Алла переживала не найкращі часи. Вона розлучилася з чоловіком і знову переїхала до себе в село.
Звичайно, поряд була улюблена бабуся, яка любила Аллу та в правнука Олексія.
– Олексій – викапаний чоловік Федір, тільки й залишилося мені від нього приємне на згадку на все життя… – з усмішкою повторювала Алла.
– Так говорила я тобі, не виходь за нього, – бурчала бабуся Олена Петрівна. – Одразу видно було, що до чужих жінок ласий. До того ж погульбанити любить. А якщо змолоду таке, то й далі нічого хорошого від нього не очікуй. А ти: «Кохання, кохання!», як шалена, їй-Богу…
– Та що тепер про це говорити, бабусю? – зітхнула Алла. – Так все життя мені тепер докорятимеш? Зате в нас є Олексій.
– Не засмучуйся, дівчинко моя, – обійняла бабуся внучку. – Це я так… Більше нічого говорити не буду. А ти глянь на себе в дзеркало! Та де він ще таку красуню знайде? От недорлугий.
– Так, у школі за мною багато хлопців бігало… – Алла поправила чубчик. – Але я зараз і думати не можу про заміжжя. Не вірю нікому. Усі спочатку добрі, а потім…
– Не всі такі, як твій. Не всі. Ось, наприклад, Миколу, ти ж знаєш, як він тебе любив… Такий хлопець хазяйський виявився, і без жодної нісенітниці в голові. І не одружений досі ходить. Один, напевно, і залишився з вашого року… – багатозначно натякнула бабуся.
– Ой, ні. Ні про кого й чути не хочу. Займуся підготовкою Олексію до школи. До того ж, треба впорядковувати будинок. Батьки, як поїхали за мною до міста, так і прилаштувалися там на роботі. А я ось тепер тут головною буду. І тобі треба вже допомагати, – перераховувала Алла свої нові турботи.
– Треба б, але я не претендую наперед, – міркувала бабуся. – Ти спершу сама влаштовуйся. А що я? Жива, ходжу, та гаразд. Сімдесят років це ще нормально. На тебе і на Олексія – радість нашу, дивитися – мені вже дає сил і щастя, Аллочко. До того ж і мати з батьком тебе, звісно, не покинуть. А там, дивишся, і вони до пенсії повернуться додому. От і будемо всі разом. І ви тут, у великому будинку, і я в моїй маленькій хатинці поряд.
– Ох, бабусю, – Алла обійняла Олену Петрівну.
– А про Миколу ти все таки подумай. Такі наречені на дорозі не валяються, – сказала бабуся.
Алла вже жила у селі другий місяць. І постійно цікавився нею Микола. Він підбадьорився, і був єдиної думки з Оленою Петрівною, що шлюб Алли був помилкою.
Коли вже вони змовилися – Микола та Олена Петрівна, один Бог знає, але тільки раз у раз зустрічалися нібито випадково біля магазину, або на пошті, і бабуся шепотіла йому новини про Аллу, Олексія, і нарікала, що немає сімейного щастя у внучки.
Микола червонів, зітхав, а бабуся, розуміючи його острах знову потерпіти провал у залицяннях до Алли, якось підбадьорила його:
– Вона змінилася. Тепер багато чого зрозуміла. Бо ж з лиця води не пити. А чоловікові краса взагалі не дуже й треба. Не артист же ж в кіно. А для життя ти, Миколо – саме те, що потрібно. І надійний, і працьовитий, і дбайливий!
– І негарний, – додав Микола.
А потім засміявся. І відверто зізнався бабусі, що й досі любить Аллу.
Олена Петрівна розплакалася, і пообіцяла Миколі найбільшу підтримку й підмогу.
– Ти тільки не поспішай, любий. Не напирай. Зараз вона відійде від переживань і на тебе зовсім іншими очима подивиться, бо ж тільки півтора роки минуло після розлучення, – сказала вона.
– Так і прогаяти її знову можна, – занепокоївся Микола. – Хтось інший виявиться спритнішим, і знову я осторонь… Ну, ні. На цей раз я готовий піти на все, щоб вона вийшла за мене!
– Тоді давай так. Роби, як я тобі скажу. Допомагай по господарству, ненав’язливо. І не показуй особливо своїх почуттів. Навпаки, холодніше будь. А там – по обстановці, – вчила бабуся.
– Ох, ви й порадниця, Олено Петрівно! – засміявся Микола. – А це точно спрацює?
– Ого, ще й як! І потім – я їй замовлю за тебе слівце. Алла й дослухається. Ось тільки коли все налагодиться, май на увазі – якщо псувати життя їй будеш, то я цього не витримаю, – бабуся помахала йому пальцем і пішла додому.
Микола похитав головою, і чомусь на серці у нього стало спокійно й радісно, ніби він уже отримав благословення і від бабусі, і згоду самої Алли.
…Починалася весна, у садах і городах уже чорніли грядки, на яких по-хазяйськи, діловито ходили граки.
Одного ранку Алла почула шум трактора поряд зі своїм будинком. Вона вибігла на подвірʼя просто в капцях, встигнувши тільки накинути куртку.
– Що таке, Миколо?! Це кому?! – ахнула вона, побачивши завантажений торфом причеп.
– Тобі, кому ж! Замовлення від бабусі. Прямо сказала – щоб привіз і крапка. І то скоріше. Чого стоїш? Відкривай ворота. Та я сам… Стривай. Ти що це в капцях? Ходи, одягнися нормально і взуйся. А то занедужаєш. Ще того бракувало!
Микола вистрибнув з трактора і відкрив ворота на подвір’я, а потім і на город.
Акуратно проїхав і висипав чорний ґрунт у кутку біля паркану.
– Скільки це коштуватиме? – запитала Алла, дістаючи гаманець.
– Усі питання до бабусі. Їй як пенсіонерці – безкоштовно. Так що забирай гаманець.
Алла застигла від здивування.
– Завтра Сашко, мій брат, прийде розкидати торф по городу. Ти покажи куди й скільки. Сама не смій за лопату і тачку хапатися, – сказав Микола.
Він мигцем глянув на все ще здивовану Аллу, й поїхав.
Сашко за роботу теж грошей не взяв, хоча працював старшокласник майже два дні.
– У мене з братом свої рахунки. Казав не брати, значить не брати, – сказав він і пішов, махнувши рукою.
– Та що ж це робиться? – похитала головою Алла.
Бабуся підтвердила слова Миколи і була дуже задоволена.
– Ось тобі й грядки готові до весни. Торф, він кілька років буде ще землю пухкою й родючою робити. Ось і сади тепер що надумала.
Через тиждень Микола вже за своєю ініціативою привіз і машину перегною, виваливши його віддалік від будинку, за садом, і накривши плівкою.
– Хай буде. Ти радуйся, що дармовий, – сказав він серйозно Аллі, помітивши її посмішку.
– Дякую, Миколо, навіть не знала, що ти настільки господарський, – сказала вона. – Може, на чай заскочиш? У мене домашні ватрушки із сиром є.
Микола був готовий стрибати від радості, але, згадавши слова бабусі, сухувато сказав:
– Постривай ти з ватрушками, потім якось. Не ображайся, але справ повно. Замовлень море, люди чекають. Такий час, сама знаєш. Ось передай Олексію. А то мене шоколадом усі балують. А я солодке не їм, дівати нема куди, – він вийняв з кишені плитку дорогого шоколаду і простягнув Аллі.
Вона тепло подивилася на Миколу і взяла гостинець.
– Дякую, Миколо. А на чай ми тебе з бабусею та Олексієм чекаємо, коли зможеш…
Микола їхав додому і співав. Якби не шум трактора, то всі чули б його пісню, так солодко в нього було на душі.
…А бабуся вже помічала, як відтавала Алла. Олена Петрівна навмисне нічого не питала про Миколу, і тільки кивала, і посміхалася, коли внучка сама починала розповідати про нього, як про добродушного та безкорисливого хлопця.
Незабаром біля будинку Алли з’явилася купа піску, а потім щебеню.
Сусіди говорили про Аллу:
– Он як змінилася дівчина – господиня ще та! Будь–якому мужику фору дасть. Напевно ремонт будинку затіє. Молодчина!
– Так без мужика і треба самій крутитися. А треба їй заміж! Одній, все одно тяжко, – підтримували інші.
Коли Микола привозив щебінь, Алла сплеснула руками:
– А його куди? Це що, теж бабусі моєї?
Вона вже здогадувалася про все. І ледве стримувала усмішку. Але серце її співало і обдавало теплою хвилею, коли вона бачила задоволеного свого благодійника.
Микола вкотре відмовлявся зайти на чай, серйозно поправляючи на змоклому чолі кепку.
– Миколо, я не знаю, як і дякувати тобі. Але досить уже привозити мені це все… Вже й вивантажувати нікуди.
– Це нічого. Дають – бери! – відповів Микола, з ніжністю дивлячись на Аллу. – А щебеню знадобиться і в будівництві, і дорогу можна підсипати, щоб міцніше була. Я на вихідні прийду, калюжі засиплю.
Вони стояли на ґанку будинку Алли. Вона взяла його за руку і завела до хати.
– Роздягайся, бо обіцяний чай охолоне, – сказала вона. – А то я ображуся. Чуєш?
Микола слухняно зняв куртку, чоботи, і, вимивши руки та обличчя, сів за стіл і озирнувся.
– Затишно в тебе й чисто. Добре… – сказав він, беручи ватрушку. – Ух, яка смачна. Люблю такі. За одне це я б одружився, – раптом видав він.
– Так одружись, – спокійно сказав Алла і подивилася на нього з усмішкою.
Микола мало не поперхнувся. Він пив чай із найсерйознішим виглядом і вже не дивився на Аллу. На кухні було тихо. Хлопець доїв ватрушку, випив чай, підвівся і пішов одягатися, а потім, ніби схаменувшись, обернувся і сказав:
– Дякую, дуже смачно. То тоді завтра зустрічаємося? Паспорт не забудь…
– Миколо! – почув він ззаду її сміх. – Постривай!
– Ні, ні. Тільки не кажи нічого, мовляв, пожартувала… Не смій, чуєш? – він відкрив двері, щоб піти.
Вона зупинила його, взявши руку.
– Ну, що ж ти, як дикий, їй-богу… – сказала жінка. – Ну, як можна одружуватися, якщо кохання немає? Так не буває.
– Це в мене кохання немає? – Миколу ніби прорвало. – Та я з юності шаленію від тебе, всю душу ти мені вимотала, стільки років, і тільки ти одна на думці! І ніхто, ніхто більше не потрібний…
Алла закрила йому рота долонькою, а він взяв і ніжно її поцілував.
– Ось тепер мені все ясно, – прошепотіла вона. – Давно б так… А то обдаровував мене перегноєм і торфом… За порадою бабусі?
– Ага, – раптом кивнув Микола, видавши себе, і обоє розреготалися.
– З усіх боків обклали, – сказала Алла. – Може, поки почекаємо зі шлюбом? Як твої на це подивляться? Все-таки я…
– Мої будуть тільки щасливі, давно знають і чекають! – відповів Микола. – А от я більше чекати не хочу. Завтра. Давай завтра.
Він знову обійняв Аллу, і вона довірливо пригорнулася до нього. Їм не хотілося розлучатися, але Миколі треба було їхати.
Увечері він знову був у неї, та так і залишився до ранку, а вранці вони подали заяву…
Весілля гуляли в домі Алли, по-домашньому, щиро, з піснями і танцями. Бабуся сиділа праворуч від онуки разом з Олексієм.
– Як швидко Алла вийшла заміж! А як тінь спочатку ходила після розлучення, – говорили сусіди. – А тепер ожила. Красива пара!
– Так такого мужика як Микола упускати не можна, – пояснювала бабуся. – Таких хапай – і біжи! А тим більше, що кохання у них давнє, зі школи…
І бабуся мала рацію.
Шлюб Алли та Миколі виявився щасливим. Довгі роки прожили вони у селі, народили доньку – Ганнусю.
І сьогодні живуть і радіють. І всім добра бажають…