися фільм. Скоро свята встигнуть виспатися…
А Ігор, обіймаючи Наталю, думав, як добре, що в нього така чудова дружина. І що вони разом зустрінуть новий рік.
І йому було шкода свою пасажирку, хоча, в її випадку, розлучення – справді найкраще рішення. І він дуже сподівався, що вона ще знайде своє щастя.
А сам Ігор знав, що його щастя зараз поряд із ним! І головне завдання Ігоря – його не втратити…