Світлані так хотілося заміж, що вона була готова вийти хоч за аби–кого, аби переїхати з дому!
Вдома, в принципі, все було добре. Зовні. Для чужих, сусідів та друзів було все чудово награно.
Посмішки, слова «люба моя», «коханий», спільні походи в гості та інші атрибути хорошої сімʼї.
Але всередині все було не так. Кожен жив у своїй кімнаті, батьки не розмовляли один з одним. А Світлана жила на кухні.
Ну, ночувати вона ходила в кімнату до матері, але решту часу вона жила на кухні, щоб менше бачитися з родичами.
Батько Світлану не любив, бо вона надто схожа на матір. Мати не любила Світлану з тієї ж причини, що вона надто схожа на батька.
Так, вони й не з’ясували, на кого схожа їхня дочка, тож з нею розмовляли лише за потребою. Видати гроші, спитати, як вона вчиться і коли треба прийти на батьківські збори до школи.
Світлана мріяла втекти, але розуміла, що її все одно знайдуть і повернуть. А ще гірше, позбавлять батьків прав і її віддадуть в дитбудинок. Тому для себе вона вирішила довчитися, вступити в інститут і терміново, як тільки виповниться вісімнадцять вийти заміж за чоловіка з квартирою.
Коли в неї дозрів такий план, ще в дев’ятому класі, вона зібралася і почала спостерігати за найпопулярнішими дівчатами в класі.
Як вони поводяться, як розмовляють, одягаються для того, щоб подобатися хлопчикам. І почала повторювати. Всі сміялися…
Але Світлана не здавалася і просто перенесла всі спроби сподобатися хлопцям на вулицю.
Там її не знали і приймали такою, якою вона є. Там вона познайомилася з Лізою.
Спочатку вона їй заздрила. Живе із бабцею. Бабця її любить. Коли не гульбанить. А коли гульбанить, то свариться. Не дуже, правда.
І зараз Лізі вже не страшно, вона якщо що, то і сама може насваритися.
А коли вона, Ліза, була маленька, тоді так, вона побоювалася бабцю.
Потім, правда, бабця вибачалася, плакала і жаліла Лізу, розповідала, яка в неї була гарна і добра мама, доки не зникла.
Закохалася без пам’яті, Лізу залишила бабці на місяць і поїхала за чоловіком.
На прощання сказала, що одразу повернеться і забере. І не повернулася. Ніколи…
Ліза, як підросла, намагалася її шукати, але без толку.
І Ліза зі Світланою мала мрію – знайти чоловіка, з квартирою і вийти заміж. І піти від родичів. Сидячи на лавці біля новобудови, вони мріяли, як житимуть в одній із таких квартир, неодмінно щасливо. А як? Ну, щасливо, і все. А як – потім розберуться. Вони дивилися на людей, які входили та виходили з під’їздів новобудови, приміряли щоразу на себе, як у них буде, якщо ось, Ліза вийде заміж за цього чоловіка? А Світлана за цього.
— Дивись, цей хазяйський, — міркувала Ліза. — Тягне додому продукти. Але й про дружину не забуває, віник їй захопив! — вона шанобливо глянула на чоловіка з двома великими пакетами продуктів та величезним букетом троянд.
— Хто зна, — хмикала Світлана. — Може, він вибачатися йде? Прогуляв десь усю ніч, а тепер віник тягне, щоб підлеститися?
— Ні, він тоді мав би винний вигляд, — фиркала Ліза. — А він, дивись, спокійний, впевнений. Мені, здається, він добрий. Просто любить свою дружину.
— Невже так буває? — зітхала Світлана. – Просто любить дружину. І діти в них, мабуть є.
– Аякже!
— І дітей теж любить?
— Ну, буває й таке! — гнівалася Ліза. — Що думаєш, у кіно всі брешуть? Про любов? У мене он у школі у половини такі сім’ї.
— Ага, — тепер уже гнівалася Світлана. — Як у мене.
– Так, – важко зітхала Ліза.
— А нас з тобою ніхто не любить, — Світлана відверталася, щоб Ліза не бачила її сліз.
– Гаразд, не плач, – Ліза все одно бачила сльози і не думала це приховувати. – Не плач, подруго. Ми подруги, ми одне в одного є і значить любимо один одного. Правильно? І нікому в образу не дамо.
– Правда?
– Так.
– І завжди будемо разом?
– Завжди.
А майже у вісімнадцять Світлана закохалася. Щоправда, він не був, як ті чоловіки з їхніх новобудов. Квартира в нього була, але на околиці і маленька, але квартира. І в принципі, він був добрий. І Лізі подобається. І Світлана вирішила вийти заміж будь–що–буде. Тому вона сказала, що завагітніла.
– Що, правда? – запитала Ліза.
— Я дурна, чи що? – хмикнула Світлана. – Ні звичайно.
Але, хлопець якого вона закохалася, дурнем теж не був і зажадав довідку.
Світлана плакала на плечі у Лізи і казала, що тепер точно доведеться завагітніти, щоб вийти заміж. А потім куди цього? Їй діти не потрібні. А якщо він її покине з дитиною, вона що на вулиці житиме?
— Не плач, Світланко. Зробимо тобі довідку.
І справді, довідку зробили. Навіть із печаткою. Але було синім по білому написано, що Світлана вагітна.
Покрутивши довідку, подруги вирішили, що ніхто не здогадається, що довідка трохи не така.
— А як спитає, чому розмазано? — спитала Світлана.
Ліза уважно подивилася на довідку з розмазаною печаткою і зім’яла її.
У Світлани просто все впало всередині:
– Ти чого?
– Чого? Нормально все. Ти тепер жінка вагітна, у тебе настрій скаче, то сльози, то сміх. Ось поплакала спочатку від переляку, потім розпереживалася, вирішила, що ще рано народжувати, довідку все в руках м’яла, а потім вирішила, що в тебе є коханий чоловік і майбутній батько дитини, і ти не можеш сама вирішувати таке питання.
– Ох… – вихопила листок Світлана.
— Ти тільки дивися на нього захоплено й плач періодично. Чоловіки таке люблять.
— Гаразд, постараюся.
— Так, постарайся, — сердито дала Ліза довідку подрузі.
У день народження Світлани вони розписалися, і вона переїхала до чоловіка на законних підставах. У неї тепер була одна кімната, маленька кухня і санвузол. Світлана була щаслива і намагалася ощасливити всіх.
– Лізо, ми тепер тобі мужика повинні знайти!
— Ага, — безтурботно погоджувалась Ліза. — А ти що тепер справді народжуватимеш? — безтурботно хитала ногою та у Світлани на кухні.
— Та ну, — морщилася Світлана. — Треба якось розповісти йому.
— Ага, ти йому скажеш, що набрехала, а він?
— Так…
– Скажи, зникло все! – сміялася Ліза.
– Ні, так не буває! Скажу, що стало погано і все… Я почитала, що таке може бути на ранньому терміні.
– Ну ось!
Чоловік був не дуже засмучений, що дітей у них не буде найближчим часом. Світлану пошкодував, навіть квіточки купив і Лізі наказав дбати про дружину, поки він у відрядженні буде.
Світлана була практично щаслива. Не сказати, щоб чоловік її любив, але все було непогано. Він працював, Світлана вчилася. Він іноді пропадав з друзями, потім дарував букет, Світлана скаржилася Лізі. Все як у всіх.
Ліза тільки ніяк не могла вийти заміж. Зустрічалася з кимось, але Світлану не знайомила.
— Ай, одружений, — відмахувалася Ліза. – Як у тебе все одно не пройде. Ти своєму молоденькою дісталася. А я вже давно не така…
Але поступово чоловік почав дедалі частіше говорити про Лізу, захоплюючись їй. Ліза те, Ліза се. Світлана спочатку погоджувалася, так, подруга у неї найкраща. А потім, коли чоловік повернувся вкотре з пом’ятим букетом, задумалася.
Не дзвонила Лізі, як завжди. І Ліза не дзвонила. Світлана думала, думала, спекла пиріг і пішла до Лізи поговорити.
– Подруго, – зраділа Ліза. — Проходь, бабуся моя спить.
– Ось пиріг принесла, – сказала Світлана. – Ігристе.
– А що таке? Привід є?
– Є, – просто відповіла та.
Вони посиділи трохи. Світлана раптом припинила говорити всілякі нісенітниці і подивилася на Лізу.
— Скажи мені чесно, подруго, – раптом залепетала Світлана. – Я ж чого прийшла. Адже ти з ним… З моїм чоловіком… Ви ж той…
Ліза застигла від несподіванки.
– Так… – чесно сказала вона.
– Чому? Ми ж подруги? – обурилася Світлана.
– Подруги. Саме тому я й допомогла тобі вийти за нього заміж, хоч теж у нього по вуха закохалася. Розумієш?
На усвідомлення цього пішов ще один келих. Світлана обняла Лізу.
– У нас з тобою була одна мрія…
— Вона й збулася, — засміялась Ліза. — Мрія була одна на двох і чоловік один на двох.
– Так. Ну і добре. Мужики, мужиками, але подруги це важливіше!
– Точно! – погодилася Ліза. — А знаєш, подруго, мені здається, що у нього хтось є. Зраджує він нам…
Невдовзі Світлана розлучилася. Ліза теж припинила спілкуватися з її колишнім. А через рік вони майже водночас познайомились з хорошими чоловіками.
І тепер подруги обоє чекають поповнення в сімʼї…