Андрій Сергійович був серйозним чоловіком. Таким серйозним, що сам собі в дзеркалі не посміхався.
Якщо у компанії розповідали смішний анекдот, то ніхто не чекав від нього бурхливої реакції.
Широка усмішка – рідкість. Зазвичай він обмежувався ледь помітним підняттям куточків губ.
Серйозний Андрій Сергійович навіть вдома ходив у сорочці та зручних штанах, бо серйозні люди у майці і шортах не ходять.
Діти жартували:
-Ти ще краватку вдягни, бо вечеря не зрозуміє серйозності твоїх намірів!
Андрій Сергійович посміхався і зосереджено жував курочку.
Всі знали, що серйознішої за нього у світі немає людини.
До всього він мав ґрунтовний підхід. Якщо в магазин по продукти – то зі списком і жодних відхилень та спонтанних покупок по акції.
Якщо лагодити паркан на дачі – то таким чином, що будиночок років через 50 постаріє, бо ж не ним збудований, а от паркан і сто і двісті років стоятиме.
-Мамо, як ти за такого занудного чоловіка вийшла заміж? – сміялися діти.
-Вийшла б заміж за людину з таким характером, як у мене, то не знаю, що було б. Мені саме такий серйозний чоловік і потрібен, – відповіла мати. – Щоб все серйозно і надійно.
Дітей своїх Андрій Сергійович любив, але всякими у дитинстві не балував. Любов він висловлював розв’язанням їхніх проблем і впевненістю в їхній правоті у будь-якій суперчці.
Андрій Сергійович жартував з непроникним обличчям і інтонацією, що не мінялася.
Людям, які його не знали, доводилося пояснювати, що сміятися треба після слова «лопата», наприклад, бо інакше можна здатися неввічливими…
Була тільки одна душа, поряд з якою Андрій Сергійович ставав м’якшим і гарнішим.
Цієї душею була його онучечка Юлечка. П’ятирічне диво з кучериками на милій головці та ямочками на щічках.
Юлі серйозний Андрій Сергійович пробачав будь-яку витівку, будь-яку нелогічність вчинків.
Сміх у світі Андрія Сергійовича був таким же неймовірним, як вирощена в пустелі картопля.
Юля відповідала дідові взаємністю, беззастережно прийнявши його авторитет. Її вагоме:
-Так дід сказав! – було непохитним аргументом, аксіомою…
-Дід сказав, влітку треба прикривати голову, бо сонце. Навіщо зняла зимову шапку? Дід же ж сказав… Я не вчитиму цього вірша! Дід сказав: «Тут рима якась погана». Так, я Марині Віталіївні вже сказала. Тату, зроби риму. Як не можеш? Піду діду скажу…
Любов між ними була безмежною і міцною.
Того пам’ятного ранку Андрій Сергійович їхав на роботу пізніше, аніж зазвичай. Бо їхав не в офіс, а на переговори із постачальниками.
Керівництво поважало Андрія Сергійовича за вміння аргументувати вигоду компанії, а також за серйозний вигляд, від якого у будь-якого постачальника відпадало бажання збивати, чи навпаки завищувати ціну.
Тому в особливо важливих зустрічах Андрій Сергійович завжди брав участь та отримував за це премію.
Він саме голився, коли до них привезли Юлечку. Вона трохи заслабла і в садок не пішла.
Ну хіба це не найкращий початок ранку?
Вони з Юлечкою неквапливо поснідали, обговорили всілякі дрібнички.
Зійшлися на думці, що спочатку краще розфарбувати розмальовку з кониками, бо це швидше, а вже потім з пташками.
Загалом до важливих переговорів із постачальниками Андрій Сергійович вирішив уже багато важливих питань.
-Все, Юлечко, діду пора на роботу!
-Гаразд, – неохоче вона злізла з дідових колін. – Я поки що розмальовуватиму коників.
-Давай. Увечері приїду, подивлюсь. Ти постарайся акуратно й красиво.
-Добре, діду.
Андрій Сергійович одягнув сорочку, бездоганно випрасувані штани, зав’язав краватку. Поправив все до ідеалу. Залишився собою задоволений.
-Вікторія! – гукнув він дружині, що поралася на кухні. – У тебе ніби крем був від комарів. Де він? Всю ніч мені якийсь комар надокучав.
-Біля дзеркала, рожевий такий тюбик. Руки у тісті, не можу підійти.
-Знайшов. Дякую.
-Діду, а давай я тобі сама намажу? Мені мама дозволяє.
-Давай, тільки обережно, комірець не забрунь, добре?
-Гаразд. Я вмію. Де?
-Ось тут, – Андрій Сергійович показав пальцем на шиї.
-Бачу! – Юля обережно доторкнулася намазаним пальчиком. – Діду, а можна я тобі ще на лобі намажу?
-Там же не кусали, Юлечко.
-Ну, а я наперед. І бачиш у тебе там щось є.
-Це родимка.
-Ну можна?
-Можна тільки швидко. Їхати пора.
Широке дідове чоло – простір для дитячої творчості. Юля вмочила в баночку пальчик і, висунувши язичок, нанесла крем.
-Готово!
-Ну, дякую, люба. Хто ще подбає про дідуся, якщо не ти.
Він поцілував онуку.
-Поводься добре, бабусю слухайся!
-Гаразд.
-Вікторіє, я пішов. До вечора.
-Бувай, любий…
…Дивні речі почалися для Андрія Сергійовича з того моменту, як він вийшов із під’їзду.
Сусідка – старенька бабуся, побачивши чоловіка перехрестилася.
На заправці заправник, дивився на нього з цікавістю.
А ось Андрій Сергійович на переговори запізнився. Всього на 5 хвилин, але для нього це вже незвичайно, бо за Андрієм Сергійовичем годинник можна звіряти.
Знявши плащ і вручивши його секретарці, він подався до потрібного кабінету.
Секретарка хотіла щось запитати, можливо, чи потрібен вішачок для плаща.
Але він зупинив її жестом, мовляв, ніколи мені.
Впевненою ходою він пішов у залу для переговорів, де вільним залишався тільки його стілець.
Присутні зарухалися при його появі. Немов він їх застав у момент, коли вони пліткують про нього. Раз у раз вони кидали на нього погляди і ніби хотіли щось спитати.
Але строгий та серйозний вигляд Андрія Сергійовича не дозволяв перейти на обговорення особистих питань.
Спершу – справи, балаканина потім.
Переговори пройшли успішно, сторони дійшли єдиної думки, і кожна задоволено потирала руки.
Випили по чашці кави, поговорили на різні теми.
-Андрію Сергійовичу, – раптом не витримав молодий співробітник постачальника. – Вибачте мою цікавість, але що у вас на лобі?
-На лобі? – чоловік торкнувся пальцями шкіри і відчув, як щось сухе прилипло до них. Подивився на пальці: якісь рожеві блискітки.
-Хвилинку, – він підвівся з-за столу, вийшов з кабінету і пройшов у туалет.
У відображенні дзеркала на нього дивився серйозний чоловік з тонкими губами. У білій сорочці і з ідеально пов’язаною краваткою.
Чисте, трохи сивувате волосся акуратно зачесане назад.
І на все широке чоло Андрія Сергійовича тонкими пальчиками була намальована жаба. Рожева. З великими очима. І явно голодна… Мабуть до комарів…
-Вікторія! – Андрій Сергійович уперше занервував. – Що ти дала мені за крем? Спитай у Юлі, вона покаже баночку. Що означає не в баночці, а в тюбику? Чим вони відрізняються?
Слухавка щось відповідала, а точніше, заливалася сміхом. А Андрій Сергійович старанно відтирав малюнок з чола.
-Що означає «нічна маска від зморшок»? Ух, тримайтесь у мене! Приїду додому, покажу вам і баночки, і тюбики, і жаб!
Через десять хвилин той самий ідеально серйозний чоловік заходив у залу для переговорів. Лоб його був трохи рожевим. А очі веселими:
-Онучка, подбала про дідуся: намалювала жабу, щоб вона їла комарів, – пояснив він колегам.
-А я вже думав про таємний символ вдалих переговорів, – хихикнув наймолодший представник постачальників.
І Андрій Сергійович… Засміявся! Ну а що? Серйозним людям теж іноді треба повеселитися…