Село Качкарівка давно не бачило нових мешканців, тому раділи місцеві жителі, що приїхав до них енергійний молодий чоловік із дружиною, почав ремонтувати будинок на краю, біля поля, застукали сокири його помічників, і пішов димок із старенької кухні.
Дмитро вирішив саме на краю села влаштовуватись, щоб потім завести невелику ферму, торгувати молоком, сиром та яйцями у місті на ринку, та бути самому собі господарем.
– Набридло на дядька працювати, – так і казав він сусідам, – спробую тут обжитися. У місті шумно, набридли сусіди по будинку, то димлять на балконах, то музику вмикають, то собаки їх під вікном гавкають. А у селі – ти сам собі господар. Що хочу – те роблю…
– Правильно, – схвально кивав йому сусід Ігор Іванович, – тут простір, землі багато, але й роботи вистачить, тільки не лінуйся. Великих грошей не буде, а на хліб із маслом ти завжди собі заробиш…
– Подивимося ще, – посміхнувся Дмитро, – тут і риболовля непогана, є чим займатися… У мене і снастей чимало.
Але перше враження про нового мешканця невдовзі почало змінюватися. Дмитро був вольовим, часто грубим і різким у розмові, сварився до лінивих та гульвіс, які, на його думку, тільки й залишилися в селах, багато сварився на керівництво місцевої агрофірми, місцеву нинішню владу і не хотів слухати заперечень, якщо хтось зі співрозмовників намагався йому розповісти щось односельцю.
– Неподобство треба припиняти було відразу в колишній час, а то розтягли все по цеглинках! – говорив він, майже переходячи на крик у розмові.
Поступово розмовляти з ним уже ніхто не наважувався не те, що на важливі політичні теми, а просто так. Аж надто було у нового сусіда в душі негативу.
Єдиний сусід Ігор Іванович мовчки вислуховував Дмитра, коли той через паркан сварився уряд чи погоду.
Ігорю Івановичу було вже під вісімдесят років. Він давно поховав дружину, і жив один, зрідка навідуючись до сина до міста чи до лікарні.
Здоров’я старого було вже слабким, підводило серце, і не міг він уже так, як раніше працював у саду та городі. Паркан між його садом і Дмитра добряче завалився, і Ігор Іванович лагодив його власними силами, як міг, потихеньку зміцнюючи стовпи, змінюючи поперечини та дошки.
Єдиним вихованцем діда був його улюблений вірний пес. Він був теж старим, але ще жваво бігав сусідніми селами в пошуках кохання. Він і почув відразу нову наречену, коли Дмитро привіз із міста для себе собачку.
– Ось, довелося й мені завести собаку. У селі для охорони вона потрібна, тим більше мій дім крайній до лісу, – сказав Дмитро дідові. Собачку він посадив на ланцюг, і збудував їй будку.
Спочатку дід Ігор занепокоївся, що його пес лазитиме до нареченої без запрошення. Так воно й вийшло. Той виявив цікавість, і незабаром заліз в чуже подвір’я, де відразу був помічений і виставлений господарем.
Однак сердиті крики не злякали песика. Він, бігаючи своїм подвірʼям, раз у раз підглядав у щілини під парканом: де там його молода красуня.
Ігор Іванович наслухався від Дмитра докорів та попереджень.
– Хіба ж так можна? – сварився Ігор до свого пса, – Доведеться тебе на ланцюг теж садити, а то злий сусід тобі влаштує…
Дід посадив його на ланцюг, але не звиклий до такого утримання, той починав скиглити, вити, і проситися на волю.
Дід Ігор був глухуватий, і йому не так докучав пес, а ось Дмитру дуже не сподобався галас сусідського собаки, і він неодноразово висловлював Ігорю невдоволення.
Тоді старий узяв песика додому. Тепер він тримав його в сінях чи на кухні, і виводив гуляти у двір на повідку, поки не збудував вольєр.
Будував його майже тиждень, запросивши сусіда Павла з іншого боку на допомогу. Загородили вони вольєр сіткою, перетягнувши туди стару будку з ланцюгом. Вдень пес гуляв у вольєрі під наглядом Ігоря Івановича, а вночі старий забирав пса додому про всяк випадок.
Так минуло майже три місяці. Здавалося, пес звик до нового змісту, і Ігор Іванович заспокоївся, почав залишати пса ночувати у вольєрі.
– Який ти в мене молодець, – гладив він свого собачку, – мудрий став, слухняний, і що б я без тебе робив? З ким би поговорив ось так до душі?
Він годував песика, сидячи на лавці. Той наївся і розлігся біля ніг хазяїна. Ігор посидів із ним і пішов додому. З недавнього часу він уникав розмов з Дмитром, аж надто недобрим здавався йому молодий енергійний сусід.
А Дмитро все будував паркан, закінчивши мінімальний ремонт будинку, і упорядковував кухню. Погода з кожним днем ставала холоднішою, перші заморозки прихоплювали землю і скрипіли ночами калюжі.
Одного разу вночі Ігорю здалося, що він чує гавкіт. Дід навіть прокинувся. Ранок уже почав біліти, і старий накинув куртку і вийшов на ґанок глянути свого пса.
Проте того вдома не було. Охаючи, і квапливо обминаючи своє подвір’я, Ігор почав кликати собаку. Проте того не було видно. Тільки підкоп підпарканом вольєра вказував на нічну втечу.
Ігор Іванович вийшов за ворота, і збирався вже йти селом шукати свого собаку. Але шукати не довелося. Він лежав біля самої хвіртки і не ворушився…
Ігор ахнув, серце його стрепенулося. Він торкнувся песика. Старий помітив слід на боці.
– Дмитрику… – прошепотів Ігор, – занапастив все–таки, хтось мого песика. Мабуть, подружка його загуляла… Ех… Що ж ти наробив…
Повернувшись додому, старий одягнувся, узяв робочі рукавички, тачку і вийшов за хвіртку. Ледь завантажив і перевіз він свого собачку на подвір’я, а звідти через сад і поле в низину, ближче до струмка. Там Ігор поховав свого його, і помітив великим камінчиком місце.
Повернувшись додому, Ігор застав у себе сусіда Павла, який допомагав йому ставити вольєр.
– Ну, чув ти сьогодні щось вночі? – Запитав Павло, – а куди ти ходив?
– Пса поховав. Втік до собаки Дмитра мій пес, і поплатився… – коротко відповів дід, – налий мені в кухоль отих ліків, Павлику. Крапель двадцять… Щось недобре стало… Самому б не піти за ним…
Павло подав ліки, а дід випив і ліг на диван.
– Ти йди, не можу я зараз балакати. Вибач… – сказав Ігор Іванович.
– Може, швидку тобі викликати, діду? Із цим жарти погані. Серце в тебе… – спитав Павло.
Але дід махнув рукою і відвернувся до стіни.
Павло зайшов до діда в обід і застав його вже холодним…
Село засуджувала вчинок Дмитра. Йому в очі говорили про його злість, про самоврядність.
– Ого, та ви взагалі тут всі! – кричав Дмитро, крутячи пальцем біля скроні, – скажіть, що ще я і діда відправив! Пса, так. Не відмовляюся, бо попереджав діда. І то випадково. А ось людину не чіпав. І не моя вина, що старий уже давно слабий був. І до ладу не лікувався. Але то його воля…
Жителі плакали, шкодували Ігоря, ховали всім селом. Син Ігоря особливо не вникся в те, що трапилося, він і раніше мало цікавився справами батька, рідко відвідував його, і відразу ж поїхав після поминок, довіривши сторожити будинок Павлу.
Зима покрила білим пухнастим снігом дах будиночка Ігоря. Тихо стало там і пусто. Лише Дмитро шумів на все село, закінчуючи ставити високу огорожу навколо своєї ділянки.
Але подія однієї морозної ночі грудня сколихнула всю округу. Мешканці прокидалися один за одним, чуючи тріск шиферу. Димів Дмитра будинок.
Хазяїн із хазяйкою встигли вискочити в чому були, але зупинити все не вдалося, лише свою собачку відчепила господиня від будки. Мешканці навіть наблизитися боялися до будинку, а бригада, що приїхала незабаром, не давала задимітися сараям, і сусідньому будинку Ігоря Івановича.
Все сталося так швидко, буквально за годину–півтори вже нічого майже не було. Лише трохи димілося те, що було під будинком, Дмитро розгублено блукав навколо, а його дружину повела сусідка до себе.
Як потім говорили, зайнялося у Дмитра в майстерні, від перенапруги електромережі, де він заряджав акумулятори для інструментів і автомобіля, а ще й у будинку були увімкнені обігрівачі.
Звинувачувати явно не було кого, крім себе. Дмитро був злий, втім, як і завжди. Але до його злості було тепер примішано й почуття досади, що даремно витрачено стільки праці, сил і чималих коштів.
Про це він тлумачив будь–якому підходящему до його згарища, вказуючи на те, що тепер відновити все це «не знаємо скільки коштуватиме…»
Виїхав Дмитро з дружиною наступного дня назад у місто, у свою квартиру, яку, на щастя, не встигли продати. Більше вони у село так і не повернулися жити.
Минуло пів року. Вже почалося літо, і обидві хати – Дмитра та Ігоря Івановича викупив один заможний чоловік із обласного центру, вирішивши збудувати там свою сімейну садибу для життя та відпочинку.
Міцний ще будинок Ігоровича він взявся реставрувати і розширювати великою прибудовою, а на землі Дмитра влаштував великий вольєр для своїх трьох собак, майстерню, гостьовий будиночок і зону відпочинку з фонтаном.
– Такий садок треба вирощувати десятиліттями, а я готовий отримав! – казав він сусідам, – а місця у вас райські, інакше й не скажеш…
– І ми вам раді, – відповіли місцеві жителі, – добру людину видно одразу. Добра людина у нас обов’язково приживеться і буде щасливою. Ми тут як одна сім’я. А землі та врожаю на всіх вистачить…