Дзвінок у двері пролунав, коли Ольга вже лягла спати… Навіть задрімала…
– Кого це принесло серед ночі? – Подумала жінка з роздратуванням і, накинувши халат, пішла відкривати …
На порозі стояла її студентська подруга Ганна… Схвильована, вся в сльозах…
– Оля, можна я в тебе переночую? – схлипуючи, запитала вона.
– Звичайно, проходь… Що сталося?
– Вони виставили мене з дому, – знімаючи взуття, відповіла Ганна…
– У сенсі: виставили?
– У прямому. Сказали, що я ніхто…
– Проходь на кухню, зараз чайник поставлю, – запропонувала здивована Ольга, яка просто не знала, що сказати.
Поки вона заварювала чай, діставала печиво, Ганна мовчала.
Взявши чашку, вона спробувала гарячий напій і несподівано запитала:
– А міцнішого нічого немає? Вибач…
– Знайдеться, – Ольга дістала благородний напій, сир, лимон …
Накриваючи стіл, подумала: «Мабуть, справа серйозна… Навіть не згадаю, коли востаннє Ганна була в такому стані…
– Ну, розповідай, запропонувала вона після того, як подруга осушила перший келих.
***
Вони стали жити разом, будучи студентами. Розписуватись не стали.
Ганна мріяла про весілля з лялькою на капоті, викупами та великим гулянням, Михайло – розумів і поважав її бажання.
– Встанемо на ноги, тоді й зіграємо справжнє весілля, – пообіцяв він, свято вірячи, у те, що каже, – таке, як ти хочеш.
Ганна повірила… Відразу…
Михайло перебрався до неї в гуртожиток (до цього винаймав квартиру), комендант не мала нічого проти: обидва студенти, чого там?
Після закінчення навчання, пара залишилася жити у своїй кімнаті:
Ганні, яка здобула червоний диплом, запропонували роботу в інституті.
Михайло влаштувався на велике, успішне підприємство.
Почали збирати гроші. Задумали придбати власне житло і потім розписатися …
Працювали, не покладаючи рук, брали підробітки, Михайло часто погоджувався на понаднормові.
Але гроші збиралися повільно.
І тоді батьки Михайла запропонували вихід: мовляв, ми купуємо ділянку в місті, а ви – збудуєте будинок… Ми, зрозуміло, допоможемо, чим зможемо…
Діти погодилися. Навіть зраділи!
Вони не розуміли, в що лізуть.
Будівництво тривало довгих десять років.
Був момент, коли Ганна завагітніла.
Свекруха сполошилася:
– Ганно, ну яка вам зараз дитина? Кімната маленька, будинок ще не готовий. І зарплата у вас – так собі. Народиться малюк, тобі доведеться сісти на допомогу. А хто будуватиме будинок? Ти ж розумієш, що ваша мрія відсунеться на кілька років. Ні, зараз не час народжувати… Встигнете ще…
Ганна спочатку сперечалася, не хотіла робити процедуру.
Але Михайло та його мама її буквально доконали. Свекруха мало не за руку відвела майбутню невістку до спеціаліста.
Будівництво продовжилося у звичайному режимі. Тільки радості Ганні це вже не приносило.
Вона якось стиснулася вся, ніби спустошилася.
Але про весілля продовжувала мріяти.
І ось, нарешті, настав день, коли Михайло перевіз речі з гуртожитку до свого дому.
Щоправда, там ще не було внутрішнього оздоблення, але підлога та стеля – були! І комунікації було підведено!
Михайло тішився як дитина!
Ганна реагувала спокійніше.
Однак першої ж ночі, яку вони з Михайлом провели у власному будинку, запитала:
– Ну що, готуватимемося до весілля?
– Ти що, більше ні про що інше думати не можеш? – Невдоволено буркнув Михайло, – подивися, скільки всього ще потрібно зробити! І потім: далося тобі це весілля! Тобі що, погано живеться?
– Нормально живеться, – тихо відповіла Ганна, – просто я хочу бути твоєю дружиною, дитину народити…
– А ти зможеш? – раптом запитав Михайло, – вже не молода дівчина…
Ганна, яка не чекала такого почути, розплакалася.
Тихенько, в подушку.
– Ну ось, – Михайло різко встав і вийшов зі спальні, – всю радість зіпсувала…
З того дня їхні стосунки перестали бути такими, як усі ці десять років.
А може, це сталося набагато раніше, просто Ганна цього не помітила.
Тепер вона бачила Михайла дедалі рідше. Якщо він і бував вдома, то спілкуватися не прагнув. Знаходив чим зайнятися: роботи в будинку було достатньо.
У ліжко лягав, коли Ганна вже спала.
Свекруха, коли приходила, розмовляла з невісткою крізь зуби.
Все частіше питала, коли їй подарують онука? І дивилася… з такою зневагою…
Словом, життя Ганни поступово перетворилося на поганий сон.
Ніщо не тішило. Майбутнє все більше вкривалося мороком.
А два дні тому вона, повертаючись із роботи, побачила в кафе, де вони з Михайлом так любили бувати в молодості.
Там були більярдні столи. Михайло вчив її грати… Колись…
І так жінці захотілося туди зайти.
Відчути знайомий запах, поглянути на зелене сукно, замовити коктейль.
Вона рішуче попрямувала до дверей і раптом встала як укопана.
За склом вона побачила Михайла. Він сидів за столиком із молодою жінкою, вірніше – з дівчиною… Обіймав її… Виглядав таким щасливим…
Ганна все зрозуміла.
Різко розвернулась і пішла геть…
Михайло прийшов за північ.
Ганна мовчати не стала. Сказала, що все знає. Попросила пояснень…
– Які тобі потрібні пояснення? Ти що сама не розумієш: не люблю я тебе більше. Ось і все.
– А за що її кохати? – почувся голос свекрухи, яка приїхала ввечері в гості і, не дочекавшись сина, залишилася ночувати. – Вона навіть дитину народити не може! Повисла в тебе на шиї… Ні сорому, ні совісті!
– Як ви смієте? – Вигукнула Ганна, – чого ви лізете не в свою справу?
– Не смій сваритися на мою матір! – одразу відреагував Михайло, – ти мізинця її не варта!
– Хазяйкою себе уявила! – свекруха продовжувала напирати, – тебе, сину, в гріш не ставить, мене не поважає! Скільки ти ще будеш закривати очі на її поведінку в своєму будинку?
– Ви серйозно? – ахнула Ганна.
– А хто ти така? Ніхто! – свекруха єхидно посміхнулася. – Пожила за чужий рахунок – настав час і честь знати! Михайлу саме час подумати про своє майбутнє. Правда, синку?
Михайло… згідно кивнув…
Ганна схопилася, покидала якісь речі в сумку і вискочила з дому.
***
Вислухавши подругу, Оля зітхнула:
– Ну що тобі сказати, Ганно, ти сама винна…
– Я?! – у нещасної від здивування миттєво висохли сльози. – Чому?
– Ти правда не розумієш?
– Я все робила як належить, старалася, працювала, обслуговувала. Любила, зрештою… А вони…
– А вони не оцінили?
Ганна кивнула, бо не могла говорити: знову розплакалася…
– А мали? Ти ж сама, добровільно, хатньою робітницею стала. Їм і на думку не спадало, що вони повинні з тобою рахуватися. Правильно свекруха запитала: ти хто така? Не дружина? Значить, співмешканка, яка не має жодних прав. Ні на її сина, ні на будинок. Він же на нього оформлений, як я розумію. Раніше треба було думати, подруго.
– Я ж не знала, що вони такі…
– І знати не треба було. Ти просто повелася як наївна дівчинка…
– Він обіцяв, що ми одружимося…
– Коли? Десять років тому? Ти нормальна взагалі? Вибач, але не можна ж бути такою не розумною! Та ти бігти мала, коли тебе попросили процедуру зробити! Я тоді тобі говорила, але ж ти мене не слухала! І ось результат… Найприкріше: адже ти тепер нічого не доведеш. Ні копійки у них не забереш…
– А я й не збираюся… Додому поїду до батьків…
– Ось вони зрадіють…
– Зрадіють. Тато не раз казав: кидай його, Ганно, ненадійний він чоловік… А я не слухала…
– Знаєш, що сказала б моя мама в цей момент? – усміхнулася Ольга
– Що?
– Батьків слухати потрібно …
Ганна тільки посміхнулася посміхнулася…
Вона звільнилася і поїхала до своїх батьків.
Місяця, що Ганна відпрацьовувала і жила в Ольги, Михайло жодного разу не з’явився.
І навіть не подзвонив…