Дмитро став з вагона на платформу і зробив глибокий вдих. У рідному місті навіть повітря не таке, як у будь-якому іншому місці на землі. А побував він у багатьох містах та країнах. І завжди тягло сюди.
Він ішов знайомими з дитинства вулицями, помічаючи найменші зміни. Ось і його двір усередині чотирьох цегляних пʼятиповерхівок. Подвір’я просторе, розділене на дві частини: дитячий майданчик з різнобарвною гіркою, пісочницею та кількома простими турниками. Раніше тут була гойдалка.
Іншу половину двору займало обгороджене футбольне поле, з воротами та баскетбольною стійкою. Раннього ранку на подвір’ї нікого. Був би м’яч, Дмитро обов’язково відправив би його у ворота, як робив раніше.
Ох, щасливий був час. Сергій поїхав кудись за кордон, одружився, двоє дітей у нього. А Іван вже вдруге одружився. Отака доля… Так, розкидало їх життя в різні боки…
З під’їзду вийшов чоловік із собакою, і Дмитро гукнув, щоб він не зачиняв двері.
Від слабкої лампочки в підʼїзді мало користі. Довелося кілька хвилин стояти, щоб звикнути до напівтемряви. Скільки не намагалися вкручувати потужніші лампочки, хтось їх завжди змінював на слабкі, що давали мінімум світла. Так завжди було.
Дмитро піднявся на другий поверх і зупинився біля залізних дверей праворуч. Тут раніше жила Валентина. Не Валя чи Валечка, а Валентина. Так вона просила її називати. Його перша і відчайдушна у своїй нерозділеності любов.
Раніше він часто натискав кнопку дзвінка і біг нагору, на свій третій поверх. І там чекав, коли Валентина відчинить двері. Промайнула думка зробити так само, але він уже не так спритно бігав сходами. Та й не личить дорослому чоловікові бешкетувати як підліток. До того ж Дмитро не був упевнений, чи живе вона ще тут.
Він посміхнувся і почав підніматися на свій третій поверх. Ось і двері його квартири. Відчиняла завжди мама, навіть коли батько був живий. Його не стало два роки тому. Дмитро тоді був у рейсі, не зміг приїхати на поминки.
Він натиснув кнопку дзвінка. Незабаром клацнув замок, і двері прочинилися. Побачивши сина, мама одразу розкрила двері ширше і зробила крок йому назустріч.
– Синку! – вони обійнялися прямо тут, на порозі.
Мама відсторонилася:
– Дай на тебе подивитися!
А потім знову пригорнулася до сина.
Коли був живий батько, вона фарбувала волосся, гарно вкладала його. А тепер на проділі видно широку доріжку сивого волосся.
– А ти мені наснився напередодні. Так і подумала, що приїдеш. Надовго? Ой, що ж ми у дверях… Заходь швидше.
Мама зачинила двері і знову обійняла сина.
Минули перші миті радісної зустрічі. Дмитро роззувся, взяв із взуттєвої підставки свої капці. Вони завжди стояли тут і чекали на нього. А ось шльопанці батька мама прибрала.
– Це тобі, мамо, – Дмитро простягнув матері пакет із подарунками.
– Ти найкращий для мене подарунок, – сказала вона, зазирнувши все ж таки в пакет. – Зараз чайник поставлю. А може, поїси?
Вона почала метушитися на кухні, накриваючи на стіл.
– От же ж голова. Забула хліба купити. Я зараз швидко збігаю… – Мама зупинилася посеред кухні і безпорадно закліпала очима.
– Магазини ще закриті…
– Нічого. Я потім сам сходжу в магазин. Присядь, – сказав Дмитро, заспокоюючи її.
Кухня здалася дуже тісною. І як мама примудрялася підтримувати у ній порядок, як усе поміщалося без безладу?
– Як ти? – Дмитро погладив мамину натруджену руку.
– Помаленьку. Ти сам як? Так і не одружився? – мамині очі були сумні.
– Не всі жінки готові чекати чоловіка із заробітків по пів року.
Після сніданку мама почала варити його улюблений борщ, а Дмитро пішов у магазин по хліб. Спускаючись сходами, він знову затримався на мить біля дверей Валентини.
І тільки через кілька днів він все ж таки натиснув на кнопку дзвінка. Клацнув замок, і двері відчинилися. Дмитро побачив її. Серце стрепенулося. Вона майже не змінилася, поповнішала, але їй це навіть пасувало.
– Вам кого? – спитала Валентина, пробігаючи по обличчю гостя очима.
Жінка не розуміла, що відбувається.
– Вибачте, – Дмитро відступив назад, до рятівних сходів.
– Дмитре? Ви ж Дмитро? – зупинив його голос.
“Вона впізнала мене!” – підстрибнуло від радості його серце…
– Ти гол пропустив! Через тебе ми програли, – гнівно казав ображений Сергій, шморгаючи носом і переходячи на фальцет.
– Ну то й що? Відіграємося вдруге, – поспішив заспокоїти друга Дмитро, відчуваючи свою провину.
– Ага, як же ж, – сказав Сергій, ідучи з поля. – Не вмієш грати, не берись.
– Я не вмію? Ти сам підпустив Льоньку з м’ячем до воріт. – Сергію, стривай! – Дмитро наздогнав друга, зупинив, схопивши його за руку.
– Відчепись! – Сергій забрав руку.
– Сам відчепись, – сказав Дмитро.
Так вони потім і зчепилися і покотилися по траві.
– Ану припиніть! – гукнув над ними дзвінкий дівочий голос.
Хлопці перестали і задивилися на гарну дівчину. Сопучи, вони встали з землі. Сергій обтрусив одяг і пішов додому. А Дмитро стояв, дивлячись услід дівчині. Потім пішов за нею. Перед під’їздом вона озирнулася.
– А ти чого за мною йдеш?
– Я не за вами, а додому йду.
– Виходить, ми з тобою живемо в одному під’їзді? Ну й вигляд у тебе. Футболку порвав.
– Де? – Дмитро відстовбурчив край футболки на животі.
– Гаразд, ходімо до мене, зашию.
Вони піднялися на другий поверх, дівчина відчинила двері у свою квартиру.
– Тут же ж старенька живе. Ви її онука? – запитав Дмитро.
– Сам ти онука. Не стало її. Тепер я живу тут. Знімай взуття і футболку, – сказала вона.
Вона з цікавістю подивилася на нього.
– Тобі скільки років, футболіст?
– Чотирнадцять, – відповів Дмитро.
– Для свого віку ти спортивний. З тебе виросте гарний чоловік…
Обличчя Дмитра почервоніло від такої похвали.
– Ну чого стоїш? Іди у ванну, – вона натиснула на вимикач на стіні в коридорі.
Він мив руки під краном і розглядав рожевий атласний халатик, що висів на гачку біля дверей.
Дівчина сиділа у кріслі біля вікна і зашивала футболку. Відчувши його погляд, вона обернула до нього голову.
– Ну що? Постав чайник.
Дмитро слухняно пішов на кухню, таку ж тісну, як у них. Знайшов газову запальничку й увімкнув конфорку під чайником.
– Ось, готово, – на кухню зайшла господиня квартири і простягла Дмитру футболку.
– Дякую. А ви тут сама живете?
– А що? Став чашки на стіл. Вони у шафі над мийкою стоять…
Вона вийшла з кухні, але невдовзі повернулася з коробкою цукерок.
– Та сядь ти, не стій стовпом.
Вона розлила по чашках чай і сіла навпроти. Дмитро відчував себе ніяково, боячись підняти на дівчину очі. Він узяв чашку, підніс до губ і відпив.
Смикнувшись від болю, занадто різко поставив чашку на стіл.
Окріп виплеснувся, кілька крапель потрапили на руку. Дмитро затряс рукою. Дівчина не засміялася зі смішної ситуації. Вона взяла його руку в свою і подула на неї. І Дмитро скочив з табуретки.
– Я піду… Мені пора, – він кинувся до виходу.
– Ти чого так важко дихаєш? Гнався хто за тобою? – запитала мама.
– У футбол грали.
– Іди, вмийся, будемо обідати.
Потім він часто бачив ту дівчину у дворі. І застигав на місці.
– Агов, прокинься. Чого витріщаєшся? Закохався? – запитав Іван.
– Ну, вас, – Дмитро махнув рукою і пішов до будинку.
За спиною сміялися хлопці.
Він піднявся на другий поверх і рішуче натиснув на кнопку дзвінка. І не втік.
– Що тобі? – запитала дівчина, відчинивши двері.
– Нічого.
– Тоді навіщо прийшов? – вона пильно дивилася на нього.
Дмитро не знав, що сказати, він не вигадав. Стояв і м’явся.
– Проходь. Мене Валентина звуть. Не Валя, а Валентина. Запам’ятав?
– Запам’ятав. А я — Дмитро.
Дмитро зайшов і озирнувся. Дверцята шафи були прочинені, з-під них виглядав поділ білої сукні. Дмитро підійшов, прочинив дверцята і побачив весільну сукню. Стало ніяково, ніби підглянув у замок.
– Я заміж виходжу, – сказала Валентина за спиною.
Дмитро здригнувся. Валентина зробила крок уперед і прикрила дверцята.
– Ось тільки не впевнена, що це мені треба, – сумно додала вона, стоячи до нього спиною.
Вони були одного зросту. Дівчина різко обернулася.
– А ти чого прийшов? – запитала вона, хитро примруживши очі.
– Просто. Ви не раді, що виходите заміж?
– З чого ти взяв?
– Ви це якось невтішно сказали.
Якийсь час вони дивилися один на одного.
– Що ти розумієш… Тобі не пора ще? – запитала Валентина.
Потім зненацька поцілувала його в щоку.
Піднімаючись на свій поверх, Дмитро притискав долоню до місця, куди торкнулися її губи. Тепер він думав про Валентину вдень та вночі.
…Якось він зустрів її на сходах, заплакану і сумну. Вона відчинила двері.
– Чого стоїш? Заходь, – запросила вона.
Скинула у коридорі босоніжки і пройшла у кімнату.
Потім зайшов Дмитро. На підлозі кімнати валялися шматки білої тканини, а на дивані лежала пошматована весільна сукня.
– Він поїхав. Розумієш? Назавжди поїхав, – сказала вона, стоячи над сукнею.
– Може, він ще повернеться.
Валентина посміхнулася.
– Іди додому. Двері за собою зачини.
Потім він побачив її з чоловіком. Вони йшли під руку. І Валентина посміхнулася. Від ревнощів перехопило подих.
На дівчаток Дмитро не дивився. Всі вони здавались йому недолугими. Його серце належало Валентині…
Після закінчення школи Дмитро поїхав вчитися в інше місто. Приїхавши на канікули, він подзвонив у її двері. Відкрив накачаний мужик у майці і спортивних штанях.
– Тобі чого, хлопче?
– Максим, хто там? – почувся голос Валентини із глибини квартири.
Дмитро втік. Більше він не дзвонив у її двері і намагався якнайшвидше пройти повз квартиру…
Вони стояли в тісному коридорі зовсім близько один до одного. Тепер він був вищий за неї на цілу голову.
Чомусь він одразу зрозумів, що вона одна.
– Ти одружений?
– Ні. Жінки не люблять чекати. А я по пів року у розʼїздах.
– А я чекала б, – сказала Валентина сумно і зітхнула.
– А хочеш, я приїжджатиму до тебе, привозитиму подарунки? – Дмитро вперше назвав її на «ти».
Він уже не чотирнадцятирічний хлопець, а дорослий чоловік.
– Хіба на тебе нема кому чекати? – підняла вона на нього очі.
У них відбивалося світло від бра на стіні.
– Чому ж? Мама чекає. Але я хотів би, щоб мене чекала ти… – і Дмитро зробив те, про що мріяв із чотирнадцяти років.
Він нахилився і поцілував Валентину. Вона не відштовхнула його. Тільки пригорнулася ближче і заплющила очі.
Додому він повернувся вночі.
Вранці мама сердито гриміла посудом на кухні.
– Ти в неї був уночі?! Вона не для тебе, синку. У неї стільки чоловіків було. Та до того ж вона старша за тебе…
– Мамо…
– Знайди собі молодшу дівчину. Хочеш, познайомлю тебе з донькою моєї приятельки? Гарна дівчина, скромна. Синку… – мама сіла на стілець, скривившись.
Дмитро до кінця відпустки так і пропадав у Валентини ночами.
– Твоя мама не любить мене. Осуджує, – сказала якось Валентина. – Вона має рацію. Тобі потрібна зовсім інша жінка, молодша.
– Чому ти так вирішила?
– Вона відвертається, коли бачить мене. Вона знає?
– Здогадується.
– І що далі? – спитала Валентина, підвівши голову і зазирнувши у його очі.
– Я поїду, а потім повернуся. Ти чекатимеш на мене?
– А ти повернешся?
Замість відповіді він пригорнув її до себе і поцілував.
Мати поїхала проводжати сина на вокзал. Із Валентиною вони попрощалися напередодні вночі.
Тепер він поспішав. Чим швидше поїде, тим швидше повернеться, адже на нього чекає Валентина.
Він заходив у магазини і купував їй подарунки, не даючи сумнівам пустити коріння у його серце.
Він любив її з чотирнадцяти років. Він заслужив право на її кохання.
Вдивляючись в обрій, він часто уявляв, як підніметься сходами, як натисне на кнопку дзвінка…
Вона відкриє йому, така бажана… Інакше й бути не може!