– Доброго ранку, – пробурмотіла невістка, позіхнувши.
Марина Іванівна сиділа на кухні, обхопивши долонями чашку з чаєм. Вона намагалася згадати, коли ж її життя перетворилося на цей нескінченний хаос. Колись її будинок був тихим, затишним куточком, але тепер він нагадував вокзал у час пік.
Олена ледве переставляла ноги. Живіт вже був такий великий, що ставало очевидно: пологи не за горами.
– Ранок давно минув, – тихо відповіла Марина Іванівна.
Олена сіла, дістала телефон та уткнулася в екран.
– Діти у садочку? – сухо спитала свекруха.
– Ага, – відповіла невістка.
Марина Іванівна глянула на неї пильно.
– Ти хоч думаєш, як жити далі?
Олена підвела голову, зобразивши подив.
– У сенсі?
– У тому сенсі, що в квартирі і так не перепочити, а незабаром з’явиться ще одна дитина. Вам час вже щось вирішувати.
Олена важко зітхнула, потяглася до животика і сказала, не зводячи очей:
– Це з Андрієм обговорюй. Він сказав, що в нього тут частка, і нікуди не піде.
Марина Іванівна стиснула зуби.
– Ти працюєш?
Олена знизала плечима.
– Ні, звичайно. Я ж вагітна. Ти й сама знаєш.
– А до вагітності?
– Ну… – Олена затнулась. – Діти маленькі, у садочку завжди все не слава богу…
Марина Іванівна відчувала, як усередині клекотить тихий гнів.
– Ти взагалі розумієш, що я сама тягну цей будинок? Я прибираю, готую, оплачую комуналку. А що ви?
Олена знову сховалась у телефоні, уткнувшись у екран.
– Мені не можна нервувати.
Марина Іванівна з силою шумно поставила чашку на стіл.
– А мені, на твою думку, можна?!
Олена вдала, що не чує. Марина Іванівна встала, розвернулась та пішла. Ця розмова була безглуздою.
…Ввечері діти повернулися з садка і влаштували черговий галасливий марафон по квартирі, попутно зламавши один із світильників, які стояли біля ліжка. Марина Іванівна ледь дочекалася, доки Андрій прийде з роботи. Він тільки-но встиг зняти куртку, як мати підійшла до нього.
– Нам треба поговорити.
– Мамо, я з ніг валюсь, може, потім?
– Ні, зараз.
Андрій тяжко зітхнув, але пройшов на кухню.
– Ну?
Марина Іванівна схрестила руки
– Скільки ще це триватиме?
– Що саме?
– Ця комуналка. Життя в тісноті, постійний безлад, моя роль безкоштовної хатньої робітниці.
Андрій стомлено заплющив очі.
– Мамо, я ж казав, що нам поки що нікуди йти.
– Ти казав, що це тимчасово!
– Ну так… Обставини змінилися, сама знаєш.
– Звісно, змінилися! Олена завагітніла, і тепер ви остаточно засіли у мене на шиї!
Андрій насупився.
– Мамо, давай без нервів. Ми ж сім’я.
– Сім’я?! А нічого, що я в цій «родині» працюю на всіх з ранку до ночі, поки матуся Олена гуляє по подружках?
– Вона вагітна, їй важко!
– А мені легко?! Я в нещодавно злягла через нерви та втому, а їй навіть тарілку за собою помити важко!
Андрій насупився.
– Ну, чого ти хочеш? Щоб я Олену працювати просив у такому стані?
Марина Іванівна зітхнула, зробила паузу.
– Я хочу, щоби ви з’їхали.
Андрій підвів на неї здивований погляд.
– Серйозно? Зараз?
– Так.
Він видихнув, відкинувся на спинку стільця.
– Мамо, квартира не лише твоя. Тут і моя частка є.
– Ти хочеш сказати, що маєш право тут жити?
– Саме так.
Марина Іванівна вчепилася в край столу, щоб стриматись.
– Добре. Тоді я поїду.
Андрій скривився.
– Та не говори нісенітниці.
– Я серйозно. Візьму кредит, куплю кімнату і житиму спокійно. Може, свою частку продам.
Андрій роздратовано похитав головою.
– Ну ні, мамо! Ти сама нас пустила, пообіцяла допомогти, а тепер раптом вирішила поїхати?
– Я пустила вас тимчасово…
– Гаразд, – нарешті сказав син. – Я поговорю з Оленою.
Але Марина Іванівна вже знала, що це нічого не змінить. Вона вирішила, що цього разу чекати дива не буде.
Кожен день в її будинку був однаковим: зранку на роботу, потім готування, прибирання, спроби відпочити серед гомону дітей та зухвалого неробства невістки. Так продовжуватися не могло. Після тієї розмови із сином вона вирішила діяти. Того ж вечора, коли вляглися діти, а Олена пішла у ванну з телефоном, Марина Іванівна сіла за комп’ютер.
Насамперед – калькулятор. Вона прикинула: якщо зібрати всі накопичення та взяти невеликий кредит, можна купити хоч якусь кімнату у комуналці. Нехай маленьку, хай без надмірностей, але свою. Без дітей, без сварок, без відчуття, що тебе використовують.
Але все ж таки, поки рішучість не охолонула, вона вирішила спробувати ще раз поговорити з сином. Марина Іванівна хотіла дати йому останній шанс або остаточно переконатися, що мирного рішення не буде.
– Андрію, – покликала вона, коли він уже збирався лягати спати.
– Ну що, мамо?
– Ти думав про нашу розмову?
Андрій втомлено провів долонею по обличчю.
– Мамо, я розумію, що тобі тяжко, але зараз ми ніяк не можемо з’їхати.
– А ти не думав, що мені вже не важко, а нестерпно?
Він зітхнув.
– Мамо, ти просто втомилася, тобі треба відпочити.
– Відпочити? Коли? Де? – Марина Іванівна підвищила голос. – Коли я працюю з ранку? Коли я готую обід, вечерю, прибираю, перу за всіма вами ввечері? Коли Оленка валяється на дивані?
Андрій похмурнів.
– Знову ти до Олени чіпляєшся…
– А хто тут ще сидить без діла?
– Мамо, їй скоро народжувати!
– А мені скоро на цвинтар від нервів і втоми!
Андрій мовчав. Марина Іванівна глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись.
– Або ти знаходиш спосіб з’їхати, або з’їду я. Я вже тобі сказала.
Андрій похитав головою.
– Мам, ну нісенітниці якісь…
– Ні, Андрію, це ти мене довів до цієї точки. Я жити так більше не можу.
Син знизав плечима.
– Як хочеш, – і пішов у кімнату.
Марина Іванівна того вечора довго не могла заснути. Рішення далося тяжко, але вибору вона не мала.
Її нова кімната була маленька, але чиста. Вузький диван, скромний столик, стара тумбочка. Вікно виходило на сусідній будинок, так що пейзаж виявився не надихаючим. Але тут було тихо.
Марина Іванівна поставила на підвіконня чайник, сіла на диван. Першу ніч у новому житлі вона спала, не чувши нічого довкола. Вперше за три роки у її будинку ніхто не галасував, не сварився, не потребував уваги.
Вранці вона спокійно встала, не кваплячись, потім заварила собі каву і ввімкнула телефон. На екрані пропущений виклик від сина.
Марина Іванівна замислилась. Дзвонити не стала. Вона й так вже все сказала.
Але цього дня їй довелося вирішити ще одне важливе питання. Коли вона оформляла документи, вона зрозуміла, що пенсії та зарплати їй не вистачить, щоби комфортно виплачувати кредит і при цьому нормально жити. Тоді її осяяло: адже вона може здавати свою частку в квартирі!
Незабаром Марина Іванівна розмістила оголошення у міській групі: «Здається кімната у квартирі. Для сім’ї чи працюючих порядних людей». Ціна – трохи нижча за ринкову, щоб швидше знайти квартирантів. Синові про це вона не сказала. Він сам все дізнається.
Минув тиждень. У квартирі сина оселилася молода пара – спокійні, пристойні люди. Вони працювали, вдень їх не було, зате вечорами дивилися телевізор, готували, приймали гостей.
І почався справжній поганий сон…
Тепер на кухні була не тільки цариця-господиня Олена, а й чужі люди, які готують собі їжу. Тільки собі. У ванній також черга. У холодильнику – чужі продукти. У квартирі стало тісно, і тепер не син з сім’єю діставали Марину, а їх самих дошкуляла ситуація, що склалася.
Марина Іванівна насолоджувалася кожним днем на самоті. Вона більше не варила борщі на п’ятьох, не прибирала за іншими, не прала чужу білизну.
Але за два тижні дзвінки від сина почастішали. Одного дня він не витримав і приїхав нібито в гості.
Марина Іванівна відчинила двері, спокійно дивлячись на нього.
– Привіт, Андрію.
– Мамо… – син почухав потилицю, зазираючи всередину. – Ти тут реально живеш?
– Так. А що?
Андрій увійшов, оглянув кімнату, скривився.
– Мамо, ну… Це ж комуналка.
– А в нас не комуналка? – невинно спитала Марина Іванівна, наливаючи собі чай.
– Мамо, ну годі. Давай ти повернешся?
– А навіщо?
– Тому що ми так не можемо. Ці квартиранти… Вони дістають. Постійно скрізь.
– А вам що? Квартира велика, місця всім вистачає. Самі так казали.
– Ну, мамо… – він розгублено зам’явся. – Все-таки ти вдома потрібна.
– Потрібна як хто? Як мати чи як хатня робітниця?
– Та до чого тут… Просто незручно.
– Незручно? Мені також було незручно. Три роки.
– Олена просить, щоби я їх виселив. Каже, це можна зробити згідно із законом.
– Тоді я взагалі продам свою частку і житиму на своє задоволення.
Син важко зітхнув.
– Гаразд, чого ти хочеш?
Марина Іванівна відкинулася на спинку стільця.
– Щоби ти зрозумів, як мені жилося.
– Ну, я зрозумів… – промимрив Андрій.
– От і добре. Я залишаюся тут. А свою частку здаю далі і виплачую кредит.
Андрій змінився на обличчі.
– Мамо, ну не будь такою…
– Андрію, – спокійно сказала Марина Іванівна. – Я що в нас у комуналці жила, що тепер. Тільки тут я нікому нічого не винна. Мені добре, мене все влаштовує.
Син опустив голову.
– Отже, все?
– Все.
Він постояв ще трохи, потім кивнув і вийшов. А Марина Іванівна, зробивши ковток гарячого чаю, нарешті відчула, що перемогла.