Дарина та Віра були знайомі ще з пісочниці. Вони жили в одному будинку, тільки в різних під’їздах, і їхні мами потоваришували, коли виводили на прогулянку своїх доньок.
Стали б дівчатка подружками, якби не це, невідомо – дуже вони були різними.
Дарина – спокійна, у свої два-три роки досить самостійна, Віра – плаксива, безпорадна та примхлива.
– Яка у вас дівчинка активна, прямо командирка! – дивувалася мама Віри. – А наша – ніжна, кроку без мене ступити не може.
Те, що діти зовсім різні, було видно відразу: Дарина, сівши в пісочниці, з натхненням ліпила пасочки різних розмірів і форм, а Віра, присівши навпочіпки, спостерігала за подружкою.
Якось мама спробувала допомогти Вірі, але у неї нічого не вийшло, і дівчинка заплакала.
Збираючись додому, діти збирали іграшки: Дарина швидко складала свої совочки та формочки у пакет, який тримала мама, а Віра піднімала іграшки та знову кидала їх на землю.
– Даринко, допоможи Вірі зібрати формочки, – якось попросила дочку мама.
Трирічна Даринка за хвилину склала всі іграшки в пакет до мами Віри. Та при цьому стояла поряд.
Коли дівчатка пішли до дитячого садка, Дарина продовжила у всьому допомагати подружці.
П’ятирічна Віра не вміла ні блискавки застебнути, ні зі шнурками розібратися. Одягнувши кофтинку або куртку, вона підходила до Дарини:
– Застебни.
І Дарина швидко справлялася з гудзиками та блискавкою.
Мама Дарини, Олена, якось вирішила похвалити доньку та розповіла про це чоловікові. Але той, на її подив, зовсім не зрадів:
– Чим ти захоплюєшся, Олено? – Запитав він у дружини. – Перетворила доньку на прислугу і радієш. А якщо вона й надалі так само покірно виконуватиме всі прохання та вимоги зовсім сторонніх людей? Щоб я більше не бачив такого.
Тато сам вирішив поговорити із дочкою.
– Дарино, ти, звичайно, молодець: і сама одягатися вмієш, і подружці допомагаєш. Але якщо ти робитимеш усе за Віру, вона ніколи нічого не навчиться. Ось вона виросте, будуть у неї свої діти, а вона навіть гудзики їм застебнути не зможе. Це ж не добре? – запитав він.
– Ні, – відповіла Дарина.
– Тому нехай Віра сама всьому навчається, – підсумував батько.
Звичайно, з гудзиками та блискавками Віра впоралася, але коли дівчатка пішли до школи, ситуація практично повторилася.
Мама Віри попросила, щоб дівчаток посадили разом. Вчителька не заперечувала: на уроках вони не балакали, Дарина вчилася старанно, а коли Віра раптом задивлялася у вікно, сусідка штовхала її ліктем і тицяла пальцем у той рядок підручника, який зараз читав клас.
Однак на контрольних вчителька розсаджувала подруг – вона вже давно помітила, що Дарина, зробивши свій варіант роботи, відразу вирішує другий – для Віри.
У середній школі навчання пішло накатаною: Дарина встигала і уроки зробити, і в студії сучасного танцю позайматися, і на новий фільм сходити. Віра стабільно списувала у подруги домашнє завдання з алгебри, геометрії та фізики.
Проблема виникла в середині одинадцятого класу, коли треба було визначатися з тим, які іспити складати і куди вступати.
– Я піду на економічний факультет, – сказала Дарина.
– Знову ці цифри, відсотки! Це нецікаво! – Заявила Віра. – Ходімо краще на якийсь гуманітарний факультет – туди й іспити легше скласти, і вчитися там простіше. А після економічного сядеш у якійсь бухгалтерії і будеш дебет з кредитом зводити.
– Чому ти так думаєш? У економіста дуже багато варіантів працевлаштування. Зрештою, можна і свою справу відкрити, – заперечила їй Дарина.
Мама Віри навіть приходила до батьків Дарини:
– Як було б добре, щоб дівчатка й надалі разом навчалися. Але ж Віра математику не потягне, а якщо й здасть, то вчитися в університеті все одно платно доведеться. Ви поговорите з Дариною – я знайшла кілька чудових спеціальностей у нашому університеті: «Соціологія», «Психологія» та «Соціальна робота». Нехай вона придивиться до цих напрямів.
– Ні, Дарина вже давно обрала, – відповів батько. – Ми її вмовляти та відмовляти не станемо. А Віра може стати психологом, якщо їй це подобається.
Але Віра чомусь вирішила вступати туди ж, куди й Дарина. Батькам довелося найняти репетиторів, і дівчина півроку мужньо боролася із синусами та косинусами.
Обидві дівчини вступили. Але Дарина – на бюджет, а за Віру батькам довелося платити.
І тут знову Дарина допомагала подрузі. Іноді собі на шкоду.
Якось, коли дівчата навчалися на третьому курсі, наприкінці семестру викладач увійшов до аудиторії та повідомив:
– А сьогодні ми оберемо кілька щасливчиків, які отримають оцінку «відмінно» автоматично. Для цього треба прямо зараз, без підготовки, відповісти на кілька нескладних питань та пред’явити зошит із конспектом лекцій.
З перших восьми осіб, викликаних викладачем, це вдалося зробити лише одному. Дев’ятою викликали Віру.
Вона не записувала лекції, тому, прямуючи до викладача, схопила зі столу зошит Дарини.
– Вперше тримаю в руках такий чудовий конспект ! – Здивувався викладач, – Зміст, лекції записані, оброблені, головне підкреслено, всі схеми є. А це у вас що? Ви ще з інших джерел вставки робили? Чудово! Я навіть запитань вам, дівчино, ставити не стану! Чудово! А зошит мені залиште, я скопіюю кілька сторінок – показуватиму студентам, як треба з лекціями працювати. Завтра зайдіть на кафедру, я вам зошит поверну.
Все було б добре, але наступною викладач викликав Дарину. Довелося сказати, що вона забула зошит вдома. Їй навіть запитувати не ставили.
– Що ж ви, так безвідповідально? Приходьте на іспит, там із вами й поговоримо.
Після занять Віра сказала:
– Гаразд, Дарино, не переймайся! Тобі цей іспит скласти – раз плюнути! А я б точно кілька разів на перездачу ходила.
Батькам Дарина нічого не розповіла. Іспит з цього предмету, як і з інших, склала на «відмінно», але висновки для себе зробила і наступного, останнього, року бакалаврату і зі своїми конспектами, і з Вірою була обережною.
Подруга розраховувала, що Дарина допоможе їй написати диплом, та відмовилася. Сказала, що багато часу забирає робота над своєю темою, крім того, вона паралельно готується до іспитів до магістратури.
Довелося Вірі замовляти написання диплома та платити за цю роботу.
До магістратури Дарина вирішила вступати не до свого університету, а до одного з київських. Успішно склала іспити, відучилася два роки, отримала диплом, влаштувалася на роботу і через рік вийшла заміж за свого колегу.
Їхні шляхи з Вірою розійшлися.
Звісно, коли Дарина приїжджала на канікули, вони бачились. Віра далі вчитися не стала, вона визнала, що диплома бакалавра їй цілком достатньо, і влаштувалася на роботу до бухгалтерії місцевої меблевої фабрики.
Робота їй не подобалася, Віра вже сто разів пошкодувала, що потяглася на економічний за подругою. А тепер Дарина в Києві, працює в якійсь крутій фірмі, а вона сидить тут і від нудьги ледве тримається.
Але доля зіткнула ще раз подруг.
Якось начальник запросив Дарину до себе:
– Дарино Олександрівно, хочу запропонувати вам відрядження у ваше рідне місто. Ми відкриваємо там філію. Люди у місті вже працюють – усе організують, набирають кадри, а ваше завдання – налагодити процес. Перевірити, щоб усі відділи працювали, як годинник. Думаю, що за три тижні ви впораєтеся. Якщо будуть якісь питання – телефонуйте.
Наступного дня Дарина вже була на місці. Мама раділа, що дочка пробуде вдома цілих три тижні, батько більше цікавився тим, що вона робитиме.
З Вірою вона зустрілася на вулиці за три дні.
Дізнавшись, навіщо приїхала Дарина, Віра прийшла в невимовний захват.
– Це столична фірма, яка відкриває у нас свою філію! Там такі зарплати! Знаєш скільки народу туди свої резюме відправили! І я також. Слухай, Дарино, замов за мене слівце! Я вже не можу в цій бухгалтерії сидіти – директор зітхнути не дає, все йому здається, що ми ледарюємо. Добре, що у мами приятелька в нашій поліклініці працює терапевтом. Коли вже дуже важко – вона мені лікарняний виписує.
– Віро, я кадрами не займаюся, у мене зовсім інша робота. А ти вже на співбесіді була?
– Ні, мені на завтра призначили. Дарино! Ну, що тобі варто!
Наступні три дні Дарина мала дуже багато роботи, вона йшла з дому рано, поверталася пізно, і Віру не зустрічала.
А на четвертий день під час обіду вона сиділа за столом із Андрієм та Надією Вікторівною, які займалися кадрами.
– Дарино Олександрівно, а до нас на співбесіду вчора приходила одна ваша знайома. Звичайно, ви з цього міста, і знайомих у вас тут, мабуть, багато, але ця стверджувала, що ваша близька подруга. Її Вірою звуть, я запам’ятав. Вона справді ваша подруга?
– Ми з дитинства жили в одному будинку, а потім і навчалися разом, – відповіла Дарина. – І яке враження вона на вас справила?
– Без образ, але нижче середнього. Проте нам із Надією Вікторівною здалося, що вона дуже сподівається на вашу протекцію, – повідомив Андрій. – А що ви можете про неї сказати?
Дарина скривилася, їй не хотілося відповідати на запитання Андрія.
– Я навчалася з Вірою одинадцять років у школі та чотири роки в університеті. Як вона вчилася? Як усі. Без особливих злетів та падінь. Потім я поїхала у Київ, вступила до магістратури, вона влаштувалась на роботу. Ми бачилися, коли я приїжджала до батьків, але про роботу не говорили. Тож я навряд чи зможу вам чимось допомогти. А вже впливати на ваше рішення я точно не хочу.
За кілька днів мати Віри прийшла до батьків Дарини.
– Вірі відмовили. Дарино, вона ж тебе просила! Невже тобі так важко було замовити слово за подругу? Я не вірю, що ті люди, які ухвалювали це рішення, не прислухалися б до тебе!
– Тітко Світлана, я ніяк не могла вплинути, я займаюся у фірмі зовсім іншою роботою. Виглядало б дивно, якби я прийшла і почала нав’язувати людям, які проводять співбесіди, Віру.
– А знаєш, я розумію, ти вирішила поквитатися з Вірою за той зошит з конспектами, коли вона підло вчинила, а тобі довелося складати іспит разом із усіма. Але це дрібно та непорядно! – Сказала Світлана і пішла.
– Про який зошит вона говорила? – поцікавився батько.
– Тату, це було сім років тому, і я, чесно кажучи, навіть не згадала б про той випадок, якби тітка Світлана про нього не заговорила.
– Чому ти тоді нам нічого не сказала? – спитав батько, дізнавшись, у чому була справа.
– А який сенс було розповідати вам? Ти що – подався б до викладача відновлювати справедливість? Я просто пішла на іспит і здала його.
– Але тобі треба було після цього припинити спілкуватися з Вірою, – сказала мати.
– Мамо, давай не будемо про це.
– Дарино, а якщо чесно, була у тебе можливість вплинути на ситуацію? – Запитав батько.
– Під час співбесіди Віра прямо заявила, що вона моя подруга, тож у мене про неї запитали.
– І що?
– Я не сказала про неї нічого поганого та нічого хорошого. Сказала, що не хочу впливати на їхнє рішення. Але якби все залежало тільки від мене, я не хотіла б бачити Віру серед співробітників нашої філії.
Я знаю, як вона ставиться до будь-якої роботи. А загальний результат часто залежить від того, наскільки грамотно та точно спрацює кожен. Бувають випадки, коли весь відділ працює, як годинник, а на виході одна людина раптом накосячить, тим самим закресливши роботу решти.
За роботу цієї філії відповідатиму і я в тому числі, і мені доведеться приїжджати сюди, щоб виправляти те, що зроблено неправильно. А неправильно у нашій справі – це збитки. Причому не лише наші, а й наших партнерів. Саме тому я не стала впливати на рішення кадровиків – це їхній рівень відповідальності.
– Я думаю, що ти вчинила правильно, – сказав батько.
-Хотілося б і мені самій у це вірити, – відповіла Дарина.