Віра після роботи вирішила зайти до батьків, забрати ключі від дачі. Після зими там треба навести лад, щось відремонтувати, щось помити. Загалом роботи там багато.
Батьки щоліта їдуть жити на дачу, їм там добре. Батьки вже старенькі, вони давно вже не садять там плантації, а садять пару грядок та квітник для душі. Але їм подобається жити влітку на дачі.
Для батьків і стежать Віра із чоловіком за дачею. Раніше молодший брат Віри Валерій брав у цьому участь. Віра з братом завжди були у дружніх стосунках, допомагали одне одному, свята всі разом відзначали, а потім Валерій одружився. Йому вже було тридцять п’ять років, коли він дозрів до одруження. Усі були раді за нього, вітали, весело відгуляли весілля.
Потім брата наче підмінили. Він рідко, навіть до батьків, ходив у гості. Просити про допомогу було марно. Турбота про батьків повністю лягла на Віру. Але ще вірилося, що все налагодиться. Але коли у брата народилася дочка, він раптом заявив:
– Тепер моя сім’я – це дружина та дитина. А ви не сімʼя, а просто родичі.
Сказав і повністю припинив будь-яке спілкування. Віра ображалася на брата, батьки важко переживали таке ставлення сина. Минуло вже три роки, здавалося, що всі вже звикли до такого стану речей.
Мама відчинила двері і подивилася на Віру винним поглядом.
– Що сталося? Знову з татом сваритеся? Де ж він? – Віра засипала запитаннями маму.
– Та добре все в нас з батьком! – відмахнулася мама. – Он сидить, дивиться свій телевізор.
– Що тоді сталося? – запитала Віра і побачила в коридорі чужі речі. – У вас хтось у гостях?
– Ага. У гостях, – пошепки відповіла мама. – Так, ти проходь.
І тут Віра здогадалася:
– Що? Блудний син з’явився?
– Тш-ш-ш, не говори гучно, почує. Прийшов із речами. Щось у них сталося. Два дні вже живе. Сидить тихенько, тільки чай попити виходить і на роботу, – шепотіла мама.
– О, як! Тобто ми знову для нього сім’я? – навмисне голосно запитали Віра.
– Вірочка, прошу тебе, тихіше! – просила мама.
– Чому? Навіщо він прийшов жити до далеких родичів? Нехай живе зі своєю родиною, – не вгамовувалась Віра.
– Маму не чіпай! – Валерій вийшов із кімнати. – Не бачиш, їй і так тяжко.
– Ну, треба ж, пожалів маму. А раніше, де твоя жалість була? Це я їх доглядала, коли вони нездужали, бо ти відмовився від них. Тепер він стоїть, весь білий і пухнастий, поради роздає.
– Що ти хочеш? Щоб я пішов?
– Бажано, але ж не підеш, – Віра вигукнула в обличчя братові.
– Прошу вас, заспокойтесь, – мама схопилася за бік.
Валерій підхопив маму і відвів у кімнату, поклав на диван. Віра принесла стакан води:
– Швидку викликаю?
– Ні, зачекай. Може, відпустить, – сказала мама і, посміхаючись додала: – Помиріться. Ну, будь ласка, як у дитинстві помиріться.
Брату з сестрою довелося вдавати, що миряться. Потім пили чай, розмовляли про погоду, ремонт дачі і про те, коли батьки переїдуть туди.
Ідучи, Віра сказала братові так, щоб не чули батьки: «Я тебе ніколи не пробачу».