Дмитро був невисоким хлопчиком з рудим волоссям.
Він був сором’язливим, вчився не дуже, і на прохання матері вивчити уроки, тільки відмахувався:
– Я і так все знаю, запамʼятав усе! А заучувати не хочу… Все одно хороших оцінок не буде.
Близьких друзів у хлопчика не було через його скромний характер.
Зате він любив свого сусіда Олега Петровича.
Пенсіонер вмів усе – працювати з деревом, металом, лагодити електроприлади і навіть непогано малював. Колись він навіть викладав у школі працю.
– Ось ти ніби мій учень, Дмитрику! Хоч я вже й не працюю у школі, а самі мене хлопці знаходять, – усміхався Олег Петрович. – Ну дивись. Ось так треба рубанок правильно тримати…
Дмитро любив ходити у майстерню сусіда. Вона була у просторому гаражі, де окрім старенької машини стояли верстати, а на полицях зберігалося безліч різних інструментів на всі випадки життя.
Порядок у господаря майстерні був ідеальний…
– До тебе треба екскурсії водити, – захоплювалися сусіди, позичаючи якийсь інструмент у Олега Петровича. – А чистота яка!
Дмитро весь вільний час був у сусіда. І не без користі для себе.
За кілька років хлопець освоїв роботу з деревом, металом, і навчився користуватися інструментом майже не гірше за Олега Петровича.
– Ну, Дмитре, і що ти в ту школу ходиш?! – сміялися чоловіки-сусіди. – Давно б почав гроші заробляти.
– Так, – усміхався Дмитро, задоволений похвалою. – Ось тільки мені свій інструмент потрібен, і такий гараж…
– Ви мені хлопця з пантелику не збивайте, – по-доброму плескав по плечу Дмитра Олег Петрович. – Спочатку треба вивчитися! А вже потім і своє діло починати. А він хлопець тямущий і рукастий. У нього все вийде!
Особливо Дмитро любив, коли Олег Петрович брав його з собою у село до своїх батьків. Там старенька мати і батько зустрічали однаково привітно і сина, і його молодого учня Дмитра.
Олег Петрович був кілька років розлучений, його дочка жила з сім’єю за кордоном, і дуже рідко відвідувала батька.
Тож незабаром сільські бабуся й дідусь стали називати Дмитра внуком, а той тільки посміхався.
– Ніколи у нас не було рідні на селі, а так хотілося… От дякую вам, за гостинність. Я в боргу не залишусь, – обіцяв Дмитро.
Село було невелике. Усього пара вуличок, магазинчик, пошта і школа.
У кожен візит до села Олег Петрович із Дмитром робили «добру справу», так називав вчитель їхню роботу.
То бруківку десь покладуть, то паркан новий комусь збудують.
Увечері після такого дня збиралися сусіди за столом.
Мати Дмитра була рада такому наставництву над її сином.
– Дякую, Петровичу. Якщо вже немає у нього старання в навчанні, хай тоді хоч руками своїми працює. Так же ж?
– Це найголовніше, – кивав Олег Петрович. – Праця це добре. Але хлопець він тямущий, треба його хоча б у технікум відправити.
І Дмитро після дев’ятого класу таки вступив на навчання. На вихідних був, як і раніше, у селі в Олега Петровича.
Якось син поділився з матір’ю своїм заповітним бажанням.
– У нашому селі хороший будиночок продається вже рік. Я влітку працюватиму на будівництві. І якраз мені вистачить на покупку цього будинку. Поїхали, подивишся!
Мати здивувалася рішенню сина. Але оглянути будинок поїхала. Хатина була старенька, город уже був запущений.
– І що ж ти з тут робитимеш?! Хату ж треба відновлювати. Стільки роботи! – мати сплеснула руками.
– Так, а що я даремно на будівельника вчуся? От і буде мені практика, – без сумніву відповів син.
– Не відмовляй його, Ганно, – підтримав хлопця Олег Петрович. – Мужик він уже дорослий. Нехай тренується, пробує. Поки ще віддають за такі гроші будинок.
– Та навіщо він йому? У сільській хаті треба буде жити, синку. А ти ж міський. Хіба що на продаж… – припустила мама.
Але грошей на покупку синові дала.
Все літо Дмитро працював у селі. Іноді він привозив на допомогу своїх приятелів, на зарплату купував будматеріали.
Олег Петрович був головним консультантом. І сусіди приходили підказати щось і помилуватись ходом роботи.
– Золотий учень, – казали вони. – Ось би побільше таких було…
Через пів року в будинку був зроблений ремонт.
Не дивно, що одразу знайшлися й покупці зі знайомих Олега Петровича.
– Ну, що, будеш подавати будинок? – запитав Дмитра Олег Петрович. – Дивись, поки беруть, можна було б і заробити…
Дмитро погодився. Хату він вигідно продав, і все пояснював Олегу Петровичу:
– Я чому ж її продав? Тому що другий будинок під ремонт беру. Нехай хоч на центральній вулиці в селі буде менше пустих будинків.
Дмитро повернув матері борг. А на решту грошей купив другий будинок по-сусідству. На той час навчання добігало кінця, і Дмитро пішов служити, сказавши батькам Олега Петровича наглядати за другим будиночком.
Час минав, і через рік хлопець повернувся додому. Він, наговорився з матір’ю і пішов провідати свого Олега Петровича.
А у того за цей час не стало батька… Залишилася мати в селі одна, і їй вже за вісімдесят років.
– Їду я до матері жити, – сказав Олег Петрович. – Сподіваюся, що ми часто будемо бачитися. Ти не збайдужів ще до роботи?
– Не тільки не збайдужів, а навіть дуже скучив за нашим селом! – сказав Дмитро. – Я сподіваюся теж там оселитися. Роботи повно. Будинки є під ремонт. Вирішив цим займатися. А підроблятиму поруч, у сусідньому великому селі на тартаку. Там і матеріал братиму.
Мати тільки раділа рішенню сина. Вона бачила, як надихнув його продаж відремонтованого будинку, і вирішила теж поїхати до сина поближче.
– Ти в мене один. Що мені тут у місті робити? Поїду працювати в село, в їхню сільську школу. А житиму у мами Олега Петровича. Вона мене пускає, кімнату дає. Тож поряд усі будемо…
Дмитро почав працювати. Одночасно він ремонтував другий будинок. На найважчі роботи, звичайно, наймав помічників. Але за всім стежив сам, і незабаром другий будинок був готовий.
Нові власники, дачники з міста вже чекали на остаточне завершення робіт.
Так було відремонтовано і продано ще два будиночки на сусідній вуличці.
– Ось тобі й міський хлопець! – хвалили Дмитра місцеві жителі, радіючи відновленню села. – Був хлопчиськом, а став підприємцем. У старости села його треба! І за ремонт дороги нам домовився, і ліхтарі на вулицях зробили, нарешті. Світло стало.
Як багато не працював Дмитро, але й особисте життя його почало складатися.
Став він зустрічатися з дівчиною.
Місцева Наталя помітила працьовитого і скромного хлопця. Невдовзі всі села знали, що напевно Дмитро і Наталя одружаться. Аж надто серйозним до цього був хлопець.
Через кілька місяців зібрав Дмитро бригаду будівельників, і почали вони їздити по області ремонтувати будинки, дахи – робили практично всі будівельні роботи.
Тож на весілля грошей Дмитро вже міг заробити сам. У нього вже була й своя машина.
Особисте життя, як не дивно, почало складатися і в Ганни Сергіївни, матері Дмитра.
Поки вона жила в будинку Олега Петровича і допомагала доглядати його стареньку матір, та так полюбила свою помічницю, що постійно говорила синові:
– І куди ти дивишся? Залишатися одному не можна, а тут така добра й хазяйська жінка поряд! Роби пропозицію, синку…
– Ну, навіщо я їй потрібний?! Вона давно одна, до того ж у нас різниця у віці дванадцять років… Навряд чи вона захоче жити зі мною… – невпевнено відповів Олег Петрович.
– То ти дочекаєшся, що її відведуть! – махала рукою мати.
І Олег Петрович помалу почав доглядати Ганну. То чаю запропонує, то подарує квіти, то продукти з магазину їй несе.
Ганна посміхалася і завжди дякувала йому.
На весіллі Дмитра було багато людей. Майже все село прийшло на святкування.
Коли гості почали танцювати, Олег Петрович запросив і Ганну.
У перерві між танцями вони вийшли на вулицю подихати свіжим повітрям.
І тут Олег Петрович наважився!
– От і нам добре було б одружитися, що скажеш Ганнусю, – раптом сказав він. – Переживаю я тебе втратити… Як подумаю, що ти візьмеш і поїдеш знову від нас у місто, так і настрою немає в мене ніякого.
Ганна подивилася на нього і раптом посміхнулася.
– Ти мені робиш пропозицію, чи що?
– Ну-у-у… Так… Ось тільки не вмію я говорити красиво. Було б смішно це у моєму віці. Це ти молода і гарна… А мені вже шістдесят. Напевно, смішно…
Ганна погладила руку Олега Петровича й відповіла:
– Я вже звикла до тебе, до твоєї мами, до вашого теплого і затишного будинку. А скільки ти зробив для мого Дмитра, так і словами не передати! Не всякий рідний батько міг би стільки зробити. Все життя дякувати буду…
– Так я не зрозумів. Це так, чи ні? – запитав Олег Петрович, хвилюючись. – Ні, я розумію, можливо, потрібен час, так я зачекаю. І запевняю, Ганнусю, я зроблю все, щоб ти була щасливою!
Вона посміхнулася.
– Добре, я потім відповім, – вона повела його до танцю.
Хоч як були зайняті наречений і наречена, але Дмитро помітив, що Олег Петрович не відходить від його матері і танцюють вони тільки один з одним.
– Мамо? – Дмитро підсів до матері й зашепотів, непомітно киваючи на Олега Петровича. – Це що таке? І як це розуміти? Ви що, цей…
Ганна Сергіївна посміхнулася.
– А що, я вже стара? От він мені щойно пропозицію зробив…
– Та ти що?! – ахнув Дмитро, але знову перейшов на шепіт. – А ти що відповіла?
– А що я? Я навіть не знаю. Я йому сказала, що він практично рідна нам людина, як і його мама. Дякувала за все. Стільки добра нам з тобою мало хто робив, синку…
– Він дуже добрий, але ти не зобов’язана… Розумієш? – знову зашепотів син. – Хоч я його і люблю, як рідного батька …
– Ви що тут шепочетеся? – підійшла Наталка, і Дмитро одразу повів її танцювати.
– Ну, от і все, що мені треба було від тебе почути, синку, – прошепотіла сама собі Ганна, і озирнулася.
Олега Петровича ніде не було…
Вона обійшла всю залу, глянула на вулиці. Олега не було…
Ганні сказали, що він, схоже, пішов додому.
Ганна йшла швидко. Вона хотіла наздогнати Олега, розуміючи, що він засмучений її невизначеністю.
Олег Петрович сидів на ґанку. Ганна сіла поруч і запитала:
– Ти втомився? Як мати?
– Я прийшов подивитись на неї, а вона вже спить. Як дитина. Я більше танцювати не піду. Пізно вже, там тепер молодь тільки пустує. А ти йди, помилуйся ними, потанцюй… – сказав він.
– Ні, я теж втомилася, і хочу відпочити. Дуже багато сьогодні хвилювань, хоч і приємних. Слава Богу, одружили ми нашого Дмитра… Аби щасливі вони були. І не думала, що він так скоро одружиться, адже скромний такий, – Ганна подивилася на Олега Петровича.
Він сидів похнюпившись.
Вона обійняла його й поцілувала.
– Все добре буде і в них, і в нас.
Олег поцілував її, а потім вони пішли до хати.
Люди й до того гадали, що в Ганни з Олегом напевно кохання, раз живуть під одним дахом. А тепер пара цього й не приховувала, як і не приховувала матір Олега. Вона наполягла на реєстрації шлюбу, щоб усе було «офіційно». Олег з Ганною розписалися скромно.
– Треба ж… А я ж хотіла сина просити, щоб він мені теж будиночок відремонтував у нашому селі, хай і найменший… – усміхалася Ганна Олегу. – Не хотіла я вас довго турбувати.
– Ні, є в нас один, вистачить і цього! А ремонти і так ідуть, завдяки Дмитру. Вони вже мають чергу на пів року вперед. Молодець, хлопець!
Я завжди казав, що в нього діло піде. От із таких скромних і виходять справжні мужики!
Так хвалив Олег Петрович свого вихованця.
– А ще й завдяки таким вчителям! – завжди додавала Ганна…