Антон приїхав до своєї бабусі в село. Тепер, коли він став студентом після закінчення школи, мати так і сказала:
– Давай, синку, допомагай нам. Дорослий ти вже. Бачиш, як багато ми із батьком працюємо. У нього на заводі роботи повно, і я маю нескінченні то звіти, то ревізії.
Антон кивнув головою.
– Звичайно, я їздитиму частіше до неї, не хвилюйтеся, – запевнив Антон. – І дров понаношую на тиждень, і продуктів відвезу.
Антон любив бабусю. Все дитинство він гостював у неї влітку у селі, купався у річці, ловив рибу. На відміну від інших хлопців, які гостювали так само у бабусь і дідусів, він не був обтяжений роботою на городі чи по господарству. Раніше бабуся завжди справлялася сама. А тепер, вона часто була слаба і роки забрали у неї колишні сили. Тож Антон допомагав їй.
Бабуся любила єдиного онука, і завжди намагалася смачніше нагодувати його і спекти пиріжків до його приїзду.
Коли цього разу він ішов від автобуса до її будинку, несучи на плечах важкий рюкзак, а в руках сумку з провізією, то помітив, що з дому бабусі вийшли дві молоді жінки, яких він раніше ніколи не бачив.
Антон, зайшов у хату, обійняв бабусю й спитав:
– Хто це щойно вийшов від тебе? Якісь незнайомі люди, начебто…
– А-а-а, ти про це… – якось одразу задумалась старенька. – Я давно вже хотіла тобі розказати, та все нагоди не було…
Антон здивовано дивився на бабусю, не розуміючи, що відбувається.
– Та не хвилюйся ти так! – махнула рукою старенька. – Це дві сестри приходили на долю поворожити.
– Що? – здивувався Антон. – Ти ворожиш? Ти що, бабусю, в ці нісенітниці віриш? А ще в церкву молитися ходиш… Ото вже б не подумав.
– Та тихіше ти, тихіше, не галасуй. Що, злякався? – засміялася бабуся. – Я їм і не ворожила зовсім. І нікому раніше не ворожила. Було діло – якось порадила Ніні, доярці нашій, щодо чоловіка дещо, то вона й сказала, що це передбаченням. Рознесла по всьому білому світі. От і стали до мене жінки за порадою ходити. Жінки так влаштовані, що їм неодмінно треба почути пораду, або на долю поворожити.
– Сподіваюся, що ти за це грошей не береш? – поцікавився онук.
– Та що ти… Це грішно. Так ми, поговоримо, чайку вип’ємо та й розійдемося. І ти не кажи нікому. А то набридають ходити. А що я їм? Довідкове бюро? – знову засміялася бабуся й хитро подивилась на Антона.
Вони сіли обідати. Поговорили про сімейні новини, бабуся запитала за навчання Антона, а потім ніби ненароком і його особистим життям поцікавилася.
– Ти вже студент. Красень он який вимахав, весь у наш рід. І кучерявий, і очі сині… Мабуть, дівчата так і дивляться, і проходу не дають? Га?
– Та нема в мене нікого… З чого ти взяла? – засоромився Антон.
Він і сам починав замислюватися про зустрічі з дівчатами, поглядав на довгоногих красунь з їхнього технікуму, але сам підійти до жодної не міг, не наважувався.
Шкільна дружба з однокласницями була наївною дитячою симпатією.
А тепер багато з його одногрупників гуляли з дівчатами серйозно, у деяких було кохання. Їм Антон щиро заздрив.
– Що задумався, Антоне? – запитала бабуся. – Не подобається тобі ніхто?
– Та чому ж не подобається? Багато гарних і розумних, а як дивлюся на них, так і здається, що це не моє. Мені, як деякі гуляють, аби з ким, не треба. А ось як свою єдину знайти? Саме так, щоб як у матері з батьком – справжнє кохання?!
Бабуся стала серйозною і замовкла. Жартівливий тон зник, вона не чекала від онука такого питання, і, щоб зібратися з думками, почала наливати чай у чашки.
Антон ніби й не чекав відповіді. Він дивився у віконце на дорогу. Там блищали калюжі, в яких відбивалося синє небо та білі пухнасті хмари. Він згадав, як малюком любив ходити по калюжах, надягаючи гумові чоботи діда, а бабуся казала йому з вікна:
– Дивись тільки ноги, щоб не намокли!
– Послухай, Антоне, тобі турбуватися про долю ще рано. Ти тільки починаєш своє життя. Але я тебе розумію… – сказала бабуся. – Ми в цьому схожі. Пам’ятаю, як я вискочила заміж за твого діда у вісімнадцять років. А знайомі були ми лише тиждень. Мені не було куди йти після того, як не стало моєї мами, швидко з’явилася мачуха, яка скоса дивилася на мене. От і поїхала я сюди, у село, і можна сказати, вийшла заміж за першого зустрічного…
І не шкодую!
Дід Іван твій хорошою людиною виявився. Ось навіть мені тоді на весілля подаруночок подарував. Закохався дуже…
Бабуся підвелася і підійшла до комода. Вона відкрила верхню шухляду і принесла бляшану коробочку з–під чаю. Коробочка була така стара, що картинки, колись яскраво намальовані на ній, стерлися. Але всередині лежала ганчірочка, в якій був загорнутий невеликий наручний годинник.
– Ось, – усміхнулася бабуся, – бережу як пам’ять. Хоча він і досі йде.
Антон узяв годинник і уважно роздивився. А бабуся продовжувала:
– Цей годинник щасливий. Твоя мати його ще в молодості носила. Тішилася. Був у неї він також першим. Тож нам на двох він був якийсь час. Служив добре.
– Ого, яка ти сентиментальна, бабусю. Досі його зберігаєш, все одно ж не носиш, – сказав Антон.
– Звичайно, не ношу! Куди мені тепер поспішати? – відповіла бабуся. – А щодо долі й кохання… Всім одне й те саме говорю – треба вміти читати знаки долі. Підказує нам янгол-охоронець часто, ось тільки не чуємо ми і не бачимо підказок цих.
– А як ці знаки побачити? – здивувався онук. – Які вони можуть бути?
– У кожного різні. Тільки от серце одне може підказати, що ця людина – твоя. Або в який бік життя йти треба, з якою людиною долю пов’язати.
– Ну, це так туманно все… – розчаровано промовив Антон. – Все одно що на кавовій гущі ворожити…
Розмова була закінчена. Антон порався по-господарству, бабуся зайнялася приготуванням вечері.
Рано-вранці Антон поїхав у місто, йому треба було вчитися…
Успішно здавши сесію, Антон у хорошому настрої пішов на вечірку, яку студенти влаштували з нагоди закінчення семестру..
У залі було багато людей. Дівчата і хлопці, щойно почувши музику, пішли танцювати.
Коли залунала повільна музика, Антон озирнувся. Ще при вході у залу він помітив одну тендітну карооку дівчину, яка скромно стояла біля вікна, не наважуючись іти танцювати.
Поки всі танцювали швидкі танці, Антон двічі пройшов повз ту незнайомку, швидко кидаючи на неї погляд.
Щось було в ній таке, від чого серце Антона стрепенулося.
Чи то її волоссячко, чи збентеження і боязкість в очах, він не міг зрозуміти. Але, коли заграла повільна музика, Антон швидко підійшов до дівчини, щоб випередити інших хлопців.
– Дозвольте запросити вас на танець? – видав він і подав дівчині руку.
Вона від несподіванки злегка відскочила назад, але, подивившись на Антона, посміхнулася і подала свою тонку долоню.
Вони танцювали у самому центрі зали. Промінь прожектора змінював свої кольори. Волосся дівчини відблискувало то червоним, то синім, то зеленим тоном. Антон переживав навіть глибоко дихати, щоб не злякати цю маленьку фею з тонкими ручками.
Він повернув голову і звернув погляд на її зап’ястя. Щось знайоме, десь нещодавно побачене, привернуло його погляд. Це був той самий годинник!
На руці дівчини був старий годинник, такий самий, як показувала йому бабуся.
Коли танець закінчився, Антон провів дівчину до вікна і запропонував вийти на вулицю, щоб трохи поговорити. У залі голосно грала музика.
Вони познайомились. Дівчину звали Зоя.
– Яке рідкісне ім’я… – здивувався Антон. – Мабуть, ви єдина Зоя у нашому технікумі.
– Так, – усміхнулася вона. – Це у нас сімейне. Зоя звали мою бабусю. Мамину маму. А мій брат має ім’я діда – Гнат. Теж несучасно. Зате – пам’ять…
– А що, мені подобається, – сказав Антон. – Але звідки у вас такий годинник? Це справжній раритет!
– Так, це точно. Йому місце в музеї, я знаю. Але я маю слабкість до таких речей. У нас удома багато такого… Він добре йде, не відстає, – похвалилась Зоя.
– Так, розумію, – усміхнувся Антон. – Зовсім, як наш…
Він розповів Зої про годинник бабусі. Вона була здивована і зраділа такій схожості. На танці вони більше не поверталися.
Невдовзі вони почали зустрічатися майже щодня. Антон закохався.
– Мамо, а перше кохання назавжди? – якось спитав Антон. – Ось ви з батьком вперше покохали один одного чи…
– Коли ми з татом зустрілися, то мені здавалося, що всі колишні симпатії були дитячою наївною дружбою, – відповіла мати. – Думаю, що й у тата так само. А що?
Вона зрозуміла питання сина, бо знала, що він зустрічається із Зоєю.
Але коли Антон розповів бабусі про старий годинник Зої, вона розуміючи кивнула і сказала:
– Ось тобі й знак. А що ж іще? Якщо дівчина хороша, і ви любите один одного, то хіба треба ще чогось чекати?
– Бабусю, а коли було твоє весілля? – спитав Антон.
– Я ж казала тобі, що ми швидко одружилися. Не до весілля було. Розписались і все. Посиділи із сімʼєю. В кінці весни це було…
У Антона знову перехопило подих. І дата знайомства збігається.
– Треба ж… Як повторюється доля, – не міг не сказати він.
– Ось і ти почав вірити… – сказала бабуся. – Але головне – все у ваших руках. Тобі ще вчитися треба. А потім сім’ю утримувати. Мало одних знаків долі. Самому старатися треба. Бажаю тобі щастя, Антоне…
…Антон зустрічався із Зоєю кілька років. Спочатку минули студентські роки, потім Антон пішов працювати.
Пара зіграла весілля, на якому й бабуся раділа щастю улюбленого онука.
Сиділа вона на почесному місці, а на столах красувалися на великих красивих тарілках її фірмові пироги…