– Ревнуєш чи що? – Таня трохи зиркнула на чоловіка. – А це Микола, ми працюємо разом, він просто мене підвіз.
– Просто підвіз? Спочатку підвіз, потім…
– Що потім? Я міру знаю, не треба, – дружина висунула вперед долоню. – Мене нема в чому дорікнути.
Анатолій зауважив, що закипає.
– Ось скажи, що ти з ним просто їздиш?
– Я з сумками з магазину, ти мої сумки хоч раз підняв? Та я скуповуюсь на тиждень.
– Я можу ходити в магазин, – заперечив чоловік.
– Ти? – Таня засміялася.
Довго не могла зупинитись, чим явно показувало своє ставлення до здібностей чоловіка у виборі товарів.
– Та ти червоного буряка від ріпи не відрізниш. А я чотирьох дорослих людей годую щодня. Міг би і дякую сказати.
– Дякую! – невдоволено, сказав Толік.
Дружина відвернулася і пішла на кухню.
Толік теж розвернувся і вийшов на балкон.
Сьогодні Анатолій повернувся додому раніше, сидів разом із дідом на заскленому балконі, милувався жовтіючим листям за вікном, вдихав теплий запах прілої трави та багаття з найближчих дач. Дід сидів поруч і розповідав свої життєві історії. І все цього вечора було чудово, поки… Поки не зупинилася чорна іномарка, і не вийшов з неї якийсь незнайомий чоловік, не відчинив двері, не допоміг Тані вийти. Він наполягав підняти сумки у квартиру, але вона відмовилася.
Толік бачив, бачив, як він притримав її за лікоть, поки вона виходила, як схопив пакети, сумки і поніс їх до під’їзних дверей. Весь цей час Толік ледве стримувався. Додуматися спуститися вниз не зміг. Остовбів ніби.
Третій рік спільного життя давався Тані з Толіком важко. Маленька двокімнатна квартирка з п’ятиметровою кухнею на околиці містечка належала дідусеві з бабусею Анатолія. Його мати з батьком продали свою квартиру і переїхали до села неподалік, у Тані ще брат із сестрою на шиї батьків та їхня невелика квартирка у центрі. Ось і вийшло, що майже до тридцяти вони обидва були без власної житлоплощі, жили у літніх родичів. На свою квартиру відкладали. Обидва працювали. Хотілося простору квартиру, потім дітей, авто, добре жити. Виходило погано.
Таня поверталася додому зазвичай пізніше за чоловіка, працювала далеко, дві пересадки на громадському транспорті. А тут Микола. Його квартира, не доїжджаючи дві зупинки до дому Тані. Але він сам запропонував довозити її, все одно по дорозі. Швидше і дорогою можна було набрати гору продуктів.
Ідея ця Толіку одразу не сподобалася. Він чітко побачив у Миколі суперника. З чужою дружиною так не роблять, він уже, чоловік “зі стажем”, бачив що до чого.
Таня вдавала, що нічого такого не відбувалося. І не залицяння це, а просто допомога.
Тридцять хвилин на балконі зробили свою справу. Толік охолонув. Обміркував все.
– Можна ж у вихідні до магазину сходити, а в робочі дні лише по дрібниці.
– Можна, – відповіла дружина, яка шаткувала білокачанну капусту, не відводячи погляду від дошки. – Тільки у вихідні у мене прання, прибирання, прасування, до моїх поїхати треба, я так втомлююся, що мені не до магазинів.
– З дідом сходимо, видай нам список і все.
– Толік, ну що ти справді. Мені, правда, сісти ніколи, а ти зі своїм списком.
Анатолій зараз відчув себе зовсім маленьким, ображеним та нікчемним одночасно.
– Сама винна, звалила це все на себе, – не втримався він.
– Я винна? – підвищила градус розмови Таня.
– Толік, йди до діда, гукає, – Антоніна Степанівна прийшла на кухню.
Місця зовсім не залишилося.
– Давай, Таня, я моркву поки почищу.
– Добре, – трохи видихнувши, відповіла Таня.
У бабусі були проблеми з руками, готувати вона вже сама не могла, частково тому молоді й жили з родичами. Але від бабусі Таня не відмахувалася, розуміла, що тій нудно, хочеться бути корисною, бувало, і сама Таня просила щось зробити.
Про ту розмову Анатолій намагався більше не думати. Але…
– Куди тобі стільки пирогів? – поцікавилася ранком у п’ятницю Антоніна Степанівна, коли проводила Таню на роботу.
– Миколі взяла трохи. Пригощу. Грошей на бензин не бере. А пирогами візьме, вони ж у нас смачні? Правда ж?
– Смачні, Таню. Гаразд, біжи.
Толік цю розмову чув. Навіть воду у ванній кімнаті вимкнув. І знову цей неприємний “дзвіночок”.
Таня сама не помітила, як для неї стали звичними ці поїздки. І Микола все довозив Таню до дому і довозив. Довозив би на роботу і вранці, але їхав раніше, щоб встигнути заїхати до своєї матері.
Толік вирішив діяти. І в неділю з дідусем вирушив до супермаркету.
Чоловік не звик робити покупки, не знав на що перше звернути увагу, та й що брати не одразу вибереш. Дід пропонував. Толік погоджувався. Набрали повний візок, потім ледве донесли ці продукти до будинку.
Таня, повернувшись від своїх батьків, майже розплакалася, затуливши обличчя руками, розбираючи цю гору.
Толік трохи випнув груди. Думав, похвалить, рада.
– Не треба. Толік. Не переводь гроші. Я краща сама.
Виявилося, що деякі продукти з’їсти вже не вийде, бо вибіг термін придатності. Щось куплено за нечувані гроші, а треба у період знижок тоді вигідно. Щось ніхто в сім’ї не їсть, а зберігати до ладу ніде. Здавалося, що у овочах важко помилитися. Але моркву треба було взяти немиту, помити не складе труднощів. Цибулю не обов’язково було брати сітку, бо у сітці багато зіпсованого. Картопля дрібна, не смачна, з-за кордону.
Вдома у Толіка готувала мати чи батько. У бабусі з дідом теж Анатолій був на всьому готовому. Не стикався він із побутовими труднощами. І знову провал.
Тепер йому вже здавалося, що він програє цьому Миколі на всіх напрямках. Але Толік не здавався. Він чув, як на роботі хтось пропонував купити його машину недорого.
– Машина! Бінґо.
Це здавався єдиний і правильний вихід із ситуації.
Грошей, відкладених на початковий внесок з іпотеки, вистачало на автомобіль, запропонований для продажу. Приймати рішення наодинці Толік не став. Не хотілося, щоб потім дружина ображалася. Розмова відбулася.
– Що? – Таня навіть змінилася на обличчі. – Навіщо? Для чого нам машина?
– Я тебе возитиму додому. Будемо разом заїжджати до магазину. Ти навчиш мене вибирати продукти. Навчиш же? – Малював ідеальну картинку щасливої сімейної пари, що закуповується в магазині, у своїй голові Толік.
– Ти що таке вигадав? А бензин? Знаєш, скільки за день ми витрачатимемо на бензин? Зараз мені це нічого не варте. Усміхнулася і бувай.
– Не думаю, що більше, ніж ми витрачаємо на проїзд, – заперечив чоловік.
– А обслуговування машини? А всякі там ремонти, гараж.
– Можна і без гаража, ти ускладнюєш, Таню, – намагався переконати дружину.
Тетяна не чула чоловіка. Вона не розуміла цього його завзяття, точніше розуміла: “Ревнує”.
Сварка, що виникла, не йшла до логічного завершення, її зупинити вже ніхто не міг.
Анатолій сердився, намагався придумати щось ще. Таня віддалялася, поринаючи в побут та ігноруючи чоловіка. Розмови не допомагали.
Тоді Анатолій вирішив, що якщо дружина не може відмовитися від поїздок та уваги чужого чоловіка, треба зробити так, щоб відмовився Микола.
Відпроситися з роботи було нелегко. На таксі Толік швидко домчав до офісу Тані і почав чекати. Знайому чорну іномарку він побачив одразу. Вона стояла на парковці біля торгового центру. Толік сперся об капот лівою рукою і заходився чекати, часом штовхаючи переднє колесо. Машина реагувала, видавала звук, потім замовкла. Чекати довелося недовго.
– Гарна машина, – посміхаючись вимовив Толік, коли побачив Миколу, який швидким наближався до автомобіля.
– Що треба?
– Ей, спокійно. Микола, здається?
– І? – Невдоволено відповів власник машини.
– Не подобається, коли на твою машинку задивляються?
Толік впритул підійшов до Миколи. Зросту вони були майже однакового, приблизно одного віку, обидва темноволосі.
– От і мені не подобається, коли до моєї дружини залицяються, ще раз побачу, що ти її підвозив, то…
– То що? – спокійно спитав Микола. – Що? Вона не проти. І їй вирішувати, їздити зі мною чи ні.
Анатолій не очікував такої відповіді.
– Та я зіпсую твою машину, щоб моя з тобою не їздила.
Микола дістав із куртки телефон і показав екран.
– Я все записав.
– Мені все одно, – Толік знизав плечима.
– Ще раз побачу поряд зі своєю машиною, напишу заяву. А дружині треба довіряти, інакше це не кохання.
– Не твоя справа, яке у нас кохання. Не лізь до неї і все.
Толік навіть почервонів, він вже погано контролював себе. Микола, не зважаючи на ці слова, просто розвернувся та пішов. Толік ще кілька хвилин постояв на парковці та пішов до входу до будівлі.
Таня вийшла за хвилин сорок, розпатлана, схвильована. Побачити чоловіка зараз вона й не думала.
– Не розумний… – тільки й кинула Таня в його бік, не зупиняючись.
Микола вийшов пізніше, теж явно не в дусі. Виїхав один.
Тільки тоді Толя пішов на автобусну зупинку.
Додому Анатолій приїхав пізніше за дружину. Вона щось готувала на кухні немовби нічого не було. Зараз Толіку хотілося, щоб усе було як і раніше. Він так хотів забути останній місяць.
– Мені треба з тобою поговорити, – сказав чоловік серйозним тоном.
Таня схлипнула і розплакалася.
– Толік, пробач мені, – кинулась вона до нього. – Ну, пробач мені. Хіба я думала про себе? Про вас.
Толік притиснув до себе дружину, а вона, розмазуючи туш по обличчю, дужче стискала його руки. Вона не припиняла плакати. А він і не здогадувався через що тепер.
– Що, Таню, що?
– Та я не розуміла, що для тебе все це всерйоз. Микола мені тицяє запис із парковки, мовляв, що за чоловік у тебе, порівняв з машиною. А я образилася. А потім їхала та думала. Багато думала. Навіщо мені все це без тебе, навіщо це приготування, ці продукти? Ці поїздки щоб швидше все було. Не треба буде. Я зрозуміла, що тобі важко було дуже. А я…
– Важко, так, – погодився він.
– Ось за це вибач! Я була не права..
Анатолій усміхнувся.
Він думав, що до тридцяти років знав все, вважав себе дорослим і таким, що відбувся, вважав, що сімейне життя – це проста і зрозуміла штука. Живете і живете собі. Не здогадувався, що навіть слова можуть зачепити, що невинні дії можуть злити. Що потрібно вміти розмовляти, слухати та чути. Що треба вчитися чогось нового, що твоя сім’я – це також робота, щоденна, важка. І в твоїй сім’ї твої правила, і вони можуть відрізнятися від тих, на яких виріс. Що багато в дорослому житті “якщо” та “але”. Проте, воно того варте.