Дзвінок у двері розбудив Олесю. Годинник показував третю годину ночі.
– Вітя, – заметушилась Олеся. – Прокидайся, це все! Це Андрій повернувся.
Зустріч із чоловіком Олесі не обіцяла Віктору нічого доброго. І він швидко почав шукати вихід із глухого кута. Часу для роздумів не було, і Віктор, схопивши в оберемок свій одяг, кинувся до кімнати, де спала Ірина – вісімнадцятирічна донька колишньої однокласниці Олесі, яка приїхала до столиці потягом три години тому.
– Ірино, виручай, інакше нам з Олесею непереливки. У неї чоловік повернувся.
Ірина одразу зрозуміла ситуацію, тим більше, що з коридору долинав грізний чоловічий голос.
– Ну, що ж ти стоїш, – скомандувала Ірина, давай швиденько до мене під ковдру.
Незабаром двері в кімнату відчинилися і почулося клацання вимикача. Замружившись від яскравого світла, Ірина розглядала чоловіка, що з’явився у дверях. Віктор в цей час прикрив своє обличчя рукою, ніби ховаючись від світла.
– Вибачте, ви, мабуть, дядько Андрій? – спитала несміливо Ірина.
– Так, швидко паспорт сюди давай, – наказним тоном промовив Андрій.
Ірина вилізла з-під ковдри і в нічній сорочці пройшла до своєї дорожньої валізи. Коли паспорт опинився в руках Андрія, то він, переконавшись, що дівчина дійсно приїхала з міста, де раніше проживала його дружина, повернув документ Ірині.
– А тепер я хочу бачити паспорт цієї молодої людини, – заявив Андрій.
Після цієї фрази душа Віктора пішла у п’яти. Порятунок, який був такий близький, тепер здався йому неможливим.
– Андрій, дай, будь ласка, людям відпочити, вони щойно з поїзда, – втрутилася в розмову чоловіка Олеся.
І тільки після того, як у кімнаті згасло світло, Віктор почав приходити до тями.
– Попереджати треба про приїзд гостей! – обурювався Андрій.
– Але, любий, – щебетала Олеся, – для мене це теж несподіваний візит. Мабуть, моя мама дала їм нашу адресу.
– Загалом так, – продовжував Андрій, – приїхали навчатися в університеті, нехай навчаються, але в мене тут не прохідний двір. Нехай живуть до гуртожитку інституту.
– Не хвилюйся, любий, завтра вранці їх тут не буде. Я їм так і передам, що мій чоловік проти вашого проживання тут.
***
Віктор з Олесею почали зустрічатись ще під час навчання в університеті. Коли навчання підходило до свого завершення, Віктор покинув студентський гуртожиток, підібравши собі орендовану квартиру. А невдовзі туди до нього перебралася й Олеся. Поки вони були бідними студентами, Віктор не думав про весілля.
Віктор народився і виріс у робітничій родині в невеликому провінційному містечку. Тож на допомогу батьків йому особливо не доводилося розраховувати. А орендована квартира була результатом його підробітку. Олеся була родом із невеликого містечка, і її батьки теж ледве зводили кінці з кінцями. Природно, що ні Віктор, ні Олеся не мали бажання повернутися до рідної домівки, вирішивши влаштуватися в столиці.
Після отримання диплому про вищу освіту молоді люди вирушили з приводу свого працевлаштування. в одну із великих столичних компаній. На жаль, мрія молодої пари, працювати разом, не здійснилася. Віктор успішно пройшов співбесіду у відділі персоналу, а Олеся отримала стандартну відмову: «Ми вам передзвонимо».
Але невдовзі й Олеся визначилась із працевлаштуванням. Працюючи в різних компаніях Віктор та Олеся продовжували жити разом на орендованій квартирі. Відносини між ними вже давно були більш ніж дружніми.
І хоча Віктор не квапив події, але він розумів, що недалекий той день, коли вони з Олесею узаконять свої стосунки. І для нього було цілковитою несподіванкою, коли Олеся раптом заявила йому:
– Вибач, Вітя, але я виходжу заміж.
Після цих слів Олеся забрала свій мізерний багаж і зникла з його життя. Вже потім Віктор дізнався, що його колишня подруга вийшла заміж за успішного бізнесмена Андрія Петровича. .
Тепер Віктор зрозумів, на кого його проміняла Олеся. Віктор розумів, що з боку Олесі жодної любові до цього п’ятдесятирічного чоловіка не могло бути. Ще в студентські роки Олеся неодноразово ділилася з Віктором спогадами зі свого дитинства, яке ніяк не можна було назвати райдужним. І ось тепер вона в матеріальному плані зробила величезний стрибок.
Як би там не було, але Віктор важко переживав розлучення з Олесею. Але, мабуть, не дарма кажуть, що час допомагає.
Минув рік.
І раптом одного разу на телефон Віктора надійшов дзвінок.
– Вітя, це Олеся, я так скучила за тобою.
Віктор застиг, не знаючи, що вимовити у відповідь.
– Вітя, давай зустрінемося сьогодні, чи можна я приїду до тебе?
Цього ж вечора відбулася зустріч Віктора та Олесі на орендованій квартирі, де колись вони були щасливі вдвох. Олеся почала скаржитися на свою долю, стверджуючи, що так і не змогла полюбити цю людину.
– Олеся, люба, – шепотів їй на вушко Віктор, – що ж заважає тобі піти від нього. Повір, я буду радий твоєму поверненню.
– Але я поки що не готова до такого кроку. Він дуже впливова людина, і піти від нього буде не так просто.
– Олесю, я тебе завжди підтримаю і допоможу тобі у скрутну хвилину, – обіцяв Віктор.
Після цього побачення зустрічі Олесі та Віктора продовжились. У душі Віктор знову вирувала любов.
Андрій Петрович часто виїжджав у відрядження, і в такі дні зустрічі Олесі та Віктора проходили у розкішній квартирі Андрія Петровича.
Вкотре, коли Віктор приїхав на зустріч до Олесі, то застав там дуже гарну дівчину.
– Це Ірина, донька моєї шкільної подруги, – пояснила Олеся, – вона навчатиметься тут в університеті та проживатиме у студентському гуртожитку. Але цієї ночі їй треба перекантовуватися в мене.
Віктору чомусь стало ніяково, що в квартирі є третя людина. Але коли Ірина вирушила відпочивати до виділеної їй кімнати, то Олеся заспокоїла його.
– Та ти не переживай, квартира у нас дворівнева. Ірина нам анітрохи не завадить. А щодо тебе я їй сказала, що у нас з тобою ділова зустріч.
***
Після того, як Андрій Петрович побачив непроханих гостей у ліжку, він пішов, залишивши наодинці Віктора з Іриною.
– Ірино, я тепер ваш боржник, – прошепотів Віктор, – я залишу вам телефон, всяке буває в житті, якщо щось телефонуйте, завжди прийду до вас на виручку.
Віктор не дуже сподівався, що дівчина колись передзвонить йому. І одного разу сам вирушив назустріч з Іриною. Він зустрів її біля воріт університету, поруч із нею йшов якийсь студент.
– Віктор, ти! – Зраділа Ірина, – і продовжила шлях разом з Віктором, взявши його під руку.
Студент зупинився, дивлячись їм услід.
– У тебе щось трапилося, – спитав Віктор.
– Цей негідник мене дістав, – поскаржилася Ірина на свого однокурсника, – він всюди за мною ходе. А вчора зайшов в нашу кімнату, де я живу з подругою, і я ледве його виставила.
– Ірино, що ж ти мені не подзвонила, я б відразу примчав, по першому твому дзвінку.
– Знаєш, навіть до гуртожитку не хочеться йти.
– А, ти можеш переночувати в мене. Щоб тебе не бентежити тебе, я сьогодні переночую в друга.
– Цей твій друг, мабуть, Олеся? – поцікавилася Ірина.
– Ні, Ірино, з Олесею ми розлучилися назавжди. Їй потрібна розкіш, а не моє кохання. Ну, то що, переночуєш сьогодні у моїй квартирі?
– Добре, – погодилася Ірина.
– Ну раз так, значить я запрошую тебе до ресторану на вечерю. Сподіваюся ти не проти.
– Я не проти, – усміхнулася Ірина.
Після вечері Віктор привів Ірину до своєї квартири, заявивши, що прийде вранці та відвезе її на таксі до університету.
Коли Віктор, повернувшись вранці, подзвонив у дзвінок своєї квартири, то Ірина вже не спала. Доставивши Ірину до воріт університету, Віктор заявив їй:
Я вчора провів виховну роботу з твоїм однокурсником, і він сказав мені, що більше до тебе не підійде.
– Ти що? – захвилювалася Ірина.
– Не турбуйся, я просто поговорив.
– Дякую тобі, – розпливлася в посмішці Ірина.
– Іро, я зараз їду купувати собі машину, можна я тебе сьогодні на ній зустріну.
– Звичайно, можна, – погодилася Ірина, – як же це добре мати в незнайомому місті такого помічника, як ти.
Зустрічі Віктора та Ірини продовжилися, і незабаром вони вже не уявляли життя один без одного.