Антоніна Василівна півдня провозилася на кухні – вранці їй зателефонував син і сказав, що заїде одразу після роботи.
“Після роботи – значить, голодний”, – подумала жінка, тому поставила запікатися курочку і зварити картоплі.
Половина сьома. Картопля готова, а на столі красувалася ароматна курочка.
Поки син їв, Антоніна Василівна розпитувала його про роботу, про онуків. Коли Даринка та Вадим були маленькі, вони любили бувати у бабусі, а зараз їх сюди та калачем не заманиш.
Забравши посуд, мати сіла навпроти сина.
– Ігоре, у вас щось сталося? – запитала вона.
– Ні, все гаразд, – відповів він і, глибоко зітхнувши, почав неприємну для нього розмову.
У міру того, як Антоніна Василівна слухала його, всередині неї розросталася образа.
– Мамо, ти ж сама розумієш, що нам у нашій квартирі вже тісно. Діти-підлітки, їм різні кімнати потрібні. Ось ми з Юлею і подумали: може, ти з нами поміняєшся квартирами?
Ігор сказав це і замовк, чекаючи, що матиме відповідь. Але вона теж мовчала.
– Я розумію, що тобі тут зручно, що ти звикла до цієї квартири, але навіщо тобі одній три кімнати? – продовжив він. – І прибирання багато, і утримувати більшу квартиру дорожче.
– Не хвилюйся, я поки справляюся, – відповіла мати. – Ти забув, мабуть, що я в цій квартирі живу від народження. І до сьогодні я розраховувала, що проживу в ній до кінця своїх днів. За що ж ти так мене не любиш, що вирішив запхати у вашу стареньку квартиру на першому поверсі? Чи ви з Юлею подумали, що матері все одно де доживати?
Коли Ігор одружився з Юлею, Антоніна Василівна вже два роки була вдовою. Вона запропонувала молодятам жити у неї у трикімнатній квартирі. Але Юля рішуче відмовилася. Якийсь час вони винаймали житло, а потім купили двокімнатну квартиру на першому поверсі старого будинку.
Антоніні Василівні квартира відразу не сподобалася, вона відмовляла сина від покупки, радила пошукати щось краще, але вони все-таки купили, повелися, як зрозуміла Антоніна Василівна, на дешевизну квартири.
Потім Ігор, звісно, зрозумів, що даремно пішов на поводу у дружини: жити у квартирі з прохідною кімнатою було незручно, у підвалі постійно траплялися проблеми – рвалися іржаві труби гарячої води. Бувало, що в під’їзді стояла пара, а в квартирі була вологість, а то й неприємний запах.
Кредит за квартиру платили майже десять років – лише минулого року зробили останній платіж.
І тепер у цю квартиру Ігор пропонував переселитися своїй матері.
– Мамо, якщо ти не хочеш, є інший варіант: обидві квартири можна продати, ти собі купиш однокімнатну, а до решти грошей ми докладемо і купимо собі гарну трикімнатну квартиру в новому будинку, – запропонував Ігор.
– Ваша пропозиція дуже несподівана, мені треба подумати, – сказала Антоніна Василівна. – І ще: а чому б вам просто не продати свою квартиру? Додали грошей та взяли б нову квартиру в іпотеку. Тобі сорок два, Юлі – тридцять вісім. Вам схвалять кредит без запитань.
– Схвалять, я вже звертався до банку. Але нашу квартиру дорого не продаси – ще й побігаєш, щоб покупця знайти. І платити потім двадцять років – саме до самої пенсії. А якщо початковий внесок буде більшим, то і термін виплати менший, і відсоток нижчий.
Коли син пішов, Антоніна Василівна ні про що інше думати не могла. Вона навіть уночі майже не спала. Звичайно, сім’ї сина жити у старій квартирі було складно, але чому двоє дорослих, які перебувають у працездатному віці, вважали за можливе вирішити свої житлові проблеми за рахунок матері-пенсіонерки?
Вона бачила в однієї своєї приятельки однокімнатну квартиру, яку купили їй діти, продавши її трикімнатну. Коридор – півтора квадратних метри, кухня – п’ять із половиною і витягнута, як вагон, кімната в п’ятнадцять метрів.
Коли Антоніна Василівна приходила в гості до Ольги Семенівни, їй здавалося, що стіни кімнати зараз зійдуться одна з одною.
Син і невістка, отримавши від матері все, що вона могла їм віддати, перестали заходити до неї і навіть дзвонили раз на рік. А коли Ольга Семенівна занедужала і не мала грошей на ліки, діти відмовилися їй допомогти.
– Мамо, ну, немає у нас зараз грошей: Юрко вступає цього року – треба репетиторам платити, ремонт у ванній робимо. Не купуй ти дорогі ліки, які лікарі виписують – завжди можна знайти аналоги дешевше, – порадив син.
Закінчилося тим, що сусідка, яка прийшла провідати Ольгу Семенівну, викликала швидку, і забрали жінку на швидкій до стаціонару. Ольга Семенівна пролежала в палаті понад місяць. Відвідували її лише сусідка та Антоніна Василівна.
“Цікаво, а зі мною може таке трапитися”? – подумала вона. І зрозуміла, що цілком може.
Так, вона допомагала синові та його родині. Спочатку вони досить часто брали в неї в борг. І, звичайно, не віддавали, та вона й не просила.
Потім, коли народилися один за одним Даринка та Вадим, ніколи не відмовлялася посидіти з онуками – якось діти у неї десять днів жили, поки Ігор та Юля їздили на відпочинок. Подарунки завжди гарні робила.
«Але ж Ольга своїм теж завжди допомагала, – подумала Антоніна Василівна, – а от як усе обернулося. Була б зараз у Ольги нормальна квартира, знайшлися б ті, хто погодився доглядати за нею. Або продала б, а гроші до банку поклала – не довелося б у сина на ліки випрошувати. А її нинішня квартирка нікому не потрібна».
Декілька днів думала Антоніна Василівна, як дітям допомогти і самій на узбіччі життя не залишитися. І вигадала.
– Ігоре, – подзвонила вона синові, – приходьте завтра до мене. І Юлю із собою візьми. Поговоримо про квартиру.
Увечері стіл накрила до чаю. Але пирогів пекти вже не стала – поставила тарілочку з печивом і коробку цукерок відкрила.
– Я подумала і вирішила, що можу погодитися на вашу пропозицію та продати свою квартиру. Але маю дві умови. Перше: однокімнатну квартиру для себе я вибиратиму сама.
– Ми згодні, – поквапився сказати Ігор.
– Друга умова вам може не сподобатися, але вона обов’язкова. У тій трикімнатній квартирі, яку ви купите, мені належатиме половина – відповідно до мого внеску до неї.
– Я не згодна, – заявила Юля.
– Зачекай, Юлю. Мамо, а навіщо тобі це треба? – Запитав син.
– А це моя страховка, що ви не забудете про мене, як про Ольгу Семенівну її діти забули. Навіщо старою бабусею цікавитись – адже взяти з неї більше нічого.
– Мамо, ну навіщо ти так кажеш? Хіба ми про тебе забували? – заперечив Ігор.
– А хіба ні? Коли ти був у мене востаннє перед тим, як прийшов про квартиру поговорити? І дзвониш добре, якщо раз на місяць. А коли я дзвоню – ти найчастіше зайнятий. І онуки в мене вже півроку не були. А коли вони маленькі були, ви їх до мене мало не що вихідних привозили. Ось я проаналізувала все це і ухвалила рішення.
– Я на це ніколи не погоджуся! – знову заявила Юля. – Ходімо, Ігоре. Нехай твоя мати сидить у своїй квартирі. Це зараз вона така смілива, а побачимо, що через десять років буде. Хто вам, Антоніно Василівно, склянку води подасть?
– Не хвилюйся, Юля, за квартиру в сто квадратних метрів у цьому районі, та з триметровими стелями знайдеться і той, хто води подасть, і той, хто підлогу помиє. Я, правда, думала, що це будуть мої онуки, але помилилася. Нічого, мені нещодавно сестра дзвонила – її внучка збирається цього року вступати до університету. Жити дівчинка буде у гуртожитку, але вони питали, чи можна їй іноді до мене в гості заходити – мало що буде потрібно. Так що я сама не залишусь. Але ви подумайте над моєю пропозицією.
Ігор та Юля пішли. За два місяці Антоніна Василівна від спільних знайомих дізналася, що вони купили квартиру. Щоправда, виплачувати кредит їм доведеться двадцять років.
Антоніна Василівна чекала три роки. За цей час син жодного разу їй не подзвонив. Тоді вона поїхала до нотаріуса і написала заповіт – ні Ігоря, ні Юлю, ні їхніх дітей вона у заповіті не згадала.