– Скажи Ользі Петрівні, щоб мені більше не дзвонила, – заявила чоловікові Лариса. – Ніколи!
– Що знову сталося? – невдоволено запитав Андрій, якого порядком втомили скарги дружини на його матір.
– Вона образила мою маму!
– Яким чином? – здивувався Андрій.
– Подзвонила, – почала розповідати Лариса. – Запитала, як у нас справи, як діти. Я і сказала, що в нас все нормально, але вона могла б частіше приїжджати, спілкуватися з онуками, тоді знала б, чим і як вони живуть. Допомогла б зрештою. Адже давно вже на пенсію вийшла.
– Ти їй так і сказала? – чоловікові явно не сподобалося те, що він почув.
– Так. Ти ж сам сто разів казав, як було б добре, якби мати переїхала до нас на якийсь час і відпустила б мене на роботу. Що вона не стара ще й цілком може впоратися із двома дітьми. Гаразд, про що це я? – Лариса зібралася з думками, – Отож. Вона, як почула мої слова, страшенно розлютилася. А потім видала: я, мовляв, хоч і на пенсії, а все ще працюю, ні в кого не сиджу на шиї і не збираюся. Тож звертайся до своєї мами. Вона все життя вдома просиділа, жодного дня не працювала. От нехай із онуками й допомагає.
– І що образливого ти почула? – здивувався Андрій.
– Як що?! – обурилася Лариса, – Та що вона знає про мою маму? Яке право має так про неї казати! Знайшла ледарку!
Моя мама чотирьох дітей виростила! Після того, як молодший брат народився, вона на роботу так і не вийшла – це правда. Але в неї на той момент ще й батьки були літні, їм допомагати треба було! А потім, коли бабуся з дідусем один за одним занедужали, вона доглядала їх, лежачих! Ніхто ними не займався! Тільки мама! Ти тільки уяви: двоє лежачих та четверо дітей! Мама жодної секунди не сиділа! Мені іноді здавалося, що вона навіть спати не лягає! А батько працював день і ніч, щоб усіх нас утримувати! Тож нехай твоя мама помовчить! Єдиного сина підняла і вважає себе мало не героїнею!
Поки Ларису «несло», Андрій терпляче слухав, але коли дружина сказала останню фразу, не витримав. Схопився, стискаючи кулаки, і гаркнув:
– Не смій! Не тобі судити мою матір! Вона нічого такого тобі не сказала і тещу не ображала. Ти сама почула, що хотіла, сама себе й накрутила. Вгамуйся! Якщо нудно вдома – йди працюй.
– Працювати? А дітей куди?
– До садка!
– Ти пропонуєш чужим людям їх віддати? А потім ти на лікарняних сидітимеш?
– Інші ж діти ходять, – відмахнувся Андрій, – і наші зможуть.
– Ну, звичайно, – насупилась Лариса, – матуся твоя з ними побути не може, вона у нас роботу робить, гроші заробляє. Тож нехай діти нездужають. Це ж нормально.
– Ти знову? – обурився Андрій.
– Знову! Ніколи її не пробачу! Це ж треба таке сказати про мою маму! І що, що вона була домогосподаркою? Дітей виростила! Батьків доглядала! Після того, як не стало батька персональну пенсію отримує! Ольга Петрівна їй просто заздрить!
– Так. Я все зрозумів, – Андрій різко підвівся, пішов до спальні. Лариса – за ним.
Побачивши, що чоловік дістає з шафи речі, здивувалася:
– Ти куди?
– У мами поживу…
– Кидаєш нас? – Лариса схлипнула, – так я й знала…
– А, може, й кину, – не звертаючи уваги на сльози дружини, кинув Андрій, – дістала ти мене, Ларисо, далі нема куди…
– Іди! – вигукнула Лариса вслід чоловіку, що йде, – і не повертайся! Налякав!
Адже налякав…
Вже за кілька годин Лариса зрозуміла, що жити без чоловіка вона не зможе. Ні роботи, ні грошей, двоє дітей на руках.
Зібрала Лариса дітлахів і поїхала до свекрухи: чоловіка повертати додому.
Ольга Петрівна відчинила двері. Вона зовсім не здивувалася.
– А я знала, що ви скоро з’явитеся, – весело сказала вона, – тільки не думала, що так швидко.
– Скучили, – похмуро впустила Лариса.
– От і добре, – свекруха посміхнулася, – зараз чай питимемо…
«Ще й либиться, – подумала Лариса, – мабуть, вже налаштувала Андрія проти мене. Тільки й чекає, щоб він мене покинув…»
– Слухай, Ларисо, – м’яко сказала Ольга Петрівна, наливаючи чай, – може, тобі справді на роботу вийти? У нас тут із Андрієм ідея з’явилася. Якщо ти через садок переживаєш, то можна найняти няню. Ще рік хлопці вдома побудуть. І їм добре, і тобі спокійніше.
– Няню? – Лариса посміхнулася, – ви хоч уявляєте, скільки це коштує?
– Ну то й що? – свекруха знизала плечима, – Андрій працює, я теж, тепер і ти приєднаєшся. Невже не впораємося?
«Ага, – промайнуло у Лариси в голові, – а потім вона дорікатиме мені, що за няню допомагала платити. Ну вже ні, я їй такого задоволення не принесу!
– Дякую, звичайно, Ольга Петрівно, – промовила Лариса вголос, – але няню брати ми не будемо. Я впораюся. Мама впоралася, і я зможу.
– Дивись сама, – озвалася свекруха, – може, ти й маєш рацію. І все ж таки з садком не затягуй. Привчай хлопців поступово. Хто знає, що буде далі? Все може змінитися відразу.
“Це вона на розлучення натякає, – з гнівом подумала Лариса, – ось негідниця… Не дочекаєшся!”
– Добре, Ольго Петрівно, я подумаю, – сказала Лариса, щоб щось сказати.
Через півгодини вона збиралася додому:
– Андрій ти з нами?
Чоловік миттю глянув на матір. Та кивнула йому у відповідь. Лариса все це про себе помітила. І, звичайно, подумала: «Він ще й дозволу у неї питає!»
***
На роботу Лариса так і не вийшла. Дітей виховує. Через рік поведе їх до школи.
Ольга Петрівна, як і раніше, працює. Не може вдома сидіти! Фахівець вона цінний, людина – легка, рухлива. Ось і тримають її на роботі, не відпускають.
Андрій…
Він все частіше думає про розлучення.
Чекає, коли діти підростуть.