Дмитро прийшов додому пізно. Він відкрив двері своїм ключем, зайшов в коридор і раптом застиг від несподіванки!
В квартирі чувся якийсь дивний запах. Він принюхався і швидко зайшов у кімнату.
На дивані сиділа його дружина Надія. Вона була якась підозріло задумлива.
– І що це ти тут сидиш сама? – невдоволено запитав чоловік.
– Ой, та нічого, – махнула рукою дружина. – Хочу й сиджу!
Дмитро уважно глянув на дружину і раптом все зрозумів.
– Ах он воно, що за запах по всій квартирі! – тільки й сказав він. – Знову сестра твоя приходила, так?! Парфумами її пахне всюди. Ти їй скажи, щоб вона на себе менше лила їх. А то збанкрутує.
– Не збанкрутує, – відповіла Надія.
– А ти чого така сердита? – запитав Дмитро. – Знову сестра тобі байки розповідала? На нашу квартиру знову сварилася, так?
– Досить, Дмитре! – зупинила його дружина. – Катя правильно каже, квартира у нас жахлива.
– Почалося, – важко зітхнув Дмитро, махнув рукою, пішов нам кухню, поставив чайник на плиту і сів там за стіл.
Він чудово знав, що тепер цілий тиждень дружина говоритиме йому, умовляючи продати цю квартиру і купити нову, з сучасним плануванням.
Так завжди траплялося, коли сестра дружини проїздом заїжджала до них у гості.
Катерина жила в іншому місті з чоловіком багатієм на широку ногу, чого й сестрі своїй бажала.
На кухню зайшла Надія, сіла навпроти чоловіка і впевнено сказала:
– А може, справді, Дмитрику, купимо нову квартиру? Катя цього разу сказала, що навіть готова допомогти з грошима, якщо нам не вистачить. Просто так допомогти.
– Зрозуміло… – тяжко зітхнув Дмитро. – Отже, ви вирішили зробити мені таку пропозицію, від якої я не зможу відмовитися, так? Хитро…
– Ну, Дмитрику, ну чому ти постійно впираєшся? Адже скоро нам на пенсію. Хоч на старості років поживемо як люди.
– А зараз ми живемо як хто?
– Тісно у нас, Дмитрику. Це ж старий будинок. Пʼятиповерхівка…
– На двох нам місця достатньо.
– А коли онуки приїжджають?
– Не онуки, а онука. Одна вона у нас. І їй місця тут – купа. А в нас дві кімнати.
– Але ж вони крихітні. А раптом ще онуки з’являться?
Дмитро подивився дружині в очі, потім наморщив лоба і сказав:
– А давай!
– Що давай? – не зрозуміла Надя.
– Давай купимо нову квартиру. Як ви із сестрою хочете.
– Що, справді? – Надія навіть розгубилася, не чекаючи так швидко почути згоду чоловіка. – Ти не жартуєш?
– А скільки мені можна слухати твої вмовляння? Ти вже п’ять років мені надокучаєш з цією новою квартирою. Все, втомився я опиратися. Сьогодні ж сідай за комп’ютер і шукай варіанти.
– Я?!
– Звісно ти. Тобі ж це треба.
– Стривай, я не розумію… – Надія все ще недовірливо дивилася на чоловіка. – А як же твій улюблений парк, який поряд із нашим будинком? Ти ж постійно про нього говориш. І про аквапарк поряд, озерце…
– Та все одно. Якщо тобі потрібна нова квартира, я згоден прожити і без цього.
– А де ми гуляти з онукою будемо?
– По вулицям. Уздовж шосе. І взагалі, Надя я не розумію, ти мене зараз умовляєш, щоб я тебе почав умовляти не купувати нову квартиру? Ні, люба, якщо ти вирішила, то дій.
Дмитро знову пройшов у кімнату, увімкнув там комп’ютер, і відкрив одразу кілька сайтів, на яких продаються квартири.
– Надія, ходи сюди, сідай, – покликав він дружину.
– Давай я спочатку тебе нагодую, – відповіла дружина.
– Ні, сідай за комп’ютер. Я сам себе нагодую. Я не малий.
Надія, все ще не вірячи в те, що сталося, повернулася у кімнату і з якоюсь дивною, невпевненою усмішкою на обличчі сіла за комп’ютер.
А Дмитро знову вирушив на кухню і почав там хазяйнувати.
Через п’ять хвилин Надія у кімнаті вигукнула:
– Дмитрику, ходи сюди, дивись, яка класна квартира!
– Там їх мільйон, цих квартир. Тож ти спокійно сиди і вибирай. Але мене в це не вплутуй.
– Як це? Ти ж теж житимеш у цій квартирі.
– Я готовий з тобою жити навіть у сараї. Зрозуміло? Шукай, і мене не смикай, будь ласка.
Минуло дві години. Надія прилипла до комп’ютера і тільки скрушно зітхала. Вона ще кілька разів намагалася привернути увагу чоловіка, але той повторював одне й те саме.
– Сама, Надія, сама. Я погоджуюся на будь–який варіант.
Настала пора спати, Дмитро розстелив постіль, заліз під ковдру і навіть не покликав дружину.
Він уже почав засинати, коли відчув, що дружина лягає поряд.
– Знайшла? – спитав він сонним голосом.
– Не знаю я… – стомлено відповіла Надія. – Стільки квартир… Голова вже крутиться. Завтра ще пошукаю.
– Угу, – відповів Дмитро і заснув.
Коли він вранці прокинувся, то побачив, що дружина вже не спить, а задумливо дивиться в стелю.
– Ти хоч спала? – спитав він.
– Трохи, – відповіла вона. Потім ще трохи помовчала і запитала: – Дмитре, а тобі справді, все одно на те, що там, де ми житимемо, нашого улюбленого парку не буде?
– Ні, звісно… Не все одно… – задумливо зітхнув чоловік. – Але твій спокій для мене важливіший.
– А ще у нас дуже хороші сусіди, – голосно зітхнула дружина. – Раптом на новому місці нам із сусідами не пощастить? Кажуть, у нових висотках ніхто один одного знати не бажає.
– Це ти до чого?
– До того що, і справді, нам з тобою тут добре. Сьогодні, ось, вихідний, ми поснідаємо, і до нас привезуть Оксаночку. Ми з нею підемо в парк, потім на озерце – качечок годувати. Мені здається, не треба нам нікуди їхати. Як думаєш?
Дмитро подивився на дружину здивовано, потім усміхнувся й кивнув головою.
– Я думаю так само як і ти. Добре нам тут. Можна, звичайно, знайти і кращий варіант, але… Краще, кажуть, там де нас нема…