Сімнадцятирічна Ганна сиділа на краю ліжка, нервово смикаючи край ковдри. Її очі були червоні від сліз, а на щоках залишилися сліди туші.
Увечері, коли вона повернулася зі школи, батьки оголосили їй про те, що розлучаються.
Батьки сиділи на кухні, тримаючись за руки, і тихо про щось розмовляли. Коли Ганна зайшла, вони замовкли і з сумом подивилися на неї.
Батько напівголосно сказав, що йде, і більше вони його, швидше за все, не побачать. Ганна не вірила своїм вухам.
Вона кинулася до нього, благаючи залишитися, але він тільки мовчки знизав плечима і вийшов із квартири.
Батько пішов з дому, забрав із собою тільки найнеобхідніше, а мати залишилася сама з дочкою.
Для Ганни їхнє розлучення стало несподіванкою, адже до цього моменту їхня родина здавалася їй міцною та щасливою.
Вона любила обох батьків і не могла припустити, що одного разу вони розійдуться.
– Мамо, чому тато сказав, що ми його більше не побачимо? – спитала Ганна зі сльозами на очах.
– У нього тепер нова сім’я, як виявилося, – важко зітхнула Маргарита Євгенівна.
– Нова сімʼя? – дівчина здивовано відкрила рота. – Як це розуміти? А в нього хіба не тільки ми… Чи що?
– Ні, – мати сіла на стілець і закрила обличчя руками.
Вона і сама все ще була вражена від слів чоловіка про те, що в нього вже п’ять років як є інша жінка, яка тиждень тому народила сина.
– Дочка виросла, їй моя допомога вже не потрібна, а ось синочку ще знадобиться, – констатував чоловік і зібрав свої речі.
– А як же ж я? Я йому не потрібна? – оторопіла Ганна. – Усе? Наче й не було мене у його житті?
Маргарита нічого не змогла відповісти дочці, вона й сама, як і раніше, все ще була вражена від того, що сталося.
Після розлучення Ганна майже перестала бачитися з Фаїною Данилівною – бабусею по батьківській лінії.
Спочатку бабуся ще намагалася відвідувати її.
Але невдовзі й ці короткі візити теж припинилися. Довгі роки Ганна нічого не чула ні про бабусю, ні про батька.
Маргарита намагалася заповнити порожнечу в житті дочки і стала приділяти їй більше уваги: ходила з нею в кіно і театри, гуляла в парку і водила в кафе.
Поступово дівчина звикла до того, що батька і другої бабусі у її житті більше немає.
Лише зрідка Ганна згадувала про батька і бабусю, питаючи, чому вони так швидко про неї забули…
…Через десять років після розлучення, коли дівчина закінчила університет, вийшла заміж і народила двох дітей, мати подзвонила їй з дивною пропозицією.
– Дочко, а ти з Фаїною Данилівною не хочеш поспілкуватися?
– З ким? Із Фаїною Данилівною? – перепитала Ганна, згадуючи, хто це така. – Навіщо? Вони з батьком десять років про мене не згадували, а тут раптом я з нею спілкуватимуся. Ну ні, дякую…
– Дочко, в тому й річ, що стільки років минуло, – зітхнула Маргарита. – Вона вчора мені повідомлення надіслала… пише, що всі ці роки сумувала за тобою…
Ганна кілька годин вагалася, але зрештою погодилася. Вона зателефонувала до Фаїни Данилівни, яка взяла слухавку після першого ж дзвінка і почала говорити про те, як давно вони не бачилися.
Ганна слухала її, але почувала себе ніяково. Після кількох хвилин розмови вона сказала, що має йти, і поклала слухавку.
Наступного дня дівчина отримала повідомлення від Фаїни Данилівни, яка написала, що хоче побачити з нею.
Ганна прочитала повідомлення і відчула хвилювання. З одного боку, вона хотіла дізнатися, як живе бабуся, але з іншого боку — боялася знову зустрінеться з розчаруванням.
Ганна написала їй коротке повідомлення, в якому подякувала за запрошення, але сказала, що зараз має багато справ і вона не зможе приїхати.
Проте Фаїна Данилівна не вгавала і щотижня стабільно писала внучці.
Через кілька місяців Ганна здалася і все-таки наважилася поїхати до бабусі.
Поїздка зайняла близько двох годин. Коли машина під’їхала до будинку бабусі, Ганна побачила, що він дуже змінився з того часу, коли вона бачила його востаннє.
Будинок виглядав старим і занедбаним, а садок добряче заріс бур’янами.
Фаїна Данилівна вийшла назустріч онучці. Вона постаріла, але її очі сяяли радістю.
– Нарешті ти приїхала, моя люба! – вигукнула старенька, обіймаючи Ганну. – Як я рада тебе бачити!
Ганна посміхнулася, але почуття тривоги не залишало її. Вона пішла слідом за бабусею до будинку.
Усередині було темно і сиро. Меблі виглядали старими й пошарпаними. На стінах були фотографії сім’ї, серед яких Ганна впізнала себе в дитинстві.
Бабуся люб’язно запропонувала внучці чаю. Поки вона накривала на стіл, Ганна озиралася довкола.
– Сідай, люба, – запросила її Фаїна Данилівна. – Ти не уявляєш, як мені важко одній і як я сумую за сином і тобою…
Ганна слухала її мовчки, але відчувала, що бабуся намагається маніпулювати нею.
– Ти маєш частіше приїжджати до мене, – сказала Фаїна Данилівна. – Бо ж я твоя бабуся, і ти мусиш мені допомагати.
Після цих слів Ганна раптом упіймала себе на думці про те, що старенька шукала її тільки для того, щоб вона допомагала їй…
…Через кілька днів дівчина отримала нове повідомлення від Фаїни Данилівни.
Вона написала про те, що хотіла б налагодити стосунки і пропонувала онуці приїхати знову.
– Мені тут треба грядки покопати, сама я вже стара, приїжджай…
Ганна довго думала, чи варто відповідати жінці, яка багато років тому зробила свій вибір, але нарешті вирішила написати таке:
– Хіба у вас немає внука, який би допоміг? У мене є чим зайнятися, і вам допомагати я не збираюся. Однак ви можете допомогти мені з двома вашими правнучками.
Фаїна Данилівна відповіла їй через кілька годин. Повідомлення жінки було коротким і різким:
– Так, мати тебе виховала, звісно. Ось що значить жити без батька…
– Яблучко від яблуньки, як то кажуть. В мені ваші гени, так що нема на що нарікати, – відповіла Ганна і вирішила більше не відповідати бабусі.
Декілька тижнів потому Фаїна Данилівна додала онуку в чорний список скрізь, де тільки можна.
Дівчина не здивувалася її рішенню, зате полегшено зітхнула через те, що більше не доведеться спілкуватися з родичами батька…