– Більше ніколи не проси мене посидіти з цією дівчиною! – галасувала у слухавку й червона від злості Людмила. – Що ця дитина виробляє! Та ти просто не помічаєш цього. Вона намагається до тебе піддобритися, переживає, що її в притулок відправлять!
Декілька хвилин напруженого мовчання стали для маленької Ірини справжнім випробуванням.
А якщо мама зараз повірить цій жінці і виставить її на вулицю?
Чи ще гірше того, відправить назад, до тієї жінки, яку вона мала називала мамою раніше?
Іринці було всього сім, але вона була розвинена не по роках.
Ще з такими родичами! Її біологічна мама (а дівчинка добре розуміла різницю!) була нехорошою людиною.
Вона не хотіла працювати, гульбанила, нормальної їжі не було…
А ще в їхньому і так невеликому будиночку шастали якісь незнайомі люди, частіше чоловічої статі.
Галас, сварки, постійні візити дільничного – ось що зі свого дитинства пам’ятала дівчинка.
Ірина часто ховалася під ковдрою.
Там її ніхто не міг бачити, це був куточок безпеки в бурхливому морі хаосу.
– Де ти є? – гукала Лариса, повертаючись додому. – Що ти знову сусідам наговорила?
Схоже, сусідка нажалілася дільничному і попросила вжити заходів, бо Ірина вийшла сама на вулицю, ще й легко вдягнена.
А потім сталося диво. До них приїхав представницький чоловік у строгому костюмі, уважно оглянув дівчинку, і відправив малу погуляти під наглядом якоїсь тітки Яни.
Про що він говорив із Ларисою, вона не знала. Жінка була дуже зла галасувала,… Все це Ірина чула, будучи на вулиці.
– Не бійся, – м’яко обійняла дівчинку Яна. – Тобі більше не доведеться це терпіти. Ми заберемо тебе із собою, у тебе буде нове життя. На тебе вже чекає велика кімната, гарне ліжко, купа іграшок, повна шафа нового одягу…
– Навіщо це вам? – підозріло сказала дівчинка.
Ірина чітко для себе зрозуміла, що просто так нічого не буває.
– Розумієш, – жінка зам’ялася. – Юрко, ну, той чоловік, що зараз розмовляє з твоєю матір’ю, він твій батько.
– Батько?! – ахнула Ірина. – У мене немає батька…
– Є. Він просто нічого не знав про твоє існування. На щастя, знайшлися добрі люди, які розповіли йому правду і ось ми тут…
…– Ця дівчинка не заслуговує на таке! Що з неї виросте, з такою матір’ю? Ти краще мені мою внучку народи, а ти пораєшся з чужими дітьми, про свій жіночий обов’язок забуваєш. Відправ цю дівчинку назад до матері, чуєш! Інакше вона зруйнує твою сім’ю, от побачиш!
Ірина злякано припала до стіни. Повернутись туди? Та нізащо!
Треба терміново переконати маму! Вона буде найкращою, найслухнянішою дівчинкою, аби не повертатися туди!
На жаль, подзвонити мамі дівчинка не могла. Людмила (назвати її бабусею у Ірини язик не повертався) забрала у неї телефон, заявивши, що дитині він не потрібен і відправила до своєї кімнати. І як зв’язатися із мамою?
Вона на роботі і пробуде там аж до вечора! А за цей час ця жінка зможе переконати її в чому завгодно!
За що Людмила так незлюбила “онуку” Ірина не знала. Начебто б вона не не заважала їй, поводилася дуже тихо…
Мама пояснень не давала, просто важко зітхала, гладила доньку по голові і просила не звертати уваги. Мовляв, ось така вона важка людина, їй ніхто догодити не може.
З кімнати почулася ще одна категорична вимога й Іринка прийняла рішення – треба йти на роботу до мами!
Там вона зможе переконати маму не відправляти її назад!
Дорогу вона пам’ятає, хоч і досить невиразно, в крайньому випадку спитає у перехожих.
Накинувши свою гарну курточку, дівчинка тихенько вийшла із квартири. Шлях був неблизький…
– Де вона? – Яна буквально влетіла в квартиру.
Коли вона почула, що дівчинка зникла, одразу побігла додому. Швидше за все, мала почула розмову, не призначену для її вух.
– Та я звідки знаю! – роздратовано відповіла Людмила. – Пішла, поки я з тобою розмовляла.
– Розмовляла? Так і скажи! Іринка напевно все почула і злякалася! Тебе одного разу попросили придивитися за малюком, а ти що наробила?
– Я вам не нянька! Ти з цим дівчиськом зовсім шалена стала! Кола навколо неї тільки й робиш. Іринка те, Іринка се… А про своїх дітей ти думати не збираєшся? Годинник же ж цокає! Я хочу внуків встигнути побавити!
– Та після сьогоднішнього я тобі дитину в житті не довірю! – сказала Яна. – Чим тобі не вгодила спокійна дівчинка? Від неї немає жодних проблем! Та я дитину світлішу в житті не бачила!
– Не повернулася? – у квартиру влетів Юрій.
Він гнівно глянув на тещу, а потім перевів увагу на дружину.
– Дзвонимо куди треба? Семирічна дитина у чужому місті! Статися може все що завгодно!
Люди в формі, як на диво, спрацювали дуже швидко. Не було ніяких “погуляє й повернеться”.
Вони дізналися, що дівчинка сіла в автобус, який прямує до центру міста і навіть з’ясували, на якій зупинці вона вийшла.
– Алло, – схлипуючи, відповіла Яна.
Дзвонили з роботи, не відповісти вона не могла. Начальник жінки, дізнавшись про те, що сталося, серйозно стурбувався і пообіцяв всебічну допомогу.
– Що? Де ж вона?
– Іринка примудрилася добратися до мого офісу! Зараз вона там з нашим директором.
Іринка кинулася на шию матері, ледве та влетіла в кабінет.
Дівчинка плакала і просила не віддавати її Ларисі. Обіцяла бути доброю і слухняною. Говорила ще щось, чого жінка не могла розібрати.
Малятко ледь заспокоїли. Після всіх переживань та пригод Ірина заснула і додому вирушила у надійних руках батька.
Людмила у квартирі більше не з’являлася…