Дмитро зайшов у напівпорожній вагон електрички, сів біля вікна і почав дивитися, як за склом у сутінках, пропливає краєвид, що втрачає чіткі обриси.
Він давно охолонув і тепер думав, чи вдома Олена. Вони посварилися цього ранку. Дмитро вже шкодував, що не стримався, приплів навіщось її однокурсника, розіграв сцену ревнощів, а потім грюкнув дверима і пішов. І що на нього найшло? Звичайно, впертість Олени його дратувало.
Але в чомусь мати права. Олена завжди наполягає на своєму, а він завжди поступається їй, робить так, як хоче вона. «Бо люблю. А якщо Олена не поступається мені, то не любить? Виходить, що так. Та ні, так можна договоритися до чого завгодно…» – зупинив він себе.
Справді, складно їй було поступитись і поїхати з ним на дачу до його матері? Тим більше, що домовлялися вони заздалегідь. Але в Олени завжди були відмовки і причини.
«А якщо Оленки немає вдома? Добре, якщо до мами поїхала… Не починай», – знову зупинив себе Дмитро.
Він дивився у вже зовсім темне вікно, намагаючись розібратися у своїх почуттях, у їхніх стосунках з Оленою.
Коли наприкінці квітня раптом встановилася тепла погода, мама з чоловіком поїхали на дачу. Домовилися, що Дмитро з Оленою приїдуть до них на травневі свята. Хто ж знав, що погода так кардинально зіпсується. Розпочалися дощі. Але ж не зима. Вже й дерева вкрилися листям, трава зазеленіла.
– Ти у вікно дивився? Дощ іде. Яка дача? Які шашлики? Що там робити за такої погоди? – виступала Олена.
Дмитро був із нею згоден. На дачі справді поки нема чого робити: ні садити, ні ремонтом займатися. Але ж вони не працювати поїдуть, а відвідати маму, та й для зміни обстановки добре.
– Ми ж обіцяли. На нас чекають. Подумаєш, дощ. Поки їдемо, перестане, – умовляв Дмитро.
– Ось і їдь, якщо обіцяв, а я не поїду. Я нікому нічого не обіцяла, – уперто заявила дружина. – Подзвони і скажи, що не приїдемо. А втім, їдь. Але без мене.
– Погано вийде. Ми ж родина. Мусимо все разом робити. Побудемо трохи й повернемося, – примирливо сказав Дмитро. Але хіба Олену переконаєш? Сказала, що не поїде, і хоч що хоч.
– Я ж сказала, що не поїду, – на підтвердження його думок повторила Олена.
– А може, ти хочеш зустрітися з цим своїм Едуардом, Вадимом чи як там його? Тому відмовляєшся їхати на дачу і так наполегливо вмовляєш мене поїхати туди одному? – занервував Дмитро.
Справа в тому, що кілька днів тому вони з Оленою ходили у торговий центр, вона хотіла купити нові кросівки. Тоді й зустріли вони її однокурсника. Він прямо кинувся до Олени, як тільки побачив її. І не один був, з дівчиною.
Вона стояла осторонь, не брала участі в розмові. Едуард-Вадим навіть не представив її, з чого Дмитро зробив висновок, що вона не була його дружиною.
При цьому дивився він на Олену так, наче хотів її з’їсти. Дмитро не витримав і сказав, що непорядно так відверто задивлятися на чужу дружину, коли її чоловік стоїть поруч.
Олена не дала початися сварці, забрала Дмитра.
– З чого ти надумав ревнувати на порожньому місці? Він просто підійшов привітатись. Декілька років не бачилися, зрадів. Мені соромно за тебе, – сказала Олена, коли вони відійшли.
– Зрадів він. Нічого собі на порожньому місці. А чого це він дивився на тебе? Прямо ледь зі штанів не вискакував. У мене склалося враження, що між вами щось було, – сказав Дмитро.
– Не кажи нісенітниць. А ти до мене хіба ні з ким не зустрічався? – запитала Олена.
– Значить, все таки було? Може, ви й зараз зустрічаєтесь? – Дмитра несло, не міг зупинитися.
– Не показуй із себе ревнивого чоловіка. Тобі не личить, – стомлено сказала Олена.
Вони довго тоді сперечалися. Він справді приревнував дружину.
І ось вранці Дмитро пригадав Олені ту зустріч. Ні б промовчати. Він просто розізлився, що вона відмовилася їхати на дачу, що знову наполягла на своєму.
– Мені набридла ця розмова. Думай, що хочеш, – сказала Олена і закрилася у спальні.
Він образився, пішов, грюкнувши дверима, поїхав на дачу один. В електричці охолонув, але не дзвонив, теж показував упертість. Занадто часто останнім часом вони сварилися через нісенітниці.
Батько з матір’ю розлучилися давно. А кілька років тому мати познайомилася з Павлом і рік тому вони розписалися. Мама прямо розквітла. Павло виявився порядним та діловим. Їхню стару дачу привів у порядок, тепер вона виглядала доглянутою та ошатною. Дмитро був спокійний за матір. Образно висловлюючись, є тепер кому подати їй склянку води на старості.
Він зайшов на подвірʼя і побачив нову альтанку. Там уже димився мангал.
– А Олена не приїхала? Посварилися? – здогадалася мама.
– Чому ж одразу посварилися? У неї справи, – заступився за дружину Дмитро.
– Знаю я, які у неї справи. Вибрав ти собі за дружину снігову королеву, – зітхнула мама.
– Мамо, ти її зовсім не знаєш.
– Та як мені її знати, якщо вона до нас носа не показує? – невдоволено сказала мама. – Два роки ви одружені, а я на пальцях однієї руки можу порахувати, скільки разів бачила її, включаючи ваше весілля. Гаразд, ходімо, я зварила картоплю, як ти любиш. У Павла, напевно, вже шашлики готові. Бачив, яку альтанку він збудував? Ніякий дощик нам тепер не страшний.
Там же у альтанці вони накрили стіл. Павло приніс із холодильника біленьку. Добре посиділи. Було б ще краще, якби поряд була Олена, якби вони не посварилися. Коли Дмитро збирався додому, мама запропонувала йому залишитися ночувати.
– Куди ти поїдеш на ніч? Погульбанив, увечері в електричці мало хто їздить.
– Мамо, все буде добре. Та й погульбанив я небагато. Подзвоню, як приїду, не хвилюйся, – пообіцяв Дмитро і подався на станцію.
На одній із зупинок у вагон зайшли кілька пасажирів. Навпроти Дмитра сів дідок, худий, з сивою бородою та в кепці.
– Ну ось, слава Богу, сів. Скоро вдома буду, не хвилюйся, – сказав він комусь.
Дмитро зиркнув на старого. Той сидів один і дивився у темне вікно, немов бачив у ньому когось. І Дмитро мимоволі став спостерігати за дідом, дивлячись на його відображення у темному вікні. Їхні погляди зустрілися.
– Ти не дивися, що сам із собою розмовляю. Я не слабий. Просто один живу. На могилку до дружини їздив. І в дім наш зайшов. Як моєї Валечки не стало, то не зміг там жити, продав. Син допоміг квартиру купити у місті. Там і гаряча вода, і опалення, і магазинів повно. А я сумую…
Хороші люди будинок купили. Коли буваю на селі, заходжу до них. Вони привітають мене, чаєм пригощають. Щоправда, мало що залишилося від нашого з Валечкою будинку. Багато під себе переробили. Не заважаю? – раптом спитав дід.
Дмитро не відповів. Дід заважав, не давав зосередитись і думати про Олену, як з нею помиритись.
Мамі вона одразу не сподобалася. «Занадто холодна і зарозуміла», – сказала вона про Олену, коли Дмитро їх познайомив. Олена справді була стриманою. Вона ніколи не поспішала, навіть коли спізнювалася. Робила все спокійно. Але їй не знати, яка вона буває пристрасна…
– Ти ось теж одружений. Обручку в тебе на пальці бачу, – сказав дід. – Ми з дружиною прожили разом п’ятдесят два роки. Одружився з нею без кохання, чесно зізнаюся. Як зараз кажуть, по зальоту. Ти не дивися, що старий та зморщений. Я в молодості був гарним, як ти. Любив Зіну, але поки в служив, вона вийшла заміж. Повернувся і на зло їй з Валею почав зустрічатися. Так… – зітхнув той.
– Коли вона завагітніла, прийшла до мене, плаче. Не міг же ж кинути її одну, з дитиною. У селі їй важко довелося б. Ось і одружився. Спочатку у нас з нею зовсім не ладналося. Сварилися часто. Натерпілася вона від мене по молодості. А як не сваритися? Гуляв я, чого приховувати. Валечка моя знала. У селі не приховаєш нічого.
Якось прийшов під ранок додому, а вона сидить за столом, така пряма, мов застигла. Синові нашому тоді вже дев’ятий рік йшов. Жаль стало її і соромно. З цієї миті, як відрізало, перестав гуляти. І так добре жити стали, от би одразу так. Не повіриш, більше не сварилися жодного разу, – дід похитав головою.
– А потім вона слабнути почала. Прямо на очах згасала. Ніколи я не вірив у це кохання. Думав, немає його. Всі говорять про нього, а до пуття ніхто сказати не може, що це таке. Дивився на мою Валечку і розумів, що вона і є моє кохання. Я тоді на все був готовий заради неї. Молитися навчився, до церкви зачастив. Життя не уявляв без неї. Та пізно. На моїх руках її не стало.
Старий все говорив, звертаючись до темряви за вікном. А Дмитро спробував уявити Олену років так у сімдесят. І не міг.
– Чого посміхаєшся? Думаєш, старий зовсім вже? А я ось відчуваю її поряд, мою Валечку. З нею й розмовляю. Ти свою дружину бережи. Погано одному. Багато красивих жінок довкола, але не до кожної ось так прикипіти можна, як я до Валечки… Приїхали, чи що?
Електричка справді почала зменшувати хід. Народ у вагоні заворушився, найнетерплячіші вже до дверей потяглися. Старий встав, поправив свою сумку на плечі і став у чергу до виходу. Електричка смикнулася і зупинилася. Повільно народ залишав вагон. Старий ішов платформою попереду нього, продовжуючи щось говорити. Мабуть, своїй Валечці щось розповідав.
Дмитро не міг позбутися думки, що не просто так старий сів поряд з ним. Місць у вагоні було повно, а він сів навпроти, наче хотів щось донести до нього. А може, правда, зі своєю Валечкою розмовляв?
Він вийшов у місто і озирнувся. Діда ніде не було видно. Дмитро пішов пішки, розтривожений його розповіддю. Перед будинком дорогу йому перегородив підліток. Він тримав перед собою коробку з-під взуття.
– Дядьку, візьми кошеня, – сказав він сумним голосом.
– Яке кошеня?
– Та ось, у коробці. Я його хотів забрати, але батько не дозволив. Я не можу його покинути. Він пропаде сам на вулиці. Візьми, га? – підліток благаюче дивився на нього.
Дмитро ніколи не мав любові до кішок. Зазирнув у коробку і побачив на дні темну грудку шерсті.
– Щось він не рухається. Живий хоч?
– Живий. Просто змерз і втомився, – пожвавішав хлопець.
– А де ти його взяв? – Дмитро уважно подивився на нього.
– Викинув хтось його надвір. Він дуже маленький. Візьми.
– Гаразд, давай твого кота, – Дмитро простягнув руку до коробки.
– Ти його прямо з коробкою бери. Він мокрий і брудний. Вимити його треба.
– Давай з коробкою, – погодився Дмитро і з легесенькою коробкою пішов до під’їзду.
– Дякую! – гукнув йому вслід підліток.
Дмитро зайшов у ліфт і натиснув на кнопку. Кабіна легко поїхала вгору. Опинившись на світлі, кошеня заворушилося, підняло мордочку і глянуло на свого нового господаря.
– І що мені робити з тобою? Зараз як нас теж виставлять на вулицю, – посміхнувся Дмитро. – А може, й виставляти нас уже нікому. Ну що, ходімо? – Ліфт якраз зупинився.
У квартирі було тихо і темно. Серце ухнуло кудись униз: «Олени нема».
Дмитро увімкнув світло і поставив коробку на тумбочку, роззувся, пройшов у кімнату.
Увімкнув люстру під стелею і побачив Олену.
Вона сиділа в кутку дивана, підібгавши під себе ноги.
– А ти чого без світла сидиш? Я подумав, що тебе нема, – зрадів Дмитро.
У цей момент у коридорі зам’явкало кошеня.
– Хто там? – запитала Олена.
– Кошеня. Уявляєш, біля будинку пацан якийсь дав. Каже, що викинули. Йому батько не дозволив узяти кошеня. А на вулиці воно пропаде… – пояснював Дмитро, бачачи, як Олена встала з дивана і пішла в коридор. Він пішов за нею.
– Ой який маленький. І брудний, – Олена тримала його на витягнутих руках перед собою і роздивлялася. – Що стоїш? Знайди якусь ганчірку, мити треба його.
Вони разом вимили кошеня, висушили феном. Кошеня виявилося дуже симпатичним. Ось так. І не треба нічого говорити, вигадувати, вибачатися. Вони сиділи на дивані, наче й не сварилися. Кошеня, яке наїлося, спало на колінах у Олени.
– Знаєш, я багато думала… Я не права була. Мама не дуже на мене образилася? – запитала Олена.
– Ні. Павло альтанку збудував, шашлики робив під навісом. Знаєш, електричкою зі мною їхав старий. Вони із дружиною п’ятдесят два роки прожили разом. Її не стало, а він постійно з нею розмовляє. Каже, що відчуває її поряд…
– Нічого в мене з цим Едуардом не було, – раптом сказав Олена.
– Я знаю. Слухай, коту ж туалет потрібний. Я зараз у цілодобовий магазин збігаю, куплю щось.
– І їсти. Він усе зʼїв, – попросила Олена. – Ми чекатимемо на тебе.
Дмитро біг у магазин порожніми і темними вулицями. Може, це провидіння якесь? Спочатку старий в електричці зі своїм оповіданням про дружину, потім це кошеня. І вони так легко помирилися з Оленою. І правда, чого вони постійно сваряться? Він любить її. А поступатися так легко і приємно.
Як там старий сказав? Кохання є, а все інше не має значення…