Тридцятирічний Анатолій переїжджав у нове місто з великою валізою, ноутбуком і акуратно складеним пальто, яке мати вручила йому на вокзалі зі словами:
– Дивись, щоб там не загубився. Хоч би куди їхав, все одно ти в нас домашній хлопчик. Чекаємо на тебе назад з нетерпінням.
– І не забувай дзвонити! – підтакнула бабуся. – Та й приїжджати щомісяця.
– Як вийде. – кивнув він, не дуже радіючи такому побажанню успіхів від рідні.
Спочатку Толік так і робив: дзвонив, писав. Звітував про погоду, роботу, що їсть–п’є і чим займається у вільний від роботи час. Але з кожним тижнем дзвінки ставали рідшими та коротшими. Місто обволікало його метушнею, втягувало в нове життя.
Нової посади він добивався давно. В іншому місті на нього чекали нові проєкти, житло від компанії і тиша – у хорошому сенсі. Тиша, в якій не було постійних дзвінків «прийдь, допоможи, полагодь, підкажи, поїж, одягнися тепліше… а чому не дзвонив три години? Щось сталося?»
Анатолій вдихнув на повні груди, вирішивши, що став самостійним чоловіком.
Через три місяці він зустрів Олену.
Вона працювала бухгалтеркою у сусідньому офісі. Стосунки розвивалися швидко. Олена виявилася милою, розуміючою й хазяйновитою. За кілька місяців Анатолій зробив їй пропозицію. Олена погодилася.
Залишилася дрібниця: сказати про своє рішення рідні.
Коли Анатолій зателефонував матері, щоб сказати, що одружується, на тому кінці запала тиша.
– Вітаю, звісно, – нарешті сказала вона. – А познайомити нас із нею не можна було раніше? Щоб не перед фактом нас поставив, а ми взяли участь у процесі вибору майбутньої невістки?
– Мамо, у нас якось швидко… Та й ти знаєш, часу їхати не було. Робота…
– Часу на сім’ю в тебе давно нема, я помітила. – сказала мати і скинула виклик.
Анатолій уявив її обличчя в той момент: підібгані губи і примружені очі. Мама часто ображалася раніше, і він думав, що з переїздом «у доросле життя» вони дещо зміняться, приймуть і відпустять. Але… Мабуть, потрібно було більше часу і більше зусиль.
Щоб згладити гострі кути, Анатолій передзвонив і запропонував мамі зустріч-знайомство.
– Олена сподобається вам, ось побачите…
– Подивимося. Хоча замість Олени мені хотілося б подивитись на тебе. Частіше, ніж раз на рік, – відповіла мама.
Анатолій кивнув головою.
Олена прийняла запрошення. Їй хотілося зрозуміти, з ким доведеться поріднитися після весілля.
Анатолія з нареченою зустріли у рідному місті гідно. Мама приготувала фірмову качку, бабуся привезла соління з дачі… На Олену прийшли подивитися й інші родичі. Тітки, сестри, дядьки.
– У нас не просто сім’я, у нас команда! Всі один за одного горою! – заявила бабуся Толіка.
Перший вечір пройшов добре. Сімейні фотоальбоми, розмови про дитинство Анатолія, регіт, коли мати й бабуся згадували смішні історії з його дитинства.
– Як тобі мої? – тихо спитав Анатолій.
– Вони милі, – прошепотіла Олена у відповідь. – Даремно я хвилювалася.
Наступний ранок розпочався з дзвінка будильника. А за 10 хвилин у кімнату, де спали Анатолій з Оленою, зайшла майбутня свекруха.
– Толіку, любий, вставай. В нас багато справ!
Олена була вражена від такого «доброго ранку». Вона натягла ковдру до носа і тихенько спитала:
– Толю, а мені що робити? Якщо ти підеш?
– Відпочивай, люба, – відповіла замість нього свекруха. – Місто подивися. Ми твого нареченого тимчасово заберемо, гаразд? Не засумуєш.
Що залишалося Олені? Вона кивнула і, відпустивши Анатолія, продовжила спати. Потім встала, приготувала нехитрий сніданок і вирушила гуляти містом. Тими місцями, де планувала подорожувати разом із нареченим.
Але Толік у цей час був дуже зайнятий і не міг відірватися від важливих справ, які дбайливо приготували для нього мама й бабуся, заздалегідь написавши довгий стовпчик на аркуші паперу.
– Кран на кухні все капає. Ти ж знаєш, що мені нема до кого звернутися. Кликала сусіда, він казав, що потрібна нова прокладка чи як там її.
– Ага. Так, я зрозумів, – кивнув Анатолій. – Треба в магазин.
– Ти, внучику, як підеш у господарські товари, купи лампочок. У коридорі лампочка перегоріла, а я боюся на табуретці стояти. Треба поміняти…
– А ще треба в ніші під стелею проводку подивитися і заразом пил витерти. Ти ж все одно сюди рідко приїздиш, хоч користь буде.
Анатолій стиснув список у кулаку.
– Гаразд, все зроблю.
Він порався з інструментами до самого вечора, потім ще кілька разів бігав у магазин, бо чогось постійно не вистачало, а бабуся постійно голосила: «погано без мужика в хаті. І допомогти нікому».
Олена, прогулявшись у перший день на самоті, на другий сиділа вдома одна.
Була погана погода, і виходити надвір зовсім не хотілося.
Музеї Олена не дуже любила. Можливо, вона відвідала б якийсь для різноманітності разом із Анатолієм, але того майже не було вдома.
Він приходив кілька разів за якоюсь річчю, а потім ішов і зникав на кілька годин. Олені було не дуже приємно. Але вона мовчала. Надвечір третього дня він, стомлений, приплівся додому й сказав:
– Вибач, що не вдалося показати тобі місто.
– Нічого, зате я дізналася, який ти у них “потрібний”, – сухо відповіла Олена, радіючи, що скоро буде вдома.
Подалі від рідні нареченого.
Ось тільки не всі раділи. Коли молодята їхали, мати Анатолія сказала наостанок:
– Приїхали на три дні, навіть не встигли поспілкуватись! І взагалі, у тітки не був, до сестри не сходив. А їм хто допомагатиме?
– Мамо… Я б із задоволенням…
– Ой, не треба слів! Ти зовсім чужий став. Інший.
Було очевидно, що мати образилася. Ображалася й Олена. Бабуся теж не раділа, хоч Толік виконав майже всі її прохання. Але їй і того було мало. Анатолій почував себе з усіх боків винним, але вдіяти нічого не міг.
– Приїдеш на вихідні. Ми ще не всі справи вирішили, – сказала наостанок бабуся.
– Не обіцяю. Ми маємо плани. – сказав Анатолій і побачив, що в Олени з’явилася надія…
Родичі правда не вгавали. Після візиту мати й бабуся з тітками і сестрою стали надзвонювати Толіку постійно. Вони скаржилися на все: починаючи від скрипучих дверей, до цін у магазинах на продукти. Олена чула ці розмови і збирала всередині роздратування.
– Може, годі вже? Ти що, прес–секретар? Чому в тебе постійно хтось щось питає? – обурювалася Олена.
– Не хтось, а мої рідні люди. Я не можу відмовити.
– Тоді просто не бери слухавки.
– Вони хвилюватимуться.
Олена похитала головою, розуміючи, що їй доведеться сприйняти як факт існування родичок у житті нареченого. А вони тим часом дедалі більше напирали.
– Толіку, любий друже, ти б бабусі дзвонив частіше, бо ж вона зовсім зажурилася, – сказала одна з родичок. – У неї днями вікно від вітру зламалося – тріснуло скло і мало не випало з рами. Добре, що мій чоловік прийшов і підправив. Але треба міняти повністю вікна.
– Тітко Маріє, а ваш чоловік міг би моїй бабусі допомогти? Я грошей дав би.
– Ти що? Хіба ми з рідні грошей братимемо? Ні… Та й бабуся твоя від допомоги відмовляється, каже, що внучик приїде і все зробить, що він обіцяв.
– Та я й не знав про вікно! – ахнув Анатолій.
– А ти їй частіше дзвонив би, тоді б і знав би…
Увечері Толік сів навпроти Олени і сказав, що треба їхати до рідного міста.
– Там у мами замок на дверях зламався, а бабці треба вікно замінити. Я швидко впораюся. – невпевнено сказав він. – Може, поїдеш зі мною?
– А якщо все знову як минулого разу буде? Що мені робити? Одній!
– Ні… Обіцяю, все буде інакше. Я поважаю рідню, і ми з тобою гулятимемо містом, зараз уже точно тепло і погода не підведе. Хочеш, я куплю квитки на концерт?! Щоб ти точно була впевнена у мені. Що я знайду час…
Можливо, якби не запрошення на концерт, Олена відмовилася б їхати. Але від цього вона відмовитися не могла.
– Добре. Але я сподіваюся, що ти дотримаєшся обіцянки. І ми будемо жити в готелі, а не в твоїх.
Проживання в готелі зіграла злий жарт: всі образилися на Толіка.
– Ти що, не хочеш бачити рідню?! Квартира є, а ти від нас віддалився! Як це розуміти?
Толик червонів, слухав і розводив руками.
– Швидко їдь, поки чутки не поповзли! Перед ріднею соромно!
Відмовити він не зміг: тепер Толік був зайнятий із першого дня приїзду. Не було посиденьок за столом. Зразу взяли бика за роги.
– Ой, добре, що ти приїхав! Ну йдемо, я списочок приготувала, – змінила гнів на милість бабуся.
Поки Олена намагалася щось заперечити, нареченому надійшов дзвінок від мами
– Сину, ти як із бабусиними справами впораєшся, приїжджай до мене. Тут сусідка Галя просить допомогти: замок у неї не відкривається.
– Мамо! У мене справ повно! А ти ще сусідку мені підсовуєш! Нехай викличе майстра. Я вам що, безплатний чоловік на годину?
– Ти ж чоловік, Анатолію. Хто, як не ти?
– Ти не чоловік на годину, – пробурмотіла Олена. – Ти чоловік на відпустку! Незабаром тебе змусять подружній обов’язок виконувати, бо ти один чоловік на все місто! Один же ж Анатолій лишився!
– Оленко… Та облиш. Це ж все жарти.
– У кожному жарті є частка правди.
– Гаразд, ти не забула, що ми йдемо ввечері на концерт?
– Я ні. А ти?
– Квитки на сьому. Я звільнюсь до шостої. Ти поки що погуляй… Ну щоб тут очі не мозолити рідні.
Олена пішла. Вона вже зробила висновки. Їй все було зрозуміло.
Толік запізнився на концерт. В Олени залишилися два квитки. Вона подивилася на годинник, на сукню, приготовлену з такої нагоди, і в останній момент вирішила піти. Віддати другий квиток першому зустрічному.
– Ви ж один? – спитала вона у стильно вдягненого чоловіка з бородою, що стояв біля входу в залу, намагаючись перекупити квитки.
– Так… У вас є вільний квиток?
– Є. Ходімо.
Так Олена пішла на концерт з іншим чоловіком.
Все пройшло чудово. На виході Олена йшла під руку з новим знайомим, вони сміялися. Біля входу стояв Анатолій. Він приїхав до кінця і побачив свою наречену під руку з іншим.
– Ти не хочеш це пояснити? – роздратовано спитав він.
– Я? Ні, краще поясни ти! Де ти був весь день і чому не виконав нашого договору! – вигукнула Олена.
– Був у рідні! Допомагав! Я думав, що ти мене розумієш і любиш…
– Так! Я давала шанс! Хотіла нарешті відчути, що в мене є наречений, а не хлопчик на побігеньках! Але, схоже, ти вже зайнятий. Значить, я вільна! – сказавши це, Олена поїхала на вокзал.
Коли за кілька днів Анатолій зайшов у квартиру, де вони жили з Оленою, житло зустріло його порожнечею. Це означало одне – стосунки припинені.
Толік був засмучений і дуже переживав, але Олена не брала слухавку.
На роботі вона його уникала. А через місяць він дізнався від спільної знайомої, що наречена зустрічається з тим чоловіком із концерту.
Через кілька місяців, коли сталося усвідомлення і прийняття факту розлучення і причин, Анатолій набрався сміливості й підійшов до Олени під час обіду.
– Привіт… Я хотів сказати, що все зрозумів.
– Привіт, Толіку. Це добре, – тихо відповіла Олена.
– Сподіваюся, ти щаслива.
– Так. Цілком. А ти?
Він усміхнувся.
– Вчуся бути вільним. Від усього навіть від почуття обов’язку.
– Значить, цей урок було пройдено не дарма, і ти нарешті став дорослим.
Толік не відповів. Йому було прикро тому, що в словах Олени була істина.
Увечері подзвонила мати.
– Ну що, на вихідні приїдеш? Ми вже зачекалися. Тут знову пралка не працює. А у тітки Марії…
Він не став слухати. Просто поклав слухавку, думаючи про те, коли він встиг перетворитися із сина й онука на обслуговуючий персонал і чому він зрозумів це тільки тепер, коли втратив Олену?
Мати набирала його номер знову і знову.
А він?
Він вперше за довгий час не передзвонив…