Денис вже більше години стояв біля дверей ЗАГСу – а, а нареченої все не було, навіть її телефон, як і телефон її батьків був відключений.
– Мельник, ваша черга!
– Вибачте, чи не могли б ви почекати ще трохи? Лариса незабаром має під’їхати.
– Ми і так чекаємо цілу годину, і взагалі, у нас із цим суворо, кожному відведено свій час.
– Я прошу вас, увійдіть у моє становище…
– Гаразд, даю вам ще півгодини.
Так і не дочекавшись нареченої, Денис поїхав до неї додому, щоб дізнатися, що трапилося, але й там на нього чекала невдача. Двері ніхто не відчиняв, натомість вийшла сусідка, яка повідомила йому, що Лариса разом із батьками поїхала відпочивати. Дивно, подумав Денис, мене навіть не попередила. Що відбувається?! Лише через місяць Денис дізнався справжню причину швидкого від’їзду своєї нареченої, коли ніс до носа зустрівся з нею у торговому центрі.
– Ларисо, ти маєш мені пояснити, що відбувається? Чому ти втекла? Чому ти мене уникаєш?
– Вибач…
– Вибач і все? Ти нічого не хочеш мені розповісти? Ти мене розлюбила?
– Денисе, ти хороший, правда, але…
– Але? У тебе хтось з’явився?
– За тиждень до нашого весілля я познайомилася з Максимом… У моєму житті ніби щось перевернулося, я зрозуміла, він чоловік, з яким я готова прожити все своє життя. Він надійний, веселий і взагалі…
– Я зрозумів, можеш не продовжувати.
Денис розумів – за не коханого заміж не виходять, і влаштовувати сцени ревнощів було не в його характері, просто він не розумів, як так можна відразу, легковажно змінювати свої плани.
Минуло кілька місяців, перш ніж Денис знову познайомився із дівчиною. Валерія була чесною та відкритою дівчиною і відразу ж попередила, що не допускає таємниць та недомовленості. Їй з лишком вистачило таємниць у попередніх відносинах, які зіпсували її чимало нервів. Однак і з нею Денис зазнав фіаско. Він зробив дівчині пропозицію, а через тиждень Валерія надіслала йому кільце і лист зі словом «вибач». Денис не розумів, що відбувається. Як казали його друзі – повна ідилія, а раптом таке. Шукати зустрічі із Валерією Денис не став. Йому не хотілося знову вислуховувати виправдання, і те, що він чудовий, але, на жаль, і ах…
Минуло кілька років, перш ніж Денис знову познайомився із дівчиною. Точніше він не хотів ні з ким знайомитися, але доля, ніби сама підштовхнула їх один до одного. Денис відпочивав на морі, коли познайомився із Діаною. Чоловік засмагав на пляжі, коли повз нього пробіг хлопчик. Спочатку дитина хлюпала біля самого берега, а потім Денис відволікся, а коли знову подивився в той бік, дитини вже не було. Відчувши не добре, чоловік побіг до води. Через лічені секунди дитина була впорядку, і Денис з мокрим і схвильованим хлопчиком увійшов до будівлі готелю.
– Це чия дитина? Ще трохи і сталася б біда! Де його батьки?
– Михайлик, ти чому втік? Я тебе по всьому готелю шукаю! Дякую вам.
– Дивіться за дитиною краще!
– Вибачте…
Денис хотів було відчитати недбайливу матір, але вона так зворушливо виглядала, що йому тут же розхотілося її сварити.
– Може, пообідаємо разом? Заодно я вашому синові поясню правила знаходження біля водойм.
– Із задоволенням!
Поверталися вони вже разом, а через тиждень Діана з сином переїхала до Дениса. Життя налагоджувалося, Денис більше не думав, чому йому так не щастило з жінками і що з ним не так. Адже тепер з ним була найдивовижніша жінка на землі, а заради неї він готовий був пройти через будь що. Наближалися новорічні свята, Діана з сином прикрашали квартиру, Денис бігав магазинами у пошуку подарунків, втім, звичайні передноворічні приготування звичайної родини. Денис з нетерпінням чекав новорічної ночі, адже саме цієї чарівної ночі він хотів зробити пропозицію коханій. Заповітна коробочка з кільцем лежала в шафі, залишилося тільки дочекатися півночі… Проте його мріям не судилося збутися. Вони зустріли новий рік, Денис став на одне коліно і простягнув Діані коробочку з кільцем, але Діана тільки похитала головою.
– Вибач я не можу…
– Але чому? Що зі мною не так? Ти мене не кохаєш?
– Кохаю, але…
Ось це «але» і напружувало Дениса, так було тоді, коли його покинула Лариса, та Валерія, так було й зараз. Дивно, адже спочатку все йде добре, але варто йому тільки замислитися про весілля, так починається якась плутанина. Денис навіть подумав, що хтось наклав щось на нього, але тут же посміхнувся до своїх думок.
– Їй Богу, я немов баба стара! Це ж треба повірити в таку нісенітницю! Хоча, якщо подумати…
Денис стояв біля дзеркала і розмовляв сам із собою. Звідти на нього дивився молодий чоловік, який був дуже добрий собою, тільки його сумні очі видавали, що в нього неприємності.
– Ось що зі мною не так? Вітя і то нещодавно одружився, а в нього із зором проблеми. Борис торік одружився. А я… Начебто заробляю пристойно, квартира своя, машина, а не щастить, наче…
Не встиг він домовити, як задзвонив телефон і Денис поспішив відповісти.
– Дядько Федір! Привіт! Скільки років! Гаразд я приїду. Так, я пам’ятаю, де це.
Дядько Федір був єдиним родичом Дениса, що залишився, і приходився йому дядьком по матері. Спілкувалися вони рідко, і то якщо у справі, ось і зараз він дзвонив племіннику, щоби той терміново приїхав, для якоїсь важливої розмови. Денис майже не пам’ятав село, звідки родом була його мати. Вони з матір’ю переїхали в місто, коли Денис був зовсім маленьким, а в селі він був лише кілька разів, і то коли їздив на прощання до дідуся та бабусі. Однак це не завадило йому швидко знайти потрібний будинок, і через кілька годин Денис сидів у свого дядька за столом.
– Дядько Федір, що за терміновість? Сталося щось?
– Ні, Денисе, все в мене гаразд, не переживай… Одній людині потрібна твоя допомога…
– І кому ж?
– Тільки вислухай до кінця, не зупиняй.
– Гаразд, я тебе слухаю.
– Старий тут у нас один у селі є, Михайлович всі його кличуть. Так от не стане його скоро, довго мається, а все ніяк Богові душу віддати не може.
– То може його до лікаря треба?
– Лікарі його давно додому відправили доживати, а він все не може … тут справа ось у чому … Напередодні до нього наша ворожка заходила Таїсія, так ось вона йому сказала, поки не покаєшся у своїх гріхах, поки не вибачишся за зламані долі, не буде тобі спокою, ще довго.
– А я то тут причому?
– Михайлович хоче тебе бачити. Я звичайно в курсі всього, але він винен сам. То ти підеш до нього чи як?
– Ходімо, якщо треба.
У будинку Михайловича було чисто. Біля воріт їх зустріла жінка середнього віку, і дізнавшись, хто це, тут же провела їх до будинку.
– Проходьте, він скоро прокинеться.
– Може, ми пізніше прийдемо?
– Ні, що ви! Я зараз його розбуджу.
– Не треба мене будити! Хто там прийшов?
– Михайлович, це я Федір, племінника свого привів…
– Племінника? Сина Тані чи що?
– Так, Михайлович, Денис тут.
– Нехай підійде ближче, а ви вийдіть, мені поговорити з ним треба.
Денис дивувався, про яке прощення йдеться, і чому саме він повинен його пробачити? Літній чоловік, вмостився на ліжку. Було видно, що йому це вдається важко, але він намагається триматися. Денис, мовчки чекав, коли Михайлович почне свою промову, а той дивився на Дениса і ніби збирався з силами, для важливої для нього розмови.
– Давно це було… Дочка моя – Люба заміж збиралася… тільки перед самим весіллям кинув її наречений і одружився з іншою. Люба моя такого сорому не змогла пережити… не стало її. За нею і моя Зіна пішла… А твій батько, будь він не ладний, закрутив голову твоїй мамі і одружився з нею. У нас горе, а він весілля гуляє… Я тоді на весілля прийшов, і перед усіма сказав, що більше ніхто в його роду не одружиться. Мої слова подіяли, а його не стало, як ти народився… Мати твоя тоді в місто подалася. Я потім навіть про це все й думати забув, і якби не моя недуга так би й не згадав… Ти пробач мені, якщо щось не так. У матері твоєї прощення просити не можу, немає її х, а ти є.
– Ваші слова подіяли… Я думав, чому в мене вже третє весілля не склалося, ніби наврочив хто, а тут …
– Вибач мені! Сам не знав, що говорив. Дочку втратив, слідом дружину, а цей негідник… Я ж не думав, що так вийде. Я думав, що тільки йому погано буде, а воно он як вийшло. Вибач мені, і дай мені спокійно піти до моєї Люби та Зіни.
– Прощаю… І ви на мене образи не тримайте, діти не повинні відповідати за гріхи батьків та матерів.
– Йди з Богом!
Денис вийшов із дому Михайловича, у піднесеному настрої. Він чомусь вірив, що тепер у його житті має щось зміниться і напевно на краще. За спиною він почув жіночий вигуки, а потім плач.
– Пішов Михайлович, правильно зробив, що вибачив його. Тяжко з таким йти.
– Шкода старого, дружину та дочку втратив, а як йому було зі мною спілкуватися…
– Треба б йому свічку поставити…
– У нас у місті хороша церква, я там і свічку поставлю, і службу замовлю.
Після приїзду до міста Денис одразу ж зайшов до церкви. Він стояв у розгубленості, не знаючи, куди підійти і що зробити.
– Ви тут уперше?
Денис обернувся на голос і побачив молоду дівчину в чорній мереживній накидці. Було видно, що вона плакала, бо її обличчя було мокре від сліз, а очі були червоні.
– Я хочу свічку поставити, знайомого не стало…
– Ходімо, я вам покажу. У мене бабусі нещодавно не стало, ось приходжу сюди і так легко на душі стає.
– До речі, я Денис, а ви?
– Катя.
– Дякую, вам Катя, за все.
– Що ви, не варто дякувати. Всі ми повинні прощати один одного і допомагати одне одному.
Денис повернувся до церкви через рік, але вже не один. Поруч із ним під руку йшла його наречена Катя, з якою рівно рік тому він тут і познайомився. А ще через рік вони приїхали сюди знову, але вже на хрещення своїх близнюків. Дивлячись на дружину та дітей, Денису іноді стає страшно, адже якби він не поїхав до Михайловича, то всього цього могло б і не бути.