– Я взагалі-то заміж без кохання вийшла, – після деяких роздумів видала Ірина, коли подруга стала слізно скаржитися, що її почуття до чоловіка охолонули, що його присутність її дратує і що вона гадки не має як жити далі.
– У сенсі – без кохання? – розгубилася Алла. – Ну, не за розрахунком же. Твій, начебто, олігархом ніколи не був.
– Тоді олігархів взагалі не було, – усміхнулася Ірина. – Хіба що підпільні. А Олег на той момент тільки з служби повернувся.
– Тоді чому? Не розумію. Невже тебе батьки переконали?
– Ні. Батькам мій вибір зовсім не сподобався. Вони бачили моє майбутнє зовсім інакше.
– Значить, сама?
– Сама. Побачила, зрозуміла, що по вуха закохалася, і вирішила свою долю.
– Не знала, що у вас із чоловіком був такий початок, – Алла явно була здивована. – Ти ніколи не говорила.
– Просто тема не заходила.
– І не могла зайти. Я була впевнена, що ви з Олегом кохаєте одне одного. Ні, а як? Майже сорок років разом. Дітей виростили. Внуків дочекалися. Як це можливо без кохання? Чи його кохання вистачило на вас обох? Так, здається, кажуть.
– Його кохання? – розсміялася Ірина. – Та не було там жодного кохання! Я помилилась!
– Як? – Алла витріщила очі.
– Дуже просто. Коли ми познайомилися, я була не в собі: щойно розлучилася з людиною, яку справді любила. Причому не один рік. Як і чому ми розлучилися зараз не має значення. Але тоді…
Всередині мене було повне розчарування. Відчуття покинутості та безнадійності просто зашкалювало. Образа не давала спокою. Впевненість у тому, що життя скінчене і щастя вже не буде ніколи, зростало не по днях, а по годинах.
І раптом – він.
Зовсім інший. Його закохані очі, прагнення зрозуміти, заступитися, обійняти. Це було те, що потрібне. І я схопилася за нього, як за рятівну соломинку. В надії зцілитися.
І знаєш, на якийсь час допомогло. Стало легше. Кудись сховалося льодове відчуття самотності. Мене люблять, я потрібна – думала тоді. І грілася цим зсередини, вірячи, що до мене знову прийшло кохання.
Коли Олег зробив пропозицію, я не сумнівалася жодної секунди.
Так, ми дуже різні, так, швидше за все, я не люблю його, але поряд з ним мені добре і спокійно. Отже, є надія на нормальну сім’ю та щасливе життя.
– А він? Невже не відчув, що ти байдужа до нього?
– Як тут відчуєш? Я чудово грала роль закоханої. Не думала тоді, що обманюю його. Думала лише про себе. Так я почала використовувати Олега у своїх цілях.
– Іра, ти що?! Як ти можеш так казати?
– Можу, бо це правда. Ні, не подумай, що я робила це з продуманим цинізмом. Адже я спочатку вірила в те, що теж закохалася. Справжні мотиви нашого шлюбу мені відкрилися набагато пізніше.
Розумієш, я дуже хотіла, щоб я мала нормальну сім’ю. Все для цього робила. Спочатку здавалося, що в мене все виходить.
Не говоритиму про якісь побутові складнощі. Для мене це не мало значення.
Я легко справлялася з труднощами, немов грала в якусь гру. І в цій грі Олег мав свою роль. Я по суті йому її нав’язала.
Мене особливо не цікавили його думки щодо цього. Я просто вплела його в ту картину світу, яку собі придумала.
Коли він зрозумів, що це гра, не знаю. Він ніколи не говорив про це.
Тримав у собі.
Але напруга просилася назовні, і він почав гульбанити.
Спочатку я поставилася до цього байдуже. Потім це стало напружувати. Потім з’явилася неприязнь.
А коли одного дня він не стримався в черговій сварці зі мною, мої ілюзії остаточно впали.
– Не стримався? Тобто він… За що?
– Зовні – нізащо. Прийшов з роботи добряче веселм, намагався відчинити двері ключем. Ніяк не міг потрапити до замкової щілини. Я відкрила і, ні з того, ні з сього, отримала.
– Боже!
– Нічого такого. Я в той момент ніби прийшла в себе. Спокійно викликала дільничого та написала на нього заяву.
– Ти що?
– А що? Чи потрібно було залишитися з ним в одній квартирі на ніч?
– Ну, не знаю, – Алла знизала плечима. – Якби я так вчинила, мій би мене ніколи не пробачив.
– Так він і не пробачив. Досі. Просто справа в тому, що мені не потрібне було його прощення. Не тоді. Не зараз. Наступного дня його відпустили. Коли ми зустрілися, я зрозуміла, що переді мною зовсім інша людина.
Чужий. Жити з ним я не хочу і не буду. Ось тоді і впав наш шлюб.
– Як звалився, якщо ви досі разом?
– Ми не разом, Алло. Ми поряд.
– Яка різниця?
– Істотна. Я тоді розлучитися з ним хотіла. А потім подумала: навіщо? Щоб що? Покохати когось іншого? Це навряд. Час показав, що я, на жаль, однолюбка. Ні разу більше не зустріла чоловіка, який би викликав у мене хоч якісь почуття.
А якщо так, розлучатися не має сенсу. Так я тоді вирішила.
– Даремно. Можливо, когось і покохала б, – сказала Алла зі співчуттям.
– Нічого не дарма. Так, у мене більше не було того палкого кохання, про яке всі так багато говорять, зате у мене була сім’я, є двоє прекрасних дітей і онуки, яких я безмірно люблю.
– Хіба діти можуть замінити особисте щастя?
– Можуть. Тут як себе налаштувати. Точніше, розібратися треба у своїх пріоритетах. І потім: дітям не треба було нічого замінювати мені. Я все життя так і кохала. Того, іншого. Так що кохання в житті мені вистачило сповна.
– Все одно. Не уявляю, як можна жити з людиною, яку не любиш, – уперто повторила Алла, – жити з одним, думати про іншого.
– Так буває. Але я ні про що не шкодую. Олег, можливо, шкодує. Не знаю. Ми ніколи не говоримо про наші почуття. Як говорити про те, чого нема? Ми просто живемо поряд. І це нас цілком влаштовує.
– Без кохання?
– Так. Крім кохання, у житті є й інші форми стосунків: дружба, повага, спорідненість. Адже Олег за сорок років став мені практично рідною людиною. У нас спільні діти, онуки, друзі. Ціле життя позаду. І в ньому було всяке. Нічого, ми впоралися. Можливо, саме тому, що не любили одне одного. Він гульбанив – я його не кидала. Рятувала, виходжувала після його загулів. Знаєш, я переконала себе, що це просто моя робота. Тому ні образ, ні якихось надхмарних переживань із цього приводу я не відчувала. Я взагалі ніколи нічого від Олега не чекала. Допоміг? Дякую. Не допоміг? Ну, і добре. Нема почуттів, немає й істерики, що тебе не люблять, не цінують, чимось не обдарували. Ні? І не треба! Я сама знаю, чим потішити себе. Ось і вся стратегія.
– Хочеш сказати, що тобі завжди було байдуже?
– Ну чому? Не завжди та не на все. Просто коли щось йшло не так, мене це не вводило в ступор. Я просто йшла далі.
– Ти такі дивні речі розповідаєш, – промовила Алла, – у голові не лягає. Я вас сто років знаю. Нічого такого ніколи не помічала.
– А як помітити? – посміхнулася Ірина, – ми чудово граємо наші ролі. І, найімовірніше, дограємо до кінця.
– Іра, але це ж дивно! Все життя жити так! А як же щастя? Заради чого це все?
– А має бути заради чого? Ніколи не думала про це, – усміхнулася Ірина, – я просто жила своє життя. Як уміла. Олег – мабуть також. Якби хотів – давно пішов би. Я б не тримала. І не тримаю. Залишився. Значить, його все влаштовувало та влаштовує.
– Може, він просто не каже, – висунула припущення Алла, – а сам переживає.
– Значить, його більше влаштовує жити зі мною, переживаючи, ніж без мене. Ось і все.
– Переживаючи? Ти ж кажеш, що він тебе не любить.
– Звісно, не любить. Хіба могла тоді любляча людина вчинити так, як Олег? Ні, Аллочка, не міг.
– Слухай, але ж це було сто років тому! Давно настав час забути.
– Як? Адже це повторювалося знову і знову. Ні, надалі він завжди стримувався. Але й у всьому іншому різко змінився. Все просто, подруго. Не мав ніяких почуттів до мене. Спочатку не було. Повернувся зі служби, і вирішив, що настав час одружитися. Хоч на комусь. Ось і все. Він пристрасті піддався і прийняв її за кохання. Я вирішила переконатися, що затребувана, як і раніше, що щастя можливе, коли любить хтось один. Ось і вийшло те, що вийшло.
– Нормально все вийшло! – Вигукнула Алла, – ви такі класні, з вами так добре. Мені взагалі здається, що ти все це придумала, щоб тільки мене заспокоїти. Мовляв, не хвилюйся, люди можуть чудово жити і без кохання. Питання – навіщо?
– Знову все спочатку. Що означає «навіщо»? Та для того, щоб просто жити! Просто радіти! Просто! Розумієш?
– Не зовсім.
– Та відпусти ти свого чоловіка на всі чотири боки! Він уже великий хлопчик. Займися собою! Знайди привід бути щасливою! Щодня знаходь! А він нехай сам із собою розбирається. Зрозумій: коли ти є сама в себе, все інше просто декорації! Нехай вони сваряться, нехай змінюються, переставляються…
До тебе це не має жодного стосунку. Правда, поки ти на них не реагуєш.
Словом, вибір за тобою, подруго. Чи ти щаслива просто тому, що живеш. Сама твориш свій настрій. Або вибудовуєш своє життя довкола когось іншого. Плачеш чи смієшся по команді. Вибирай.
Особисто я свій вибір давно зробила та абсолютно щаслива.