Шум дощу за вікном, здавалося, посилювався з кожною хвилиною. Краплі барабанили по шибках, ніби намагаючись проникнути всередину. Аліна сиділа на краю ліжка, вкладаючи у валізу речі. Стоячи над нею подібно до грізної скелі, попереду стояла свекруха.
— Аліна, не смій залишати мого сина! — голос Віри Петрівни підвищувався з кожним словом. — Хто тепер утримуватиме нас і платитиме за квартиру?!
Ще рік тому Аліна і уявити не могла, що опиниться у подібній ситуації.
Познайомились вони на березі моря. Аліна, молода студентка художнього коледжу, приїхала на канікули до тітки в Одесу. Якось, гуляючи пляжем, вона побачила хлопця. Він намагався встановити мольберт, але все ніяк не виходило. Вітер з моря норовив забрати полотно. Аліна, не роздумуючи, кинулася на допомогу.
— Давайте притримаю, — її сміх загубився десь між шумом прибою та криками чайок.
Молодий чоловік обернувся і посміхнувся. Ця усмішка могла переконати забути про все на світі. У хлопця були добрі карі очі, а вітер тріпотів неслухняні кучері.
– Дякую, виручили, – сказав він. — А то я вдалий день вибрав для живопису. Мене Ігор звуть.
– Аліна, – відповіла дівчина, все ще посміхаючись.
Так почалася їхня історія. До кінця літа вони практично не розлучалися. Гуляли берегом, тримаючись за руки, цілувалися під місяцем. Ігор годинами малював Аліну.
Настав вересень. Ігор не хотів відпускати Аліну. Але їм обом вчитися треба було. Він проводжав її на вокзалі, і вони мало не плакали.
Кохання на відстані — справа непроста, але вони щодня спілкувалися.
Ігор був романтик за натурою і навіть листи Аліні писав. Розповідав про свої будні, як нудьгує. Часто листи прикрашали зворушливі малюнки. А одного разу прислав їй гарну польову квітку, яка дбайливо засушилася між сторінками улюбленої книги.
У новорічні свята Аліна до Ігоря приїхала. Він тоді познайомив її зі своєю мамою. Стіни у квартирі Віри Петрівни прикрашали картини — краєвиди, натюрморти, кілька портретів. Аліна одразу впізнала почерк Ігоря.
– Це все ти? — спитала вона, захоплено розглядаючи картини.
— Так, — відповів Ігор із гордістю. — Мама завжди дбайливо зберігає мої роботи.
Віра Петрівна, посміхаючись, накривала стіл. Вона була дуже рада приїзду сина і з цікавістю поглядала на його супутницю. Аліна їй сподобалася.
— Ігор багато розповідав про тебе, — сказала вона, наливаючи чай.
Аліні було дуже приємно чути такі слова.
Вони з Ігорем продовжували дзвонити та писати один одному щодня. Наприкінці весни Ігор приїхав до неї знову і зробив їй пропозицію. Аліна, не роздумуючи, погодилася. Весілля зіграли вже восени. Оселилися молоді біля Віри Петрівни.
Купівлю власного житла молода сімʼя вирішили не відкладати у довгу скриньку. Ігор влаштувався дизайнером рекламної агенції. Робота йому подобалася цілком. Вже за кілька місяців він отримав перше підвищення. А Аліна влаштувалася у фірму маркетологом.
Життя текло своєю чергою. Ось тільки незабаром після весілля свекруха почала постійно чіплятися до Аліни.
За дрібницями, причому. Аліна мовчала. Вона любила Ігоря та не хотіла сваритися з його матір’ю. Тим часом мрія про власне житло ставала все реальнішою. Ігор багато працював, отримував добрі гроші, і вони з Аліною відкладали. Але останнім часом Ігор якийсь дивний став. А якось увечері оголосив дружині:
– Я з роботи пішов.
Аліна остовпіла.
– Як? Чому?
— Набридло мені вже це все. Я творчістю хочу займатись.
У душі Аліни боролися суперечливі почуття. З одного боку, вона розуміла прагнення Ігоря реалізувати себе художником. З іншого — ну не зовсім ця затія надійна. Вони навіть будинок ще не купили.
— Не хвилюйся, — усміхнувся Ігор. — Мої картини будуть продаватися, і все в нас буде добре.
Але реальність виявилася значно суворішою. Продаж картин йшов з великими труднощами. Зрідка вдавалося щось продати через знайомих, але це були невеликі гроші, які одразу йшли на поточні витрати.
Педагогом Ігор працювати теж не хотів. Говорив, нудно йому і взагалі, він більшого вартий. Мрії про свою квартиру довелося відкласти на невизначений час.
Віра Петрівна, дізнавшись про звільнення Ігоря, розійшлася.
— Ти що надумав? – сварилася вона на сина. – Кинув нормальну роботу, щоб малювати свої картинки?
Ігор намагався пояснити матері, що слідує за своєю мрією. Мовляв, живопис – це його покликання, але Віра Петрівна його й слухати не хотіла.
– Покликання! – передражнювала вона. – Їж тепер своє покликання на сніданок, обід та вечерю.
З цього дня Віра Петрівна постійно дорікала Ігорю за безвідповідальність. А заразом і Аліну, за те, що не відмовила чоловіка від цього безрозсудного кроку.
– Ти ж розумна, – бурчала вона на Аліну. — Мала напоумити чоловіка, а ти, мовчала!
Обстановка у квартирі з того часу була напружена. І Аліна все відчувала, начебто вона і додому теж на роботу приходить. А тут недавно Віра Петрівна сказала також, що звільнилася. Виявляється, на її місце взяли молодшу співробітницю. Вік давав про себе знати, і Віра Петрівна вирішила, що час на заслужений відпочинок. Адже сама сина критикувала! До пенсії далеко ще.
«Ну ось, тепер і матір вдома буде сидіти, – подумала Аліна з гіркотою. – Як я все це витримаю?».
Тепер вже двоє дорослих людей повністю від неї залежні. Аліна ніби опинилася між молотом і ковадлом. Вона працювала не покладаючи рук. Але що більше вона робила, то більше на неї звалювалося нових обов’язків.
Квартиру треба було утримувати, продукти купувати, рахунки оплачувати. І все це на її тендітних плечах. Зарплата у неї була непогана, але донедавна цих грошей вистачало тільки на життя і на те, щоб відкладати на іпотеку. А тепер…
Чоловік перетворився на пасивного споживача. Він тепер навіть не малював картини. Ігор проводив дедалі більше часу за комп’ютером. У якісь онлайн-ігри грав чи просто бездумно серфив в інтернеті. Свекруха ж, здавалося, зовсім втратила почуття міри. Гроші, які Аліна заробляла своєю працею, танули як сніг навесні. Іноді їй здавалося, що вона живе не для себе, а просто хатня робітниця для чоловіка та матері його.
Коли Аліна знову повернулася з роботи зовсім виснажена, вона не витримала.
– Ігоре, так більше продовжуватися не може. Я втомилася все тягнути на собі. Ти ж бачиш, що я працюю з ранку до ночі, а ти…
Ігор здивовано глянув на дружину.
– Від чого ти втомилася? У тебе ж зарплата хороша. Що не так?
Аліна ледве стримувалася.
– Що не так? Ти не працюєш, твоя мама постійно просить грошей, а я як хатня робітниця. Коли все це закінчиться?
Ігор зітхнув.
— Ну ти почекай, картини куплять мої і все налагодиться.
— Ага, — посміхнулася Аліна. — Так зараз і розкуплять. Вже три роки ні однієї не купили.
Віра Петрівна, почувши вигуки, вибігла з кімнати і стала на бік сина.
– Аліна, ти зовсім совість втратила? – обурювалася вона. – Як ти з чоловіком розмовляєш?
— Та що ви всі накинулися на мене? Я теж людина, я втомилася.
— Ну, так заміж вийшла, — заявила Віра Петрівна. – Значить, чоловікові та матері його маєш бути вдячна. У горі та в радості.
Аліна просто повірити не могла. Чоловік і мати його просто сіли їй на шию. І ні сорому, ні совісті.
– Знаєте що? – сказала вона твердо. – Я більше так жити не можу. Я йду.
Ігор та Віра Петрівна переглянулись.
– Куди? – запитав Ігор. – Нікуди ти не дінешся.
— А ось і подінусь, — відповіла Аліна, і пішла збирати речі.
За вікном лив дощ. Але їй було не важливо. Потрібно піти із цього місця.
Віра Петрівна одразу пройшла за невісткою.
— Аліна, не смій йти від мого сина. Хто тепер буде утримувати нас і платити за квартиру?
Аліна, не звертаючи уваги на слова свекрухи, методично складала речі у валізу.
– Одумайся! – говорила Віра Петрівна, схопившись за ручку валізи. – Куди ти підеш сама?
Але Аліні було неважливо. Не зважаючи на свекруху та чоловіка, вона вийшла на вулицю. Там вона трохи постояла під дощем, не помічаючи перехожих. Вона не знала, що буде далі. Але більше так вона не могла жити.
Потім Аліну чекало розлучення. Ігор просив її повернутися, але Аліна більше на цей романтизм не збиралася вестися. Кілька років вона приходила в себе, почала займатися йогою. А потім познайомилася із новим чоловіком. Він, може, й був простим клерком, але хоч на шиї сидіти не збирався.