Бабуся Дарина зібралася тихо піти…
Вона приготувала чисті, нові речі, прибрала в хаті, сходила в банк і зняла всі гроші, що збирала на поминки.
Увечері прийняла ванну, переодягнулася у все чисте, ситно повечеряла і лягла…
Влігшись на ліжку, бабуся Дарина, подумки, попрощалася з усіма родичами.
Вона заплакала і звернулася до свого чоловіка Ігоря, якого не стало п’ять років тому.
– Ну от і все, Ігорчику. Скоро ми з тобою побачимось. Ось точно завтра й побачимось. Скучила я, Ігорчику, дуже! Та й пора мені, таки вже 70…
Жити я вже втомилася. Та й нема чого жити. Діти, онуки виросли, правнук теж уже великий. А красень який став! Прямо копія ти в молодості!
Бабцю відвідують рідко, все ніколи… Та й правильно! Що їм молодим зі мною робити? Сумно їм. Так, що чекай на мене, Ігорчику. Чекай. Скоро вже.
Потім баба Дарина лягла і заплющила очі, але план її чомусь ніяк не вдавався…
Раптом вона почула з вулиці якийсь дивний звук.
Баба Дарина взула калоші, вийшла на ґанок й оторопіла від побаченого.
На ґанку її чекав сюрприз! Брудний, худий кіт…
Баба Дарина сплеснула руками.
– Ти глянь! Звідки тебе занесло?
Вона подивилася навкруги. Нікого не було.
– Бач які! Наберуть собачок і кішок, а потім приносять! Та хіба ж так можна! Це ж жива істота!
Метнувшись додому, вона принесла стару шаль, у яку закутала котика.
Вдома вона поклала кота в кухні, поставила йому блюдце з молоком і тарілочку з домашньою тушонкою.
– Їж, маленький. Завтра занесу тебе до ветеринара, хай подивиться. Віджив ти мабуть своє, бачу. Ой, біда–біда…
Тієї ночі, баба Дарина про інші світи вже не замислювалася…
Думала тільки про те, щоб пережив котик ніч. Аж надто шкода їй було його.
Дочекавшись ранку, баба Дарина понесла кота до ветеринара.
Дмитро Григорович, місцевий ветеринар, з ранку був не в настрої.
Він вчора трохи погульбанив і тепер ветеринару хотілося холодного розсільчику і цілковитої тиші.
Тому бабу Дарину він зустрів безрадісно.
– І навіщо вам, бабусю, цей кіт? Адже на нього й дивитися важко, не те, що…
Баба Дарина скривилася від запаху в кабінеті, а потім видала:
– Не твоє це діло, Дмитро! Ти кота глянь, та скажи скільки йому нещасному лишилося?
Зітхнувши, Дмитро Григорович неохоче оглянув кота, вірніше сказати, вдав, що оглянув.
– Ну, що сказати, – зробив він розумне обличчя. – Цьому коту залишилося зовсім мало.
Баба Дарина подивилася в очі котика і їй стало дуже його шкода.
Вона рішуче підійшла до столу, на якому лежав кіт, загорнула його в ту саму шаль, взяла на руки і рішуче пішла до виходу.
Біля самих дверей баба Дарина обернулася і звернулася до ветеринара.
– Знаєш, що, Дмитро, знайди ти собі іншу роботу! – різко сказала вона.
Ветеринар здивовано глянув на неї.
– Це ще чому? – запитав він.
– А тому, що не чисте серце в тебе! – відповіла баба Дарина. – А ще… Дуже ти любиш погульбанити, а тваринки цього не люблять. Так що йшов би ти, Дмитро, у вантажники чи що. Ось там тобі й місце!
З цими словами баба Дарина вийшла з кабінету, залишивши здивованого ветеринара міркувати про свою долю на самоті…
…Вдома вона знайшла старий кошик, постелила на дно м’яку ганчірку і поклала туди котика.
– Не знаю, маленький, скільки тобі залишилося, але на вулицю я тебе не виставлю. Не по-людськи це. Так, що будемо чекати з тобою вдвох… А ще знаєш? Не добре без імені йти в інший світ. Так що ти будеш у мене… Мурчик! Просто і зрозуміло! Ось так, Мурчику.
Наступний тиждень пройшов у баби Дарини в турботах про Мурчика.
На її подив, кіт став одужувати. Тепер він охоче вилазив зі свого кошика і вже обстежив будинок. Їсти кіт теж став добре, дуже здивувавши цим бабу Дарину.
– Ось тобі й маєш! А Дмитро сказав, що тебе не стане! Хоча… Чи може це ти наостанок? Хто його знає? Ох!
Увечері того ж дня бабі Дарині зателефонувала внучка Олена.
– Бабусю, привіт!
– Привіт, привіт Оленко. Ось уже й не чекала! Чи сталося щось?
Олена засміялася.
– Нічого, бабусю. Я дзвоню, щоб попередити… Завтра ми будемо в тебе!
Баба Дарина застигла від здивування.
– Хто це ви, Оленко?!
– Ну, як хто?! Я, Сергій і Максимчик…
– Оце так новини! І Сергій приїде?
– Приїде, бабусю, приїде.
– А як же робота, Оленко?
– Бабусю, ми з Сергієм у відпустці, а Максимчик на канікулах. Ну ти що? Літо ж.
– Ну так, ну так… Ну тоді чекаю на вас…
– Все, бабусю! Будемо по обіді!
Після розмови з онукою баба Дарина заметушилась.
Треба було сходити в магазин, купити продукти, добре прибрати у хаті, винести подушки і ковдри надвір.
Увечері втомлена, але задоволена баба Дарина змогла нарешті сісти у крісло. Тут же підійшов Мурчик і заліз до неї на коліна.
– От як тут не жити, Мурчику? Рано ще йти в засвіти. Треба спочатку гостей зустріти, а то якось не по-людськи. Вони приїдуть, а мене не стало! Адже так, Мурчику?
Кіт замуркотів.
– І то правду кажеш. Ще й тебе почекати треба, бо хто знає скільки тобі днів залишилося. Може тиждень, а може, два дні. Але ти, Мурчику, не хвилюйся. Я тебе гарно помʼяну…
Баба Дарина раптом заплакала…
Вона вже встигла прив’язатися до котика і тепер їй було його дуже шкода, але ж сказав Дмитро, що йому недовго залишилося, а він, хоч би який не був, але все–таки ветеринар…
Наступного дня до баби Дарини приїхали гості.
Сергій, чоловік Олени, відразу почав поратися в дворі.
Олена клопоталася на городі, а Максим розважав бабусю.
Про те, що зібралася вже піти, баба Дарина вирішила поки що помовчати. Хтозна, як цю новину сприймуть рідні. Тож баба Дарина вирішила культурно промовчати.
Увечері за вечерею, Олена втішила бабусю, що приїхали вони на все літо. Мовляв, скучили та й свіже повітря, воно і є свіже повітря.
Баба Дарина аж зраділа.
Не до похмурих думок їй стало.
Ось поїдуть гості, а там уже можна й до Ігорчика йти свого…
…Минуло майже два місяці, відколи приїхали гості, а баба Дарина цього навіть не помітила. Гості сумувати не давали.
Двір у баби Дарини дуже змінився. Сергій зробив новий, гарний паркан.
На городі не було жодної травинки, це постаралася Олена, а сама баба Дарина не встигала варити варення із зібраної Максимом ягоди.
Єдине, що хвилювало бабу Дарину, то це Мурчик.
Здавалося б кіт, який ожив і добряче поповнів, несподівано знову заслаб.
Він тепер рідко вставав з улюбленого крісла, а якщо злазив, то ходив важко.
Баба Дарина дуже турбувалася про вихованця.
Поки не чули рідні, вона тихенько примовляла коту.
– Ти чого це, Мурчику? Йти задумав? Ех, ти! Почекав би місяць і разом би пішли. Невдячний ти, Мурчику! Чи може почекаєш? Потерпиш? Ти потерпи, Мурчику!
Такі розмови з котом баба Дарина вела досить часто. Мурчик уважно слухав бабусю і начебто погоджувався з нею.
Бабу Дарину це заспокоювало.
Все–таки, як не крути, а кота вона дуже полюбила.
Проте як не вмовляла баба Дарина кота, через деякий час його поведінка змусила Сергія везти Мурчика в місто до ветеринара.
Кіт став надто неспокійним, метався по хаті і іноді голосно нявкав.
Місцевому лікарю баба Дарина вже не довіряла, от і вмовила Сергія з’їздити в місто.
Сама не поїхала. Переживала…
Кілька годин, доки Сергій був у місті, баба Дарина проплакала.
Олена й Максим як могли, втішали бабусю, але й самі вони були дуже засмучені.
Все–таки вони теж встигли прив’язатися до лагідного котика.
Щойно машина Сергія заїхала у двір, вся родина застигла.
Сергій вийшов з машини… Без кота…
Але з усмішкою до самих вух!
Першим, із розпитуваннями, кинувся до батька Максим:
– Тату, ну що?! Де Мурчик?!
Сергій обійняв сина і весело сказав.
– Ходімо до хати, я вам все розповім!
Вдома Сергій загадково подивився на бабу Дарину й раптом запитав:
– Бабусю, скажи мені, будь ласка, як ти примудрилася переплутати кота з кішкою?!
Баба Дарина ахнула.
– Як це, Сергійку? У сенсі кота з кішкою?
– А в тому сенсі, що твій Мурчик зовсім не Мурчик!
– А хто ж, Сергійку?
– Хто хто! Не знаю! Напевно, Мурка!
Невдовзі всі розібралися, що сталося.
Виявилося, що Мурчик був кішкою і мало того, зовсім молодою кішкою!
Причому кішкою яка скоро народить кошенят!
Цим і було викликано її занепокоєння, лінощі й тривожність.
Після такої новини баба Дарина зовсім розгубилася.
– Це, що ж виходить, Сергію? У нього… У неї! Кошенята будуть?
Сергій знову засміявся.
– Будуть, бабусю, будуть. Причому як не сьогодні, так завтра.
– То де ж Мурчик, тобто… Кішечка?
– У лікарні залишив. Щоб пройшло все добре. Але ти мені таки скажи, бабусю. Як ти не помітила, що твій кіт зовсім не кіт?
Баба Дарина зітхнула.
– Та Дмитро сказав, кіт… От і вір недолугому…
Тепер уже реготала Олена.
– Так, бабусю, ветеринар у вас від Бога!
– І не кажи, Оленко. І не кажи…
Через кілька днів Сергій з’їздив по кішку, яку, на сімейній раді, вирішено було назвати Муркою.
Мурку він привіз додому з чотирма чарівними кошенятами.
Через місяць родичі баби Дарини поїхали, але обіцяли, що незабаром приїдуть знову.
Провівши гостей, баба Дарина підійшла до кошика, де спала Мурка з кошенятами.
Малята вже підросли, навчилися гратися і вилазити з кошика.
Баба Дарина погладила кішку і буркотливо сказала.
– Так, Мурчику, влаштував ти мені сюрприз! Тепер і до Ігорчика не можна йти… Як ти тут без мене будеш? Ну як мені тепер піти? Ніяк не можна! Тож житимемо, Мурко. Наш час, мабуть, ще не настав…
Увечері, вона, як завжди, звернулася до чоловіка.
– Ти вже вибач, Ігорчику, але, мабуть, доведеться нам з тобою пізніше побачитися. Бачиш воно як вийшло! Кішка тепер у мене. І кошенята.
А ще, Ігорчику, мені Олена, по секрету, сказала, що буде в них ще один малюк!
Ну як тут не жити, Ігорчику? Тож вибач, рідний, але доведеться тобі мене ще почекати… Років так 10, а то може й більше.
Ну, ніяк не можу я залишити рідних. Та й Мурка ось. Не сердся. Побачимося пізніше…
Потім баба Дарина обернулася до стіни і прошепотіла.
– Ні, не можна мені зараз до Ігоря… Ніяк не можна! Жити треба! Мабуть не час ще… Та й добре! Всі за велінням Божим живемо! Мабуть так і треба…
Після цього баба Дарина заснула, як ніколи, міцним та спокійним сном.
На завтра у неї було задумано багато справ, тож вставати треба було раненько…