Анжела відчула недобре, коли чоловік утретє перепитав, які напої купити до недільного обіду.
За двадцять п’ять років спільного життя він жодного разу не виявляв такої уваги до вибору того, що п’є.
– Євгене, та годі вже! – Вона роздратовано відклала ополоник. – Бери що хочеш, аби червоне та сухе.
– Але Денис сказав, що Віка віддає перевагу білому, – у голосі чоловіка прозвучали незнайомі запобігливі нотки.
Анжела застигла біля плити. Щось зачепило в його інтонації, в тій особливій теплоті, з якою він промовив ім’я майбутньої гості.
Вона повільно обернулася до чоловіка:
– З якого часу ми підлаштовуємося під чиїсь переваги? У нас сімейний обід, а не світський прийом.
Євген знизав плечима і уткнувся в телефон.
Анжела повернулася до борщу, але занепокоєння вже оселилося десь глибоко в душі.
Вона зиркнула на чоловіка – той сидів незвично прямо, і з перебільшеною увагою гортав стрічку новин.
У коридорі гримнули двері.
– Мамо, тату, ми прийшли! – пролунав голос Дениса.
Анжела витерла руки і поспішила в коридор. Там вже юрмилися всі домашні – Віра з незмінним підручником з соціології під пахвою, Михайло у своїй улюбленій футболці з принтом хмарочоса.
І Денис – високий, підтягнутий, такий схожий на батька в молодості. А поруч із ним – вона.
Перше, що кинулося у вічі – неприродно пряма спина і високо підняте підборіддя.
Наче дівчина не в гості прийшла, а на подіум вийшла.
Світле волосся укладене волосина до волосини, макіяж бездоганний, посмішка відрепетирована до автоматизму.
– Здрастуйте! Я Вікторія, – голос на вигляд зовнішності – мелодійний, з легкою хрипотою.
– Дуже приємно, – Анжела машинально простягла руку. – Проходьте, ми збираємось обідати.
Вона впіймала погляд чоловіка – той дивився на гостю з якимсь дивним виразом. Чи то захоплення, чи то…
Анжела похитала головою, відганяючи непрохані думки.
За столом Вікторія трималася бездоганно – спина пряма, лікті не на столі, серветка на колінах. Ось тільки очі…
Анжела не могла позбутися відчуття, що погляд дівчини постійно ковзає на всі боки, ніби оцінюючи обстановку.
– Чудовий борщ, – сказала Вікторія. – Ви, мабуть, багато часу приділяєте кулінарії?
– Мама у нас справжня чарівниця, – гордо заявив Михайло. – Знаєте, які вона штруделі пече?
– Невже? – Вікторія подалася вперед. – А я зовсім не вмію готувати. Все ніколи, робота, кар’єра…
– Зате ти чудово розумієшся на інвестиціях, – вступив Денис. – Уявляєте, вона вже три великі проєкти закрила!
– Треба ж, – сказав Євген. – І як успіхи?
Вікторія посміхнулася:
– Все йде за планом. Знаєте, у нашій справі головне – правильно оцінити перспективи.
Щось промайнуло між ними – короткий погляд, ледь помітна пауза.
Анжела відчула, як усередині все стислося.
Після обіду молодь перемістилася до вітальні. Євген зголосився допомогти з посудом.
– Яка мила дівчинка, – ніби між іншим помітив він, протираючи тарілки.
– І розумниця така. Денис молодець, що вибрав таку дівчину.
Анжела промовчала.
Чомусь згадався їхній перший сімейний обід – тоді ще в крихітній орендованій квартирі.
Євген теж допомагав їй з посудом, але зовсім по-іншому – постійно обіймав, цілував у шию, заважав працювати…
Дні потекли своєю чергою, але щось невловимо змінилося.
Євген став частіше затримуватись на роботі. Тричі скасовував їх традиційні суботні походи до театру.
А головне – постійно говорив про Вікторію.
– Уявляєш, вона вже у двадцять три роки уклала контракт за своїм проєктом! – захоплювався він за вечерею.
– Звідки ти знаєш? – насторожилася Анжела.
– Так… Денис розповідав.
Але Денис, коли вона обережно розпитала його, тільки плечима знизав:
– Не пам’ятаю такого, мамо. Може, вона сама татові розповіла?
Вони часто в офісі перетинаються – у нас з його компанією спільний проєкт.
Телефонні дзвінки стали іншими.
Раніше чоловік завжди відповідав при ній, тепер же частенько виходив до іншої кімнати.
Якось вона випадково почула уривок розмови:
– Звісно, дорога… Тобто, шановна Вікторія Андріївна. Так-так, завтра о другій, як домовлялися.
Душа стиснулася. Анжела застигла біля дверей спальні, вчепившись у одвірок. У голові шуміло.
“Здалося”, – переконувала вона себе. – “Просто робочі питання”.
Але черв’ячок сумніву зростав і міцнів.
Євген ніби віддалявся – все рідше дивився у вічі, дедалі менше торкався до неї.
Навіть сидячи поруч на дивані, ніби відгороджувався невидимою стіною.
А потім сталося те, що зруйнувало останні ілюзії.
Анжела поверталася з крамниці, коли помітила знайому фігуру у вікні кафе.
Євген сидів за столиком у глибині зали – елегантний, підтягнутий, у улюбленому сірому костюмі.
А навпроти нього Вікторія, схилившись так близько, що їхні обличчя майже стикалися.
Ноги самі понесли до входу до кафе. Але біля самих дверей Анжела зупинилася.
Крізь скло вона бачила, як Вікторія щось палко говорить, постукуючи наманікюреним пальчиком по якомусь папері.
А Євгеній дивиться на неї тим особливим поглядом, який раніше призначався лише дружині.
Пакети вислизнули з пальців. Покупки розкотилися тротуаром, але Анжела навіть не помітила цього.
Вона повільно помчала геть, відчуваючи, як руйнується її такий надійний, такий правильний світ.
Вдома вона довго стояла під душем, наче намагаючись змити побачене.
А потім, дивлячись на своє відображення у запітнілому дзеркалі, раптом зрозуміла – ні, вона не дозволить якійсь дівчинці зруйнувати те, що будувалося чверть століття.
Вона боротиметься. За свою сім’ю, за чоловіка, за своє щастя.
Але як? Цього Анжела поки що не знала.
Наступні дні були наповнені сірістю та переживаннями.
Анжела прокидалася рано і годинами сиділа на кухні, прокручуючи в голові події останніх тижнів.
– Мамо, ти чого в темряві сидиш? – голос Віри переконав її здригнутися.
– Та так, доню… – Анжела квапливо ввімкнула світло. – Щось не спиться. А ти куди так рано?
– На конференцію з соціології, – Віра присіла поряд, уважно вдивляючись у материнське обличчя. – Мамо, що відбувається? Ти якась… інша стала.
Анжела спробувала посміхнутися:
– Все добре. Просто втомилася трохи.
“Господи, як же важко обманювати своїх дітей”, – подумала вона, дивлячись услід дочці.
Євген спустився до сніданку незвично ошатний – у новому костюмі, від нього пахло дорогим парфумом.
– У нас важлива зустріч із інвесторами, – пояснив він, не дивлячись дружині у вічі.
– Так? А я думала, сьогодні субота…
– Бізнес не знає вихідних, – сказав він і квапливо пішов.
Анжела довго дивилася на двері, що зачинилися. Потім дістала телефон та набрала номер сина.
– Денисе, привіт. Слухай, а у вас сьогодні якась важлива зустріч?
– Яка зустріч, мамо? – здивувався Денис. – У нас вихідний. Хоча… – він затнувся. – Віка ніби говорила щось про позапланову нараду із шефом.
На душі все стиснулося.
– А як взагалі… у вас із нею? – обережно спитала Анжела.
Денис помовчав.
– Знаєш, мамо… Дивно якось усе. Віка останнім часом якась інша стала.
На роботі постійно з начальством шушукається, зі мною майже не розмовляє. А вчора…
– Що вчора?
– Та дрібниця, мабуть. Просто… Застав її в кабінеті шефа. Вона там щось шукала у його столі.
Побачила мене – трохи папку не випустила.
Каже, документи шукала. Тільки які документи о шостій вечора, коли всі додому вже пішли?
Анжела заплющила очі. Значить, не лише їй усе здається дивним.
Увечері зателефонувала Віра – схвильована, захекана:
– Мамо, ти тільки не хвилюйся. Але я, здається, випадково дізналася про щось…
– Що таке? – у Анжели похолонули пальці.
– Загалом… Я сьогодні була в “Еспресо” – ну, знаєш, кафе біля мого інституту.
І там… – Віра перевела дух. – Там сиділа та… Вікторія. З чоловіком.
Вони так мило воркували! А потім він її поцілував.
І знаєш, що? Мені здається, ця людина працює з Денисом!
Анжела повільно опустилася на стілець.
– Ти впевнена?
– Абсолютно! Я його на корпоративі бачила, коли заїжджала по Дениса. І ще… – Віра понизила голос. – Вони говорили про якогось старого.
– Що говорили? – ледве чутно спитала Анжела.
– Я не все почула. Але вона сказала щось на кшталт: “Старий закоханий в мене. Ще місяць – і можна брати тепленьким”.
У цей момент у коридорі гримнули двері.
Анжела квапливо попрощалася з дочкою і визирнула з кухні. Євген, співаючи щось собі під ніс, роззувався в коридорі.
– Як зустріч? – спитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
– А? Так-так, все пройшло чудово, – розгублено озвався він, не зводячи очей.
– І багато там було… інвесторів?
– Достатньо.
– А Вікторія також була?
Чоловік нарешті підняв погляд:
– До чого тут Вікторія?
– Не знаю, – знизала плечима Анжела. – Просто вона, здається, сьогодні була надто зайнята в “Еспресо”. З вашим спільним знайомим.
Євген застиг з черевиком у руці:
– Про що ти?
– Про те, що ця “дівчина” Дениса, ну, чи твоя… “протеже” крутить роман із колегою Дениса.
І паралельно охмурює тебе. Причому, зважаючи на все, небезуспішно.
– Що за нісенітниця! – не витримав Євген. – Ти що таке вигадала?
– Ні, коханий. Це ти собі щось вигадав, – Анжела підійшла ближче. – Невже не бачиш? Вона просто використовує тебе. Як і решту.
– Мама права, тату.
Вони обернулися. У дверях стояв Денис – блідий, з зміненим обличчям.
– Я знаю все, – глухо промовив він. – Про ваші зустрічі. Про те, як ти на неї дивишся.
І про те, що вона спить із моїм шефом, теж знаю.
– Денисе… – Євген ступив до сина, але той відсахнувся.
– Не чіпай мене! Як ти міг? Ти ж… ти ж мій батько!
– Зачекайте! – пролунав дзвінкий голос. На порозі з’явилася Віра, за нею маячив стривожений Михайло. – Давайте спокійно обговоримо.
– Що тут обговорювати? – гірко посміхнувся Денис. – Все й так ясно.
Ця… – він проковтнув, – ця… просто вирішила по-великому зіграти. Окрутити татуся багатого. А заразом і з начальством переспати – для підстрахування.
Євген важко опустився на стілець. Плечі його поникли, він раптом одразу постарів років на десять.
– Господи, що я наробив… – промимрив він, обхопивши голову руками. – Як я міг…
Анжела, рідна, пробач мені! Діти, вибачте! Я не знаю, що на мене найшло. Вона ніби… зачарувала мене.
Анжела мовчки дивилася на чоловіка. Двадцять п’ять років спільного життя, троє прекрасних дітей стільки всього пережито разом!
Невже ось так усе скінчиться?
– Тату, – тихо покликала Віра. – А ти… ти любиш маму?
Євген підняв заплакане обличчя:
– Більше життя. Завжди любив, тільки… затьмарилося все, розумієте?
– Ну, так прокинься! – вигукнув Михайло. – Ти ж сильний, ти завжди був для нас прикладом! Невже дозволиш якійсь пройдисвітці все зіпсувати?
Євген підвівся – розпрямив плечі, розправив груди. В його очах з’явився колишній сталевий блиск.
– Ні. Не дозволю.
Він рішуче обернувся до дружини:
– Вибач мені, рідна. Я був таким не розумним. Але присягаюсь – більше ніколи…
Анжела дивилася в його очі – такі рідні, кохані, – і відчувала, як тане крижана кірка навколо душі.
Так, він оступився. Так, мало не здійснив непоправне. Але він знайшов у собі сили визнати помилку. Отже, не все втрачено.
– Ти знаєш, що тепер тобі доведеться дуже постаратися, щоб повернути мою довіру? – тихо спитала вона.
– Знаю, – кивнув він. – Хочеш картоплю почищу? І ще м’ясо давай замаринуємо, на вечерю запечемо, га?
Вона простягла руку і торкнулася його щоки – таким знайомим, таким звичним жестом.
– Тоді починай зараз.
Діти делікатно вийшли, залишивши їх наодинці.
А Вікторія… Що ж, вона отримала по заслугах.
Денис розповів усю правду начальству, і її звільнили – без рекомендацій.
Кажуть, вона намагалася влаштуватися в іншу компанію, але хто візьме на роботу авантюристку із підмоченою репутацією?
Проте Анжелу це вже не хвилювало. У неї були важливіші турботи – повернути гармонію в сім’ю, навчитися знову довіряти.