– Миколайовичу, ти знову гульбанив? – запитали хором сусіда бабусі, які сиділи на давці біля підʼїзду.
Пролунав гучний окрик.
– Зараз Миколайовичу дістанеться від Аліси, – пробурмотіла одна з бабусь.
– Ти вже мовчи, – сказала їй подруга. – А то й нам дістанеться.
Миколайович, пʼятдесятирічний чоловік, про всяк випадок, швидше зник у своєму під’їзді. А погляд грізної жінки зупинився на хлопцях, один з яких, кинув обгортку від морозива повз смітник.
– Ти, куди папірця кидаєш? – одразу почувся її голос.
Хлопчик квапливо підняв обгортку і кинув в смітник, а його друг ледве чутно промовив:
– Ох і стара!
Аліса себе старою не вважала. Шкідливою – так, але старою… Яка ж старість у сорок п’ять років? Вона ще молода, просто життя таке нещасливе.
Життя в Аліси, справді, було нещасливим. Сорок п’ять, а заміжня жодного разу не була, сахаються від неї чоловіки, а все через її поганий характер, який з кожним роком ставав все гіршим і гіршим.
Її побоювалися всі – сусіди, сантехніки та навіть дільничний. Всі розуміли, що Аліса завжди говорить правду, але таким тоном, немов доросла людина відчитує нерозумну дитину.
Так тривало не один рік, тривало б і далі, але трапилося несподіване…
…Маленький худенький хлопчик років п’яти-шести сидів на лавці біля дитячого майданчика. Сидів давно, на місто опускався прохолодний червневий вечір, а він усе сидів і, здавалося, нікому до нього не було діла.
А з віконця своєї двокімнатної квартири за ним спостерігала Аліса. Після того, як вона підійшла до вікна вп’яте, то не витримала і одягнувши кросівки вийшла у двір.
Побачивши бабусь, які сиділи на лавці, як завжди, грізно запитала в них:
– Чий хлопець?
– Це онук Миколайовича, – навперебій почали доповідати сусідки. – У нього дочка така ж безглузда, як і він сам. Кудись поїхала, а сина залишила дідові. Знайшла, кому лишати…
– А де він сам?
– Пішов кудись із товаришами по чарці, а онука на подвір’ї залишив, і досі його немає.
– Влаштую я цьому Миколайовичу веселе життя! – пробурчала Аліса і попрямувала до малого.
Хлопчик глянув на жінку сумними очима і в них засяяла надія, що його заберуть з двору, де все холоднішало і набридали комарі.
– Їсти хочеш? – запитала Аліса.
– Так.
– Ходімо зі мною!
Хлопчик радісно встав, але застиг нерішуче:
– А дідусь? Він сказав, щоб я на нього тут чекав.
– Дідусь, коли повернеться, сам до нас прийде, і ми з ним там поговоримо.
Аліса взяла хлопця за руку і повела до себе, по дорозі попередивши стареньких:
– Миколайовича побачите, скажіть, що онук в мене!
Вона привела хлопця додому і сказала, вказуючи на ванну:
– Мий руки, – а глянувши уважно, додала. – Роздягайся і у ванну!
Поки той мився дістала свою маленьку футболку, трохи підшила.
Заглянула у ванну:
– Помився? – і одразу насварилася: – Хто ж так миється?!
Вона відмила малюка, витерла чистим рушником і одягла свою футболку:
– Поки що в цій походиш! Давай на кухню!
На столі стояла тепла м’ята картопля зі шматком курочки, чай, забілений молоком.
– Сідай, їж! – пролунав черговий наказ.
Поки той їв, вона закинула весь його одяг у пральну машину, бурчачи про себе:
– Не можуть дитині нормальний одяг купити.
Повернулася на кухню. Хлопчик уже доїв картоплю з куркою. Він повернувся і тихим голосом спитав, вказуючи на вазу:
– Тітко, а можна я цукерку візьму.
– Можна, але тільки одну, бо не можна багато.
– Я одну, – і взяв цукерку.
– Тебе як звуть? – на обличчі жінки мимоволі майнула усмішка.
– Володя, – відповів той.
– Мене – тітка Аліса.
Підійшла до вікна, довго дивилася, чомусь посміхаючись:
– Щось твій дід не поспішає тебе забирати. А твоя мама де?
– Вона сказала, що гроші пішла заробляти, – хлопчик важко зітхнув. – Але вона обманює. Завжди так каже, а грошей все одно вона не має.
– Поїв?
– Так, дякую, тітко Алісо!
– Ходімо я тобі на дивані постелю, бо діда твого не дочекаєшся.
Хлопчика такий варіант, схоже, влаштовував, тим більше очі вже злипалися. Він ліг на диван і майже одразу заснув.
Наступного дня була субота й Аліса рано вставати не збиралася, але пролунав дзвінок домофона, тож довелося встати.
– Хто? – запитала вона строго.
– Алісо, – почувся стурбований голос. – Володька у тебе?
– Це ти, Миколайовичу? Ну заходь! Мені якраз хочеться сказати тобі пару слів, – і Аліса натиснула на кнопку.
Миколайович явно вчора гудьбанив.
– Привіт, Алісо! – пробурмотів той. – Я по внука…
– Я тобі зараз покажу по внука! Щоб духу твого тут не було.
– Як так?
– Прийдеш завтра нормальний. Володя поки що в мене побуде. Прийдеш веселим, я на вас із дочкою, заяву напишу. Все, Миколайовичу!
Чоловік зв’язуватися з нею не наважився. Вона виставила його за поріг і зачинила за ним двері.
Пішла у спальню, але Володя вже прокинувся:
– Тітко Алісо, хто там?
– Твій дідусь заходив, каже, щоб ти в мене до завтра залишився.
– Я залишуся! – радісно кивнув головою хлопчик.
…Вже років двадцять жила Аліса одна, відколи батьки купили їй цю квартиру.
Усі чекали, коли дочка заміж вийде. Не дочекалися. Робота у неї була хороша, зарплата теж.
Ось тільки вона жила весь час для себе. З батьками брат жив, про них і дбав. На його руках їх і не стало…
Деякі подруги вже й онуків няньчать, а в Аліси ще й дітей нема. І раптом цей Володька. Такий цікавий…
– Володю, йди вмийся! – привела вона його у ванну. – Ця паста та щітка будуть твоїми. Вмієш чистити зуби?
– Вмію.
– Давай, вмивайся! Піду готувати сніданок.
…Володимиру все більше і більше подобалася ця тітка. Мама його постійно сварилася: і коли йому їсти хотілося, і коли цукерок просив, і коли одяг чи взуття рвалися.
Тітка Аліса теж сварилася, але якось не по-справжньому. Зате у неї є їсти: вчора, курка з картоплею, сьогодні вранці варення з булочкою.
Після сніданку вони пішли в магазин, йому і джинси, і красиву курточку купила, і модні кросівки.
Щоправда, тільки приміряли і назад у коробки склали. Зайшли в перукарню й інша тітка його там постригла.
Коли поверталися додому, їли морозиво. Він весь обляпався. Тітка Аліса знову сварилася, але зовсім трохи.
Повернулися додому. Тітка його нагодувала обідом, помила знову у ванній. Старий його одяг у відро для сміття викинула.
Потім почала одягати у все нове. Глянув Володька в дзеркало і сам себе не впізнав, а тітка Аліса дивилася на нього і була така щаслива.
Зібралися й пішли у парк. Хлопчику вже шість років, а його в парк на атракціони жодного разу не водили. Володя навіть не уявляв, як там цікаво. Він і на машинках катався, і на паровозику, і на поні. Потім, разом із тіткою Алісою на чортовому колесі.
Поверталися додому вже надвечір.
Зайшли в під’їзд під пильним поглядом стареньких, які сиділи на лавці. Аліса посміхнулася у відповідь і, залишивши двері прочиненими, прислухалася:
– Дивись, Аліса з онуком Миколайовича десь гуляла, – одразу сказала одна із сусідок.
– А як вона його одягла! – зупинила її друга.
– Ти помітила якою вона сама стала? Іде й посміхається.
– А Миколайович де? Він що зовсім про онука забув…
Аліса посміхнулася і зачинила під’їзні двері.
Того недільного ранку знову пролунав дзвінок домофона. І в квартиру знову зайшов Миколайович, цього разу серйозний і навіть пахнучий якимось одеколоном.
– Привіт, Алісо! Як там мій?
– Нормально! Чай п’є. Заходь і ти!
Той пройшов на кухню:
– Онуче, як ти?
– Добре, – поява діда особливого захоплення у нього не викликала.
– Володю, йди мультики подивися! А ми поки що з твоїм дідусем чаю поп’ємо.
Вона посадила хлопця на диван й увімкнула телевізор. Повернулась на кухню і налила чай у дві склянки. Сіла навпроти свого сусіда і приступила до розпитувань:
– Ти працюєш?
– Так, на нашому заводі слюсарем. Вже два тижні.
– А чого в п’ятницю гульбанив?
– Підробіток зʼявився, – щиро зізнався той, опустивши голову.
– І що далі?
– Завтра на роботу піду.
– Ти їж, їж бутерброди, – кивнула господиня на стіл і продовжила розпитування. – А дочка твоя де?
– В обласний центр поїхала. Там працюватиме, а на вихідні приїжджатиме.
– Що ж вона на ці вихідні не приїхала?
– Не знаю, – знизав він плечима.
– Квартира в неї тут є?
– Є однокімнатна.
Аліса налила свіжого чаю і перейшла до розмови про його онука:
– Володька в садок ходить?
– Так. Недалеко звідси.
– Ось що, Миколайовичу, твій онук сьогодні ще день у мене погостює, а ти сьогодні порядок у себе в квартирі наведеш. Відчуваю безлад у тебе там.
– Безлад, – погодився чоловік.
– Завтра разом поведемо Володьку у садок. Разом з вихователькою познайомлюся. Ти все зрозумів?
– Зрозумів, – кивнув головою Миколайович, з нею сперечатися марно.
Вранці в понеділок Миколайович уже чекав на них біля під’їзду, і вони разом попрямували до садка.
– Здрастуйте! – сказала Аліса, звертаючись до виховательки.
– Здрастуйте! – та окинула їх підозрілим поглядом, але погляд зупинився на її вихованці. – Володю, який ти сьогодні гарний.
– Вас як звуть? – запитала Аліса своїм строгим голосом, побачивши, що Володька попрямував до групи, махнула рукою Миколайовичу, щоб ішов.
– Зінаїда Іванівна.
– Мене Аліса Олексіївна звуть, – і не давши схаменутися, перейшла до головного: – Що ви скажете про родичів Володі?
– Якщо чесно, то нічого хорошого. Мама його за дитиною, схоже, зовсім не стежила, у садок він постійно брудний приходив, – на її обличчі з’явилася усмішка. – А сьогодні. Он який красень! Минулого тижня дід приходив, веселий, я навіть переживала йому його віддавати. До матері не додзвонишся.
– Зоє Іванівно, запишіть мій номер і, якщо щось трапиться, дзвоніть по ньому. Володю я спробую сама з садка забирати.
Вони обмінялися номерами телефонів й Аліса пішла. Тут вихователька згадала, що навіть не спитала, хто вона їх вихованцю. Зайшла в групу і запитала у хлопця:
– Володю, а хто ця тітка?
– Тітка Аліса дуже хороша, вона у нашому будинку живе.
– Ну добре…
…Цілий тиждень Аліса сама забирала хлопчика з садка, і ночував він у неї. Борис Миколайович приходив вечорами, серйозний, пив із ними чай з печивом. Чаювання більше було схоже на вечерю в колі родини. А в суботу сталося несподіване…
Знову пролунав дзвінок домофона.
– Хто там? – запитала господиня.
– Алісо, це я, – пролунав у слухавці голос Бориса Миколайовича.
– Заходь! – сказала Аліса і натиснула кнопку домофона.
Через хвилину двері відкрилися і… І він зайшов…
Аліса дивилася на сусіда й не вірила своїм очам.
Чоловік був букетом квітів.
– Алісо – це тобі! – сказав він.
Вона застигла, оторопіла, не могла вимовити жодного слова. Навіщо? Чому?
– Дя-кую, Борисе! – промовила вона, ледь згадавши його ім’я.
– Алісо, може погуляємо всі разом?
– Так… Звичайно… Зараз…
Вона кинулася шукати вазу, побачивши, що чоловік так і стоїть у коридорі, гукнула на ходу:
– Борисе, ти проходь.
Він пройшов у кімнату, підійшов до внука, який сидів за ноутбуком, погладив його по голові:
– Як справи, Володю?
– Добре.
Жінка зайшла в кімнату з квітами у вазі і щасливою усмішкою на обличчі. Поставила їх на тумбочку, повернулась і натрапила на погляд Бориса. Щось незвичайне було в цьому погляді.
– Яка ти красива! – мимоволі промовив чоловік.
Жінка зробив крок і… Ледь не опинилася на підлозі, але він був уже поруч, і вона опинилась в його обіймах.
– Алісо, що з тобою?
– Голова, щось закружляла.
…Того теплого серпневого вечора подруги-сусідки сиділи на лавці й обговорювали новини. За останні два місяці вони в основному обговорювали одну і ту ж тему, і ось ця тема пройшла повз них, прямуючи до свого під’їзду – щасливі Аліса і Миколайович, і маленький Володя. Не такий уже він тепер і маленький, за літо виріс.
– Здрастуйте! – привітно кивнула головою Аліса.
– Здрастуй! – одночасно сказали подруги.
Вони провели їх поглядом до під’їзду, і почалося обговорення.
– Нашу, Алісу й не впізнати, така щаслива ходить.
– Вона наче помолодшала і гарнішою стала.
– І не чути, щоб сварилася.
– Я раз чула, коли мати Володі повернулася. Після цього щось і не показується.
– Хлопчик Алісу любить більше за таку матір. Так із ними й залишиться.
– Так, хто ж тепер посміє у неї Володю відібрати?
– Миколайович, теж такий щасливий ходить і не гульбанить давно вже.
– Ось що кохання з людьми робить…