Денис сидів на кухні й умовляв свою півторарічну доньку Оленку доїсти овочеве пюре, коли йому зателефонував молодший брат.
– Привіт, Денисе, у мене до тебе серйозна розмова.
– Привіт, Мишко, я тебе слухаю!
– От скажи мені, тільки чесно, як це ти зі своєю Вірою п’ять років уже прожив і жодного разу не посварився?
Денис зрозумів, що розмова має бути серйозною, а Оленка вже зі стільця злазити зібралася, при цьому пюре вона так і не доїла.
– Слухай, братику, я тут Оленку погодувати намагаюся, давай я тобі трохи пізніше передзвоню.
– Що ти робиш? А де твоя Віра? У магазин пішла, чи що?
– Мишко, чесне слово, мені зараз ніколи. Чекай, я тобі передзвоню.
Денис поклав телефон на стіл, а сам продовжив годувати доньку. Довелося їй пообіцяти, що після того, як вона все доїсть, тато з нею в кубики гратиме. Як тільки Оленка все з’їла, Денис, затишно вмостившись із нею у спальні на килимі та розклавши кубики, передзвонив братові.
– Ну, що повернулася твоя дружинонька з магазину? Чогось смачненького принесла? – поцікавився у брата Михайло.
– Мишко, я не казав тобі, що Віра в магазин пішла. По магазинах у нас ходжу я, зі списком, який Вірочка мені напередодні складає. Все ж таки їй незручно з дитиною по продукти ходити. Так що ти хотів? Я не зрозумів нічого, вибач!
– А де ж вона тоді? – якось єхидно запитав Мишко.
Денис застиг від здивування.
– А тобі яке діло? – запитав він. – З подружками у кафе зустрічається!
– Залишила тебе з маленькою дитиною і пішла?!
– Я сам залишився. Мені не складно…
– А я ось свою Надійку не відпускаю. Ще чого! Нехай із Павликом сидить!
– І сидить?
– Куди ж вона подінеться? Сидить, звісно! Синові нашому тільки пів року виповнилося.
– Тобто вже пів року твоя Надія нікуди з дому не виходить?
– Чому це не виходить? З сином на прогулянку і по магазинах.
– Точно, я згадав, навіщо ти мені дзвонив. Цікавився, як так вийшло, що я з Вірою не сварюся ніколи. А навіщо тобі це?
– Так ми з Надією вже пів року сваримося. Набридла, хоч розлучайся!
– Пів року? Як у вас син народився? Чи що?
– Ну напевно.
– Так це Павло винен. Більше нікому!
– Хто винен?
– Павлик ваш винен, говорю.
– Ти це серйозно?
– Звичайно! Адже, коли його не було, у вас все було добре.
– Добре все було. І що ти пропонуєш?
– Віддати його в дитбудинок. Інших варіантів нема! Ну, можеш ще до мене принести разом із речами.
– До тебе? А Віра не заперечуватиме?
– А до чого тут Віра? Хоча не буде. Чого їй заперечувати? Де одна дитина, там і двоє. Виростимо, ти не переживай.
– Жартуєш? Так?
– Ні не жартую! Мені не до жартів, братику! От скажи мені, чим твоя Надія невдоволена останнім часом?
– Чим? Усім! Я їй учора сказав, що з роботи затримаюся, бо мене на день народження колега запросив, а вона як закричить, що в мене життя вирує, а вона, бачте, в чотирьох стінах сидить. А я тут до чого? Вона ж не одна, а із сином сидить.
– А я з донькою! Аж післязавтра я з друзями в кафе іду. І Віра нічого проти не матиме.
– Ти мені пропонуєш Надію з подружками в кафе відпустити? А Павліка куди?
– Ти посидиш, недолугий! А потім на день народження до колеги спокійно підеш!
– Точно. Але Павлик маленький ще.
– Не впораєшся, чи що?
– Не знаю… Чесно, не певен!
– Мені тоді зателефонуй, я тобі пораду дам у разі потреби, хоча я думаю, що дружина тобі й сама все перед відходом пояснить.
– Добре, спробую! Але це ще не все! Я ось попросив її салат мені на вечерю приготувати.
– Відмовилася, чи що?
– Заявила, що у нас плов є. А я його не хотів!
– Сподіваюся, що ти дружині про це не сказав?
– Сказав, звичайно. А вона розлютилася.
– І що?
– Ну. Я його з’їв!
– Не сподобався? Погано готувати почала, Надія після пологів?
– Добре вона готує. Тільки я салат хотів.
– Так ти б спочатку плов з’їв, похвалив дружину за смачну вечерю, а потім свої побажання висловлював, тільки вже на завтра. Та ще б допомогти пообіцяв із приготуванням вечері.
– Я?
– Ти. Не я ж! Втім, швидше за все, до твого приходу з роботи твій салат уже був би готовий.
– Гадаєшь?
– Знаю. Спробуй, і побачиш.
– Але і це ще не все! Я їй абонемент у спортзал купив. Адже розповніла вона після пологів.
– Не дуже вона і розповніла.
– Отак вона мені і сказала. Уявляєш? Чи вона себе в дзеркалі не бачить?
– І ти їй все це так чесно сказав? Так?
– Так і сказав! А як ще?
– Ну, наприклад, так. Сказав би їй, що останнім часом повніти почав і вирішив у спортзал походити. Але одному тобі нудно, так що ти її за компанію запрошуєш. Думаю, що твоя дружина від такої пропозиції не відмовилася б.
– Не відмовилася?
– Думаю що ні.
– Ти маєш рацію, напевно. Але з ким ми тоді Павлика залишимо?
– З мамою нашою, ну, або з тещею.
– З ким? Вони не погодяться ні за що.
– Чому це? У мене з Оленкою і мама, і теща із задоволенням сидять.
– Це як?
– Просто. Дзвониш і питаєш у мами, наприклад, як її справи. Вона тобі все розповідає, а ти цікавишся, чи не потрібна їй допомога якась. Запевняю тебе, що вже щось, та їй обов’язково потрібно. Так от, ти заїжджаєш до неї після роботи, її прохання виконуєш і просиш наступного дня із сином твоїм посидіти.
– Відмовить!
– Ні, з радістю посидить. Ти ж до неї приїхав, всі справи переробив, так що тепер її черга. Тільки нахабніти не варто. Одного-двох разів на тиждень буде цілком достатньо.
– Ти серйозно?
– Серйозно, Мишко, серйозно. Я ж і сам так живу. Саме тому з дружиною не сварюся ніколи. І в наших сварках нікого не звинувачую. Життя ваше, звичайно, сильно змінилося після народження дитини, але, якщо все правильно організувати, то сваритися у вас причин не буде. Спробуй, братику, тобі сподобається.
– Ну, гаразд, вмовив.
– А ще в парк дружину поклич погуляти разом із сином, квіти купи просто так, скажи їй, що вона найкрасивіша, і ти її дуже любиш.
– Так? А я думав, що вона сама це розуміє.
– Навряд чи! Жінки люблять вухами, навіть найрозумніші.
– Дякую, Денисе, я спробую.
– Так що, Павлика до мене принесеш, чи як?
– Зовсім, чи що? Я сина нікому не віддам. Та й не він винен у тому, що ми сваримося постійно.
– А хто ж?
– По всьому виходить, що я. Гаразд, Денисе, піду я дружину вмовляти погуляти зі мною та з сином у парку. А завтра її до подружок відпущу. Сподіваюся, що все у нас налагодиться. Дякую за пораду, брате! Ти в мене найкращий!
– Будь ласка, звертайся, якщо що.
Михайло легко вмовив Надію разом прогулятися в парку. Це був їхній перший вечір без сварок з того моменту, як вони стали батьками.
Життя Михайла та Надії налагодилося, адже Мишко запам’ятав усі поради старшого брата.
Тепер Надія часто зустрічається з подружками, а Михайло – з друзями, і дружина майже ніколи не буває проти.
Вони з Михайлом разом двічі на тиждень ходять у спортзал. На превеликий подив Михайла, і мама, і теща в ці дні із задоволенням сидять із Павликом. А сам Мишко часто почав виконувати їхні прохання. І обидві жінки ним дуже задоволені та й онука вони люблять.
І сніданки, і обіди, і вечері Мишка тепер повністю влаштовують, бо він взяв за правило напередодні говорити дружині про те, що саме він хотів би з’їсти, і по продукти він тепер ходить сам.
Та й допомагає Надії у разі потреби, але це рідко трапляється.
Зазвичай до його приходу все вже готове!
Надія натішитися не може з чоловіка. Думає, що він просто подорослішав. Таке буває!
А сам Михайло дуже вдячний старшому братові за те, що так все пояснив.
Інакше б він уже розлучився, незважаючи на те, що дуже любить свою дружину і сина…