Аліна визирнула у вікно. На дитячому майданчику гралися діти.
Їхні мами стояли неподалік і щось обговорювали, одночасно дивлячись за дітьми.
Лавка біля під’їзду була припорошена снігом.
Аліна швидко одягла чорні чоботи, коричневе пальто, такого ж кольору в’язану шапку, взяла чорну шкіряну сумку і вийшла з квартири.
Мить постояла, прислухаючись, чи не пролунають на сходах чиїсь кроки чи голоси, замкнула двері і спустилася сходами.
Здалеку можна було подумати, що вона старенька. І тільки зблизька ставало зрозуміло, що їй близько п’ятдесяти, а то й менше.
Обличчя невиразне, з маленькими очима і тонкими губами. Поглянеш і за секунду забудеш.
Вона приїхала до цього будинку років двадцять п’ять тому. Ні з ким не спілкувалася, всіх уникала. Спочатку, як водиться, сусіди заходили за чим–небудь: цибулину, склянку борошна позичити, коли ніколи було бігти в магазин.
Аліна відчиняла двері на довжину ланцюжка, якщо взагалі відчиняла, казала, що в неї нічого немає, і одразу закривалася на замок.
Незабаром сусіди до неї перестали звертатися й заходити.
Ніхто не бачив, щоб до неї приходили гості. Здавалося, що вона зовсім одна на білому світі, тому така полохлива і замкнута.
Звісно, у неї були рідні. У маленькому провінційному містечку жила молодша сестра із сім’єю.
Але Аліна не підтримувала з нею стосунки. Може тому, що вся краса дісталася саме сестрі. Хто зна?
Нога чужої людини рідко ступала у її квартиру. Хіба що слюсар заходив, чи газовик із перевіркою.
Аліна завжди просила показати їй посвідчення, прискіпливо вивчала його, а іноді навіть дзвонила в контору для з’ясування особи та повноважень контролера.
Шкоди нікому не робила. Грубого слова нікому не сказала, не розпускала плітки, та й ні з ким не спілкувалася. Привітається та й іде далі, опустивши голову.
Поза очі її називали у дворі й на роботі «синьою панчохою», або старою дівою.
Працювала вона все життя на одному місці – у якійсь конторі бухгалтером.
Сиділа за столом зі строгим зосередженим виглядом, але роботу виконувала чітко і вчасно, за що її поважало й терпіло начальство.
Завжди ходила в темній строгій сукні, з однією зачіскою – гладко зачесаним назад волоссям, зібраним на потилиці в маленьку тугу китичку.
Років у тридцять захотілося їй дитину. Для себе. Тоді й зʼявився у її житті єдиний чоловік – водій Василь.
Заходив до неї іноді. Вона купувала йому сорочки, які він не забирав із собою, залишав у Аліни. Одружений був.
Чи дружина дізналася про походеньки Василя з бухгалтеркою, чи сказав їй хтось із доброзичливих колег Аліни, от тільки через два місяці Василь звільнився і зник у невідомому напрямку. А Аліна так і не завагітніла. Це була її єдина любов…
Вона швидко заспокоїлася, вирішивши, що так краще. Одній важко виховувати дитину. Дівчинку вона не хотіла. Навіщо народжувати на світ Божий ще таку ж негарну самотню душу, як вона сама?
Якось вона набрала у магазині продуктів цілий пакет. Підійшов чоловік і запропонував допомогти донести до будинку.
– Я сама, – відповіла Аліна і обдарувала його таким поглядом, що він одразу відійшов від неї.
– Бач, який. Допоможе він. Потім ще зробить щось. Не на таку натрапив, – думала вона дорогою додому.
Обманути її було неможливо. Рахувала вона чудово, немов у голові у неї вбудований калькулятор.
Дасть касирка чек, а вона одразу могла сказати, наскільки та її обманула. При цьому не кричала, не сварилася, лише дивилася своїми холодними та строгими очима. Касирка зніяковіло перераховувала, повертала гроші…
…Був суботній ранок, незадовго до Нового року.
Аліна сиділа на кухні, пила чай і дивилася маленький телевізор, який був причеплений на стіні. Ішов серіал про пару закоханих, які збиралися одружитися.
– Ну та певно! – пробурмотіла Аліна. – А потім він її зрадить і на тому все закінчиться…
Раптом пролунав дзвінок у двері.
Аліна аж стрепенулася. До неї ж ніколи ніхто не приходив. Вона трохи почекала, прислухаючись. Дзвінок пролунав знову…
Аліна підійшла до дверей і глянула у вічко. За дверима стояла незнайома молода жінка. Аліна придивилась до неї і аж відсахнулася від дверей!
Їй здалося, що на сходовому майданчику стоїть її молодша сестра.
– Хто там? – запитала Аліна, а серце чомусь стрепенулося.
– Тітко Аліно, відкрийте. Це я, Ліза, ваша племінниця, – почула Аліна голос.
– Племінниця? А що тобі треба? – запитала вона недовірливо.
– Як знайшла мене? І навіщо? – подумала вона.
А потім згадала, що якось давно їздила до сестри та матері похвалитися своєю новою квартирою та життям. Мабуть, тоді і дала адресу. Так, про всяк випадок.
Всі ці роки ніхто її не турбував із рідних. Про існування племінниці Аліна навіть не підозрювала. Значить, сестра одружилася і народила дівчинку. Від цієї думки губи Аліни зневажливо скривилися.
Більше ніколи вона туди не їздила. Розпитуватимуть, а їй нема чим похвалитися.
– Тітко Аліно, мені треба з вами поговорити, відкрийте, – пролунав знову голос племінниці.
Чи то почуті в її голосі сльозливі нотки, чи то з цікавості, але Аліна зрадила своїм правилам і відчинила двері.
– І навіщо ти приїхала? – з порога запитала вона.
А сама роздивлялася молоду дівчину, як дві краплі схожу на її молодшу сестру.
Вона була трохи вищою за Аліну, з симпатичним обличчям і такими ж сірими очима, тільки не холодними, а наївно ясними.
Темні кучерики волосся вибивалися з–під шапки.
Дівчина зачекала, чи Аліна не запропонує їй увійти. Не дочекавшись, переживаючи, що тітка може зачинити двері, дівчина швидко заговорила.
– Тітко Аліно, мені нема до кого більше звернутися. Розумієте, мій син дуже заслаб. Ми возили його до професора. Він сказав, що потрібні термінові процедури. – Дівчина зробила паузу, чекаючи, що Аліна щось скаже, але та мовчала і дивилася на неї.
– На процедури потрібні гроші. Я до всіх зверталася, але сума надто велика. Мама сказала, що тільки ви можете допомогти. Ось я і приїхала, – сказала вона. – Пробачте мене. Я не знаю що робити. Ви б бачили його… – вона затулила обличчя руками, похитнулася і заплакала.
У глибині серця в Аліни щось озвалося на сльози племінниці, на її слова про сина.
Вона уявила, що це її син слабий, і вона сама стоїть і просить допомоги. І серце стислося від жалю до себе, до племінниці, що плакала перед нею, до маленького хлопчика, якого вона не бачила ніколи, навіть не знала про його існування до цього дня, та й про племінницю теж.
– Заходь, – сказав Аліна, зачинила двері за Лізою, що увійшла в коридор, і виразно подивилася на мокрі від снігу чоботи гості.
– Я зараз, – Аліна зникла у глибині квартири.
Роздягнутися Аліна не запропонувала, а сама Ліза цього зробити не наважилася. Так і стояла в пальті та шапці посеред коридору. Потім зазирнула в кімнату.
Такі квартири вона бачила тільки в кіно: світла, сучасна, акуратна, дорога.
Лячно було дихати в ній, не те, що ходити. Раптом щось зачепиш і порушиш гармонію. Хороми, а не квартира.
Ліза сіла на краєчок пуфика. Мама їй казала, що тітка Аліна собі на думці, живе одна, навряд чи допоможе, але більше не було до кого звернутися.
– А раптом не дасть? Скоріше за все, не дасть, – сумно подумала Ліза.
– Як у вас добре, – не втрималася Ліза, коли в коридор знову вийшла Аліна.
– Ось, візьми. Це для твого сина, – сказала Аліна і простягла Лізі досить великий згорток. – Там уся сума на процедури. Бери, – повторила вона, помітивши нерішучість в очах Лізи.
Та піднялася з пуфика й обережно, ніби в ньому могло бути щось погане, взяла згорток і притиснула до себе.
– Дякуємо! – прошепотіла вона, ще не вірячи в те, що відбувається.
– Скільки йому? – запитала Аліна сухо.
– Два роки й три місяці. Він такий гарненький, такий розумний, ви б бачили його… – заторохтіла Ліза.
Як і всі матусі, які шалено люблять свою дитину, вона могла годинами розповідати про позитивні якості сина.
Аліна скривилася. Її це щастя обійшло стороною. То навіщо вислуховувати про щастя інших? Вона хотіла одного, щоб Ліза замовкла і пішла. А та дякувала без кінця і плакала.
– Дякуємо! Я… Та я вам все зроблю. Я в неоплатному боргу перед вами… Якби ви знали, який чудовий у мене син…
– А чоловік у тебе є? – запитала Аліна, щоб зупинити безглуздий потік слів і сліз.
– Чоловік? – здивувалася Ліза від несподіваного питання. – Є. Тільки…
– Гульбанить? – випередила її Аліна.
– Ні, що ви. Він на заробітках. Він спеціально поїхав, щоб грошей заробити для сина. Але все одно не вистачає.
При спогаді про чоловіка Ліза якось зів’яла, наче сили раптом покинули її.
– Як додому повезеш гроші? Не переживаєш?
– Я сховаю. Ніхто не дізнається про гроші. Дивіться.
Ліза відкрила пальто. Під ним з шиї звисала сумочка на довгих ручках. У неї Ліза прибрала згорток, ретельно зав’язала сумочку.
Під просторим пальто опуклість на животі виглядала, наче вона вагітна. Не здогадаєшся, що там сумка із грошима. У руках Лізи для відводу очей теж була маленька сумочка.
– Ну добре. Їдь, і не заходь нікуди. Одразу додому, – дала настанови Аліна племінниці.
– Так–так. Спасибі вам. Якщо щось потрібно, тільки скажіть. Все зроблю! – Ліза раптом підійшла, взяла руку Аліни і поцілувала мокрими від сліз губами.
Аліна різко забрала свою руку.
– Напиши потім, як пройдуть процедури, – сказала вона, відкриваючи перед Лізою двері.
– Напишу обов’язково! – гукнула та вже зі сходів.
Аліна замкнула двері і подивилася на мокрі сліди на підлозі, залишені чоботями племінниці. Хотіла витерти їх ганчіркою, та передумала. Погано мити підлогу, поки та в дорозі. Все ж таки рідна кровиночка…
Вона підійшла до вікна. Повільно падав сніг, білий двір виглядав святково ошатним. Аліна побачила Лізу, яка швидко йшла. Їй раптом захотілося надіти шубку і теж вийти надвір.
Шубку вона купила давно, але ніколи не виходила на вулицю.
Одягне, покрутиться перед дзеркалом і знову в шафу ховає. Не на роботу ж чи в магазин у ній ходити…
Але зараз вона подумала, що життя минає, а вона й не жила наче, боялася чогось, ховалася від усіх. А після того, як її не стане, кому шуба дістанеться? Хіба що племінниці цій. І хай їй, аніж комусь чужому…
Аліна одягла шубку, шапку і вийшла надвір. Їй здалося, що вона навіть вище зростом стала, значнішою і важливішою в шубі.
Сніг поскрипував під ногами. Аліна йшла, дивлячись перед собою, а на її губах грала посмішка. Дійшла до площі з великою ялинкою у центрі. Дітлахи бігали навколо, а батьки знімали їх на телефони.
– Ви нам не допоможете? – молодий чоловік простягнув їй телефон.
Аліна за звичкою відсахнулася, хотіла розвернутися і піти, але щось у його погляді зупинило її.
– Що? – перепитала вона
– Зніміть нас на телефон, – повторив він.
– А… Як? – розгубилася Аліна.
– Все просто. Спіймайте нас на екрані і натисніть сюди, – він показав на сенсорну кнопку.
Аліна сфотографувала його з дружиною та маленькою донькою. Потім зайшла в магазин і купила торт. Навіщо?
Просто всі купували, і вона піддалася на загальний ажіотаж.
– Як всі! – думала вона, йдучи з коробкою додому.
І їй на мить здалося, що вдома на неї чекає Василь і їхній маленький син…
Але вдома не було ані Василя, ані сина. Аліна роздяглася і подивилася на торт, не знаючи, що з ним робити.
Солодкого вона не любила, вважала пустощами.
За стіною часто кричали два шибеники – онуки сусідки. Не роздумуючи, Аліна вийшла з квартири і подзвонила у сусідські двері.
Літня повненька сусідка в домашньому широкому халаті дивилася на неї круглими від подиву очима.
– Швидку викликати? – запитала вона перше, що спало на думку.
– Ні. Ось візьміть вашим онукам, – Аліна простягла їй коробку з тортом.
Сусідка так розгубилася, що взяла торт і застигла з відкритим ротом. А Аліна вже зачиняла за собою двері своєї квартири.
Наступного дня вона отримала повідомлення.
Ліза писала, що добралася добре і знову дякувала їй. І завтра вони з сином їдуть на лікування.
Аліна тільки зараз згадала, що навіть не спитала у Лізи ім’я хлопчика.
– От би його звали Василем. Легке ім’я, блакитне як небо, – подумала вона замріяно. – Все ж таки моє життя пройшло не даремно…
І від того, що нема більше грошей, на душі стало легко, зникли всі страхи.
Через три тижні після Нового року Ліза надіслала велике повідомлення, в якому докладно повідомляла про вдале лікування.
Синочок Василько тепер буде здоровим. І знову дякувала.
Обіцяла влітку приїхати до неї з ним. А краще, хай сама Аліна приїжджає до них.
На городі овочі достигнуть, в саду – фрукти, річка недалеко від будинку…
Вони чекатимуть на неї.
Може й чоловік на той час повернеться…