Артему, тридцятирічному хлопцю, не щастило з дівчатами. Всі його ровесники вже давно були одружені, мали дітей, у деяких сини навіть у школі вже навчалися, а Артем все ніяк не міг вибрати собі наречену.
– Батьки мене вже підганяють, – розповідав він приятелю, – а я і хочу сім’ю, та ось чи то дівчатам не подобаюся, чи сам такий вибагливий став… Або просто не щастить.
– І коли ж ти одружишся, Артеме? – Часто примовляла бабуся Артема, – батько і мати вже тобі і квартирку допомогли купити в місті. Хоч невелика, та своя. Саме час гніздечко там вити. Невже гуляти не набридло?
– Та відчепіться ви від мене, – бурчав Артем, – ніби я й сам не знаю, що мені треба робити. Ну, немає нареченої. Мої ровесниці здебільшого все вже одружені. А ті, хто лишився – не бачать у мені гарну пару…
Артем народився у невеликому селі. Багато дівчат, почувши, що він сільський, ледве стримували усмішку і не призначали побачення. Після служби він влаштувався в містечку неподалік свого села, і прожив там уже кілька років, але все одно знайти пару собі до душі так і не міг.
Тридцятирічний ювілей його пройшов у селі буденно. Друзів там він уже не мав. Усі роз’їхалися хто куди. Міські знайомі так і не стали друзями. Артем змінював роботу. То водієм на заводі працював, то електриком на фабриці, і ще ночами підробляв сторожем на будівництві, щоб швидше закрити борг за покупку квартири.
Знайомих було багато, а друзів ні. Так само і з дівчатами. Знайомі, але не більше.
Хлопець уже вирішив, що не потрібен він нікому, і що одружується за першої ж нагоди на тій, яка прийме його, і буде хоча б трохи симпатичною.
На застілля на честь тридцятиріччя онука бабуся урочисто сказала:
– Я за тебе свічку у церкві поставила. Так Бога просила, щоб наречену тобі надіслав, що неодмінно це має здійснитись, Артеме.
Артем усміхнувся:
– А гадати не пробували? Що там сили небесні кажуть?
Батько засміявся:
– Та дайте хлопцеві спокій із одруженням уже. Час зараз такий, швидкий, квапливий. Люди не встигають подивитись один на одного. Все бігом та бігом. На танці йому пізно, у клубах теж одна молодь зелена. Саме станеться, сам і розповість. Так?
– Так, так… – кивнув Артем.
– А ви не смійтеся, – строго сказала бабуся, – адже я від щирого серця.
– А що ж раніше не ставила свічки від щирого серця? – Запитав батько.
– Раніше теж просила, але за здоров’я. Янгола охоронця йому просила. Хіба мало цього? – помахала пальцем бабуся, – нічого сміятися. Усьому – свій час.
Гості та сусіди розійшлися. Артем поїхав у місто, а повернувся лише через тижнів через два, коли літо було в розпалі, і його відправили у відпустку.
У село понаїхали дачники. Усіх майже Антон знав, хіба що незнайомих гостей завжди до дачників теж приїжджало чимало.
Серед них у цей липень він помітив і дівчину у простій світлій сукні, яка приходила щодня на річку. Погода стояла спекотна, вода в неглибокій річці давно прогрілася, і дітлахи купалися, а з ними трохи віддалік плавала і незнайомка.
Скоса Артем поглядав на неї, коли ловив рибу під вербами. Він не збирався знайомитись, і вже готувався йти, але вона, як не дивно, сама підійшла до нього і привітавшись, запитала про улов.
– Та дрібнота, плотва в основному, – Артем показав їй рибу, що плескалася в маленькому відерці, – сьогодні не хоче велика йти.
Можу пригостити, якщо хочеш. Бери. А відро принесеш он до того зеленого будинку.
Вони разом ішли з річки, піднімаючись трохи в гору до садів та городів.
– Можу і наш ліс показати. Там ще суниця є і чорницю вже збирають. Ходімо? – наважився запропонувати Артем.
Наступного ранку вони вже збирали чорниці, і невимушено розмовляли.
– Ну, що я тобі казала? – тріумфувала бабуся, яка знала всі новини села раніше за всіх.
– А що трапилося? – Усміхався онук, – ну, тільки ж три дні як знайомі, а ти вже нас сватаєш. Я навіть нічого не знаю про неї.
– Так це ж село, синку. Сам розумій. Тут наперед тебе знають усе, як що далі буде. Всю твою долю… – посміювався батько.
Чоловіки реготали. Артем, проте, збирався щовечора на побачення. Вдень він допомагав батькам і встигав побачитися зі Світланою на річці.
– Боже, яка краса, яка благодать… – захоплювалася дівчина.
– Де? – дивувався Артем, – тут? У цій калюжці?
– Та ти придивись!
– Ти як русалка з довгим волоссям… – сказав він Світлані. – Дуже гарна.
– Я звичайна, і я це знаю. Не варто перебільшувати, – скромно відповіла дівчина, але посміхнулася.
Артем не став сперечатися, але відчував, що з кожним днем Світлана для нього ставала все красивішою, загадковішою та яскравішою. Це її щоденне перетворення було схоже на чаклунство, і він не міг відвести від неї очей уже через тиждень знайомства.
Вони вже обійшли все село і навіть з’їздили на старенькій машині Артема до сусіднього на ферму з кіньми, де покаталися верхи.
– Ой, ну й відпочинок у мене цього разу шикарний, – раділа Світлана, – навіть з романтикою. Але всьому приходить кінець. Незабаром закінчується моя відпустка, і мені час у місто.
– Хіба ти з міста? – Здивувався Артем, – начебто ти розповідала, що виросла в області …
– Так, але вже як три роки працюю і живу в місті, живу в маленькій квартирці, правда, в просторій кімнаті, яка дісталася мені від бабусі – матері батька.
Артем зажурився. Світлана не могла не помітити його похмурий настрій і відразу запитала в чому справа.
– А річ у тому, що ти зараз поїдеш, а точніше, зникнеш, і боюсь, що назавжди… Не люблять міські дівчата сільських хлопців. Занадто велика різниця … – щиро відповів Артем, – а я вже і звик до наших зустрічей. До тебе…
Світлана попросила, щоб Артем провів її на вокзал. Вони поїхали наступного дня до міста із запасом часу, щоб погуляти.
– Я запрошую тебе в гості. Твій поїзд ще пізно ввечері. Можна трохи відпочити, якщо тебе не злякає мій безлад. Там ще ремонт не закінчено, – попередив Артем.
– А нічого, затишна квартира буде, – оцінила Світлана, зайшовши до Артема.
Вони разом приготували обід, поїли, вийшли на засклену лоджію і сіли з чашками чаю на розібране крісло–ліжко.
Західне сонце осявало невелике приміщення, свист птахів з ближніх дерев часом заглушував тиху розмову молодої пари.
– Як же ж в тебе тут добре, – похвалила Світлана, – сонячно навіть тут, майже як на річці в селі… Не хочу їхати, занурюватися в роботу, де метушня, біганина…
Вона зітхнула і заплющила очі. І відразу відчула на губах поцілунок Артема.
– А ти й не їдь, – прошепотів він, – адже можна поїхати завтра? І в нас попереду буде цілий вихідний… Залишся, прошу тебе. Хоча б до завтра.
Світлана, не розплющуючи очей, відповіла на його поцілунок своїм гарячим поцілунком, обвила шию Артема руками. І нікуди не поїхала цього вечора.
Вони провели майже добу у спальні. Лише наступного вечора він провів її на вокзал, посадив на поїзд і просив дзвонити, і приїхати, як тільки вона зможе.
Світлана була як уві сні. Вона мовчала, майже притиснувши обличчя до свого вікна. Очі її висловлювали і кохання, і смуток, і небажання розлучення.
Він ішов за поїздом, що повільно набирав хід, не зводячи з неї очей. А коли останній вагон зник з поля зору, Артем зупинився, зітхнув і повернув додому.
Він не приїжджав у село ще добу, залишаючись майже весь день у своєму ліжку, вдихаючи аромат її парфумів.
А Світлана тільки зателефонувала, що добралася благополучно. А потім почалися її робочі будні. Вона працювала у поліклініці.
Лише вечорами закохані зідзвонювалися і шепотіли один одному найніжніші слова, обіцянки зустрічі і розповідаючи ті несуттєві новини їхньої роботи, які не були такі цікаві перед тією хвилею почуття, в яке поринули і Світлана, і Артем.
Тепер і він вийшов на роботу, приїжджав у село тільки на вихідні і найчастіше був не в настрої, бо дуже сумував за Світланою.
– Ну і що ти наробила, стара фея? – єхидно виказав батько Артема своєї матері, – свічки вона ставила на кохання! Ну, закохався хлопець і що? І де вона, твоя наречена, що Бог послав? Поїхала до свого міста. А там таких Артемів хоч греблю гати! А наш сохне. Сумує…
– А такого як наш і немає, – сперечалася бабуся, – і поки що справа не закінчена, я і ставитиму свічки, і молитимуся за його щастя, бо він мій єдиний і улюблений онук. Теж мені скажеш – фея…
Бабуся посміхалася і йшла збирати в садок ягоди. Треба було варити варення.
Артем і Світлана зідзвонювалися вже не так часто. Хлопець засмутився від передчуття чергової невдачі і замкнувся в собі. Він майже не розмовляв з домашніми, а тільки допомагав по господарству батькові і мовчав, зрідка перекидаючись парою слів у справі.
Батько теж почав хмуритися і хвилюватися. Дуже йому було шкода сина. Але одного разу бабуся забігла до хати майже галасуючи:
– Артеме, у нас гості, став чайник!
– А з якого це часу я ставлю твоїм гостям чайник? – похмуро відповів онук, виходячи з кімнати на кухню, але одразу побілів від побаченого.
На порозі стояла Світлана з дорожньою сумкою!
Вони без слів кинулися один одному в обійми і цілувалися, обіймалися і зітхали деякий час, поки не озирнулися навколо і не побачили, що на них дивляться і батьки, і бабуся, і бабуся-сусідка, яка спритно зайшла за новинами.
– Світлано… – Видихнув Артем, – ти? Чому не подзвонила? Я зустрів би. Навіщо такі сюрпризи? Я повірити не можу, – шепотів Артем.
– А я не змогла не приїхати… Вирішила спонтанно, швидко, взяла відгули, які змогла. І ось одразу сюди, знаючи, що ти всі вихідні вдома… Сільський ти мій хлопець, – дівчина гладила його по голові.
– Скільки ж ми не бачилися? Місяць? Більше?
– Вічність… – обізвалася Світлана і привіталася з його рідними.
– От і добре, – забуркотіла мати, – прошу до нашого столу. Скоро обідатимемо.
Артем та Світлана пішли одразу на річку, прихопивши рушники.
– Хочу туди. Там тепло і багато сонця, – дівчина міцно тримала під руку Артема.
На річці було багато дітей. Покупавшись, пара поспішила в ближній ліс, де під деревами, розтягнувшись на землі, вони раділи один одному і проговорили майже дві години.
– Я за тебе заміж хочу, Артеме… – зізналася перша Світлана, – як ти на це дивишся?
– Тільки позитивно, – він гладив її по мокрому від купання волоссю, – хоч завтра.
– Тоді я беру тебе до себе в місто. Ти згоден жити там зі мною до кінця віку? Нашого з тобою віку? – Сміялася Світлана.
– Згоден, навіть не сумнівайся. Тоді й батькам зараз скажемо, щоб вони мене вже й не шукали, – пожартував Артем.
– Які жарти! Моя маленька відпустка і була задумана для цього, – Світлана гладила коханого по плечах, – тепер ти мій, і скоро ми одружимося.
– А чому ти не обрала міського хлопця? – спитав він, – адже там таких як я – хоч греблю гати. Так каже мій батько.
– Ні, таких, як ти зовсім немає. А інші мене не цікавлять, – усміхнулася дівчина, – до того ж і я не особливо комусь потрібна у великому місті… Адже я там теж приїжджа… Але сподіваюся, що вдвох нам буде легше прижитися у величезному та холодному місті.
– А якщо ми захочемо зігрітися, то приїжджатимемо сюди, до нашого села. Так? – засміявся Артем, – тим більше, що нас так тут чекатимуть мої…
– А мої зустрічатимуть нас у моєму селі. І запевняю тебе, що ти їм сподобаєшся. І навіть дуже! Тож треба і до них цього разу встигнути!
– То чим же ж я їм мушу сподобатися? – Сміявся Артем, – чи не тим, що теж сільський?
– Вгадав! Саме цим! – Світлана поцілувала Артема, і вони пішли до будинку, де бабуся і мама вже встигли спекти смачну шарлотку з ранніх яблук…