-Сходив би кудись, з батьком на рибалку з’їздив, що цілими днями вдома вилежуватися?
-Я не вилежуюся, вчора вікна помив.
-Бачу. Я вже давно хотіла тобі штори випрати, і вікна помити, а ти сам. Це, справді, синку, добре. Але й у чотирьох стінах себе закривати не треба. Тобі сорок п’ять! – мати відкрила холодильник і поставила на полицю контейнери з малосольними огірками та холодцем.
-Сорок п’ять! – повторив із сумом син.
-Вже одружуватися можна, дітей народжувати. Внуків хочу.
-У Жанни є діти.
-А я хочу від тебе онуків, а не від твоєї сестри.
Мати миттю глянула на сина і, відвернувшись, спитала:
-На цвинтарі був?
-Так. Вчора.
-Вже п’ять років, як Оленки нема. Артем! Життя пройде і не помітиш! Вже сиве волосся з’явилося.
-Мамо, не починай. Мені неприємна ця розмова.
-Ти ж знаєш, що я хочу тобі тільки хорошого. До речі, ти речі Олени перебрав? Потрібно звільнити все, місце тільки займають.
-Не можу я, мамо, рука не піднімається…
-Давай я, у вихідні зайду й переберу. Хороші речі можна віддати комусь, щось і викинути треба. І тобі стане легше…
Артем кивнув на знак згоди. Мати теж полегшено зітхнула.
Проводячи її, вже біля дверей, Артем обійняв матір.
За останні п’ять років син витягнувся, з’явилося перше сиве волосся. І тепер перед матір’ю стояв високий, тонкий хлопчик, що більше нагадує недолугого юнака з дорослим обличчям, аніж чоловіка.
Мати все частіше заходила до сина, приносила домашню їжу, балувала смаколиками і всіляко оберігала. Раптовий відхід дружини буквально за місяць змінив сина до невпізнання. Колись веселий та енергійний чоловік, здавалося, згасав день за днем.
Свій старий гардероб Артем відніс до контейнерів зі сміттям не замислюючись – майже всі речі висіли на ньому, були широкі, виглядали безглуздо, і тільки займали місце, а ось доторкнутися до речей дружини не зміг…
Щось забрала сестра, але з її округлими формами та високим зростом вибирати було ні з чого.
Настала субота, і мати прийшла виконати те, що обіцяла. Вона відчинила дверцята шафи і, вперши руки в боки, довго стояла, розглядаючи вміст. Відкрила друге відділення з полицями і знову замислилась.
Потім обернулася і побачила Артема, який сумно дивився на те, що відбувалося.
Серце матері стрепенулось, вона швидко взяла пару домашніх кофт і халатів і склала в невеликий пакет.
-Так, це віднеси до сміттєвих баків, постав збоку.
Мати свідомо відправила сина, щоб розібрати речі без нього. Артем взувся і відчинив вхідні двері.
-Ще молока візьми в магазині, я млинців спечу тобі.
Артем вийшов надвір. Прохолодне осіннє повітря залізло за комір і зупинило чоловіка. Артем зіщулився. Біля сміттєвих баків він зупинився і, згадавши, що мати сказала не викинути, а поставити пакет, так і зробив. До магазину було йти п’ять хвилин.
Повертаючись додому, Артем зупинився біля під’їзду, повернувся. Біля сміттєвих баків стояла якась жінка. Вона розкрила пакет, який залишив Артем, і почала діставати з нього речі. Одну кофтинку розправила й оглянула.
Жінка, побачивши Артема позаду себе, швидко згорнула річ і озирнулася, наче боячись, що її хтось побачить, відійшла від бака.
Коли Артем піднявся до себе, все вже було зроблено: у коридорі стояли пакети та мішки. Мати посміхнулася і забрала у сина молоко.
-Я домовилася з однією жінкою, вона забере хороші речі, а ті, що простіше відправимо на село, може, комусь знадобляться.
Артем знову кивнув на знак згоди.
Минув тиждень, а пакети так і стояли в коридорі, наче не бажаючи залишати квартиру. Артем взувся й пішов надвір.
Біля під’їзду було тихо й нелюдно. Пройшов сусід з собакою із сусіднього під’їзду, потім старенька з квартири поверхом нижче. І стало напрочуд тихо.
Тут же краєм ока він помітив жінку, що проходила повз, а на ній кофтину дружини… Вона не любила викидати зручні речі і вигадувала для їх ремонту оригінальні способи. Ця кофтинка не стала винятком. На спині, де була помітна зачіпка, Олена вишила маки. На чорному тлі маки виглядали чудово.
Жінка сповільнила крок, коли проходила повз сміттєві баки. Тендітна, тоненька – зі спини вона нагадувала Артему дружину. Тільки волосся коротке, темне. Артем не відводив від неї погляду. Незнайомка зробила коло і повернула назад. Артем чекав. Подивився на ноги. Ніжка теж мініатюрна, як у Олени.
-Здрастуйте, – привітався він і перегородив їй шлях.
-Здрастуйте, – відповіла жінка і відвела погляд.
-У мене речі є хороші, заберіть.
Обличчя жінки одразу почервоніло, вона хотіла обійти чоловіка, але він не дав.
-Ви бачили мене біля смітника?
-На вас кофта моєї дружини, – відповів Артем.
Жінка стояла і не підводила голови, все ще не знаючи, як їй вчинити.
-Квартира п’ятдесят три, можете прийти з кимось, якщо переживаєте.
Одразу стало помітно, що жінка розгубилася ще більше, але одразу відповіла.
-Я не переживаю.
-От і чудово, – більше Артем ні про що не став її питати, розвернувся і пішов у під’їзд. Жінка вирушила за ним.
На порозі квартири вона стала, не знаючи, що робити.
-Ви поряд живете? – поцікавився Артем, роздумуючи, як йому віддати їй усі речі.
-Так… Тут, у сусідньому будинку.
Артем узяв один великий мішок і закинув на плече, другий, менший – під пахви.
-Ходімо, сходимо вдвох. Ви не хвилюйтесь, я все перенесу.
Жінка схопила невеликий пакет і вирушила за Артемом.
-Я Марина, – посміхнулася вона і відчинила двері під’їзду.
-Артем, – відповів він.
У коридорі квартири, куди привела його Марина, було темно.
-Тут лампочки немає, зламалась, – вибачилася вона і пройшла у дальню кімнату. – Я орендую.
Артем розгубився, поставити мішки не було куди. Крихітка кімната зі старими строкатими шпалерами. Розкладний диван біля стіни, письмовий стіл ще з тих часів та один стілець. У дальньому кутку – шафа.
-Сюди, – Марина вказала на місце біля стіни.
Артем помітив дитячі речі і перед виходом із кімнати запитав:
-У вас є діти?
-Так, дочка, влаштувала її в дитячий садок, а сама там мию підлогу.
-Ясно.
-Ми тиждень тому сюди переїхали. Минула квартира… Сталося лихо… Одним словом ми залишились без речей, без нічого… Довелося переїхати. Ось добрі люди пустили без передоплати, теж жінка з дитиною.
-Зрозуміло, – Артем глянув у її сірі сумні очі й сам засмутився.
Коли почали забирати мішки та пакети вдруге, Марина сказала.
-Дякую! Скажіть вашій дружині, що ви мені дуже допомогли!
-Дружини не стало п’ять років тому, – спокійно відповів він.
Марина замовкла. Неприємна тиша запала у повітрі. Вийшли мовчки, потім усю дорогу до під’їзду мовчали і тільки у себе в квартирі Марина сказала:
-Дякую!
-Дрібниці, я все одно б викинув речі, а вам знадобляться, носіть, є майже нові. Який розмір ноги у вас?
-Тридцять шостий, – вона знову дивилася кудись униз, наче їй було ніяково.
-Чудово. Зайдіть завтра, треба буде приміряти, я приготую взуття. О третій вас влаштує?
-Так, Артеме, звичайно, – відповіла вона.
Артем пішов, а сам усю дорогу думав:
-З чого це раптом він так вчинив? Ніколи не помічав за собою нічого подібного.
Спочатку йому здалося, що він просто помітив деяку схожість цієї жінки зі своєю дружиною. Але, окрім невисокого зросту і тендітної постави, більше нічого не нагадувало йому Олену.
Особливий характер. Олена була жвава, жива і цілеспрямована. Марина ж – меланхолійна та розсіяна.
Але раптом захотілося зробити для цієї жінки щось просте, добре, що не потребувало зусиль, але корисне.
Наступного дня на обід до Артема прийшла мама. Вона довго ходила коридором, відчитуючи сина.
-Міг би й зателефонувати, попередити, що речей немає. Ось як я людям в очі дивитися буду?
-Подзвони їм та скажи, що речей немає. Вони загороджували мені прохід цілий тиждень, я їх… Викинув, – збрехав Артем.
-Навіщо? Ось навіщо? Там були ще цілком хороші речі! Ну та гаразд. Я не серджуся. Хочеш, приготую щось смачне? – запитала мати, змінивши тон на ласкавий.
-Ні, дякую, – і Артем подивився на годинник. – Мамо, я скоро йду.
Мати погодилася, їй пора було йти. Вона довго стояла в порозі, розповідаючи останні новини, і коли відчинила двері, щоб піти, перед нею постала жінка. Марина. У неї в руках було щось, дбайливо загорнуте у рушник.
-Доброго дня.
-Здрастуйте, – відповіла мати і здивовано подивилася на Артема.
Той у свою чергу глянув на матір, а потім на Марину.
-Я принесла пиріг, щоб пригостити вас.
Мати знову подивилася на сина і вирішила, що йти ще рано.
За кухонним столом майже десять хвилин була тиша.
-А де ви з Артемом познайомились? – одразу спитала мати, звертаючись до жінки.
-Біля під’їзду, навпроти смітника, – відповів Артем сам, а потім додав. – Марина має доньку, у них зараз немає ні квартири, ні речей, тому вони житимуть у мене… Сьогодні переїжджають.
Марина та мати одночасно розкрили роти, почувши таку новину. Втім, для Артема те, що він щойно сказав теж було не зовсім продуманим кроком.
-Біля смітника? – перепитала мати.
-Так, – відповів Артем.
Мати все чекала хоч якогось пояснення, але син мовчав, мовчала й Марина, уткнувшись у чашку з чаєм.
І знову тиша запала за столом.
-Мамо, ти додому? – запитав Артем.
-Так-так, – зазбиралася мати, сподіваючись, що в коридорі їй вдасться дізнатися ще хоч якісь подробиці. Але Артем мовчав.
-Мамо, цій жінці потрібна допомога, я й допоможу, що тут такого.
-Та нічого синку. Головне, щоб вона була порядною.
Мати пішла. Марина одразу зазбиралася додому.
-Я, сподіваюся, з переїздом ти вигадав, це жарт?
-А чому ні? – запитав він.
-Мати каже тобі, щоб ти одружився вдруге? – одразу здогадалася Марина.
-Вгадала. Але… Мені ще тут… мені просто захотілося тобі допомогти.
-Дякую, я сама, – Марина відкрила вхідні двері. – Дякую, Артеме тобі за все.
Весь наступний тиждень Артем ходив сам не свій. Начебто б і не сталося нічого поганого, але стійке почуття провини не залишало його. І Артем вирішив вибачитися.
У найближчому квітковому магазині він вибрав чудовий букет лілій. Потім Артем зайшов у супермаркет, купив фруктів, солодощів і попрямував до будинку Марини.
Перед дверима квартири, де жила жінка, Артем довго стояв і не наважувався подзвонити. Все обмірковував, що скаже.
-Нема її, виставила я квартирантку свою, – почув Артем за спиною голос.
Жінка років п’ятдесяти підійшла до квартири і почала відчиняти вхідні двері.
-Як виставили?
-А так, Людка за два місяці не заплатила. От і виставила. І залицяльників надто багато ходило, нічого мені тут влаштовувати…
-Марина може? Ви не плутаєте?
-А-а-а! Ти до Маринки?! Я вже думала до Людки. Тоді проходь, вона повернеться незабаром, у магазині вона.
Артем пройшов. У коридорі так само було темно.
-А у вас табуретка є?
Жінка здивовано глянула на Артема. Вона не зрозуміла, що відбувається.
Нічого не відповівши, вона принесла з кухні табуретку.
-Я ось, лампочку приніс, – і показавши коробочку, Артем став на табуретку.
-Он воно що! Бач, хазяйський який. Вперше до мене додому чоловік приходить і з власної ініціативи лампочку міняє. Звідки будеш?
-Буду, – погодився Артем і поставив на стіл пакет з продуктами.
Жінка виглянула у вікно на кухні, відчинила кватирку і гукнула:
-Ді-вча-тка, до-до-му! Пити чай!
За кілька хвилин двері відчинилися і на кухню забігли дві дівчинки. Одній було років п’ять, друга була набагато старша і більша – явно дочка власниці квартири.
-Пригощайтеся, – Артем дістав солодощі з пакета.
Дівчата трохи похапали зі столу і втекли.
-А дякую? – гукнула жінка їм услід.
-Дякую, дядечко! – відповіли хором дівчатка.
-Скажіть, а скільки Марина вам винна за кімнату?
-А що це тебе так цікавить?
-Хочу сплатити.
-П’ять тисяч всього, я ж розумію, що вона не має грошей. І дочка.
-Тримайте, – Артем поклав на стіл гроші.
-Сподобалася тобі Маринка?
Артем знизав плечима.
-Я її до ладу не знаю, але незручно мені.
-Це що ж ти зробив, що за квартиру заплатив?
-Сказав, що вона житиме в мене і познайомилися ми біля смітника.
Хазяйка засміялася. Гучно, заливисто.
-Оце ти даєш! Прямолінійно.
-Гарна Маринка жінка, справжня. І дружина така сама буде. Чоловік з нею сварився, вона і пішла від нього. Потім з квартирою в неї сталося… А тепер блукає ось уже рік. Якщо несерйозно до неї, то забери гроші та йди, хай вона сама живе, їй ще оговтатися треба, а не нові стосунки заводити.
Артем кивнув головою.
-Я все розумію. У мене дружини не стало п’ять років тому. Я теж до цього моменту на серйозні стосунки і не розраховував, на інших жінок не дивився, а тут якось привело до неї.
-А-а-а, ну тоді гаразд. Залицяйся, я не проти.
Незабаром і Марина повернулася з крамниці.
-Галино Сергіївно, дівчатка вдома? Я їм купила сік.
-Гуляють, Маринко, ти проходь, до тебе тут гості. А я піду з дівчатами посиджу, повітрям подихаю.
Марина здивовано пройшла на кухню.
-Артем, – видихнула вона.
-Привіт це тобі, – він простяг їй квіти.
-Гарні, дякую. Я хотів вибачитися за те, що було під час останньої нашої зустрічі.
-Вибачаю, – посміхнулася вона.
-Чудово. Я тут ще приніс, дівчатка взяли… – Артем зніяковіло показав на стіл.
-Ти сідай, сідай, пий чай, я зараз.
Марина повернулася, переодягнувшись у блакитну сукню, яка їй неймовірно личила. Набрала у вазу води й поставила в неї букет.
-Пахнуть дивовижно.
-Ага, – підтримав розмову Артем. – Я хочу запросити тебе завтра на побачення.
-На сьогодні? – запитала Марина.
-Так, – відповів він.
-Тоді зустрічаємося біля смітника о восьмій.
Артем з подивом подивився на Марину.
-Мені там зручніше, я йтиму з роботи якраз…
Артем заливисто засміявся у відповідь.
-Ну добре! Завтра о восьмій… Біля смітника…