– Привіт, Ліля! – зустріла подругу Яна.
– Привіт! – відповіла Ліля і сіла за столик літнього кафе.
– Що така сяюча?
– Мені Валерій пропозицію зробив, – відповіла Ліля.
– Невже наважився нарешті? І ти погодилась? – запитала Яна.
– Я сказала, що мені треба подумати.
– Розумниця! Перед такими важливими рішеннями завжди треба думати, перш ніж робити щось, – сказала Яна.
– Та гаразд, Яно, чесно кажучи, це я просто для виду, звичайно, я погоджуся.
– Що, просто так сильно Валерія любиш? – поцікавилася подруга.
– Яно, любиш – не любиш! Адже мені не вісімнадцять років, коли пристрасті киплять і готова на рай у курені. Мені двадцять дев’ять. Червоних вітрил на горизонті не видно, принци на білих конях все більше скачуть повз молоденьких панночки. А Валерій – звичайний, досить симпатичний, не гульбанить, мені він приємний. Тож, гадаю, у нас все вийде, – пояснила Ліля.
– Здорово ти все розклала. Збираєшся заміж за принципом «На безриб’ї і рак риба». А чи не прорахуєшся? – Запитала Яна.
– Сподіваюся, що ні. Мені приємно проводити час із Валерієм, він про мене дбає.
– Я не про це говорю. Знаєш такий вислів: «Чи може шлюб із розрахунку виявитися щасливим? – Може, якщо розрахунок виявився вірним». От я й хочу, щоб ти все розрахувала, щоб потім не розчарувалася, – сказала Яна.
– Ну, дивись: Валерій старший за мене на шість років. Він раніше не був одружений, і у нього немає позашлюбних дітей, тобто він не платить аліменти. Має двокімнатну квартиру, щоправда, за неї ще п’ять років треба банку платити. Але п’ять – це не п’ятнадцять. Тим більше ми житимемо у нього, а мою однокімнатну здавати можна. За рахунок цього можна буде закрити раніше іпотеку, – повідомила Ліля.
– Звучить начебто непогано. Але ти перерахувала лише плюси. А тепер давай згадаємо мінуси, – запропонувала Яна.
– Так мінусів немає. Все чудово! – Вигукнула Ліля.
– А ти не поспішай, подумай гарненько. Почнемо з того, що ти чекаєш на від цього шлюбу.
– Я хочу сім’ю та дітей. Мінімум двох. Мені батьки вже спокою не дають: «Ліля, давай вже, якщо заміж не вийдеш, хоч для себе роди». А я не хочу для себе, хочу щоб у моїх дітей були і мама, і тато, – сказала Ліля.
– Добре. Ти бухгалтер, і добре знаєш, яка у Валерія зарплата. Я розумію, що ти не маєш права розголошувати її розмір, але порівняй її хоча б зі своєю. Вона ж менша за твою?
Тепер дивися: ви одружуєтеся, ти говориш про дітей, а він тобі у відповідь: «Мила, давай спочатку іпотеку закриємо. Інакше нам дітей не потягнути. І він правий. Тому що без твоєї зарплати, навіть з урахуванням тих грошей, які ви виручите за здачу твоєї квартири, одночасно декрет та іпотеку вам не подужати. Отже, вирішення дитячого питання відкладається на кілька років. А тобі зараз уже двадцять дев’ять.
Яна замовила ще каву і продовжила:
– Виходить, що ти за рахунок своєї квартири допомагаєш Валерію виплачувати його іпотеку, а з дітьми пролітаєш. І це ще не всі мінуси. Ти знаєш родичів Валерія?
– У нього лише мама. Батька ніколи не було, мати про нього не розповідала. Він пізня дитина, у мами торік був ювілей – сімдесят років. Валерій тоді з роботи відпрошувався, щоб до неї поїхати, – сказала Ліля.
– Ось тобі другий мінус. Я також пам’ятаю, що Валерій говорив про свою матір, що живе вона у старому будинку – у нас таких давно вже немає. У їхньому будинку, казав Валерій, лише три житлові квартири залишилися. Тож у перспективі твоя майбутня свекруха у вас доживатиме, тим більше, що зі здоров’ям у неї не дуже – Валерій розповідав, що якісь препарати для неї діставав. Зрозуміло, що доглядати матір чоловіка доведеться тобі. Це третій мінус.
– Тебе послухати, Яно, то взагалі ні за кого заміж виходити не треба. Але люди живуть: і іпотеку платять, і дітей народжують, і за старими родичами доглядають, – сказала Ліля.
– Правильно. Але найчастіше ці люди одружувалися за коханням, а дехто це кохання навіть зберіг, тому їм все це не в тягар. А ти, як я зрозуміла, збираєшся виходити за Валерія за розрахунком. Плюсів ти назвала два: відсутність аліментів та наявність квартири, а мінусів ми вже три нарахували. Тож правильно, що ти вирішила подумати.
Пам’ятаєш Люду Мельник? Вона у нас два роки тому працювала, а потім у декрет пішла. Заміж виходила з великого кохання, хоча я взагалі не розумію, що вона в цьому Олексію знайшла. По-перше, розлучений, з аліментами на двох дітей, по-друге, без квартири – винаймав десь на околиці, по-третє, з кредитом за машину. Це було єдине спільно нажите з першою дружиною майно. По суду автомобіль йому дістався, але він мав виплатити дружині половину його вартості. Ось він для цього кредит і взяв.
– І що вони погано живуть? – поцікавилася Ліля.
– Вони вже не живуть разом. Люда подала на розлучення – сімейний човен не витримав побуту. Він прийшов жити у квартиру Люди, вірніше її батьків – у них трикімнатна. Спочатку все нормально було, а коли вона народила, він чомусь вирішив, що утримувати його сім’ю мають батьки дружини.
– Нічого собі!
– Так. Люда – з дитиною, тесть та теща ще працюють, а він вважав, що йому мають бути вдячні за сам факт його існування. Зрозуміло, що довго терпіти його ніхто не став. Тепер Олексій знову наречений. Винаймає вже не квартиру, а кімнату і платить аліменти на трьох дітей і Люді платитиме до того, як дочці три роки виповниться. А знаєш, що найсмішніше? Він начебто вже третю даму знайшов. У тій самій комуналці живе де і він.
– Ну, це вже загалом дивина! – Вигукнула Ліля.
– Ні, це тобі інформація для роздумів, – сказала Яна. – Подумай, чи так тобі подобається Валерій, що ти готова вирішувати його проблеми.
Ліля та Яна працювали хоч і в одній фірмі, але в різних відділеннях, у них іноді навіть обідня перерва не збігалася. Тому наступного разу вони змогли зустрітися лише за тиждень.
– Ну, і що ти вирішила щодо заміжжя? – поцікавилася Яна.
– Після нашої з тобою розмови я вирішила з Валерієм поговорити. Сказала йому, що я не проти вийти за нього, але за однієї умови: першу дитину ми народжуємо одразу. І знаєш, що він мені відповів? Що хотів би спочатку закрити іпотеку. Але якщо для мене це так важливо, він не проти, але тоді доведеться продати мою квартиру і повністю розрахуватися з банком. А гроші, які залишаться, покласти на рахунок, щоб жити на них, доки я буду в декреті.
– Ось молодець!
– А ще, – продовжила Ліля, – у декреті я сидітиму лише рік – потім піду працювати, бо з дитиною зможе допомогти його мама. Він вже давно планував її до міста перевезти – тут і зручності. Яно, звідки ти все заздалегідь знала?
– Зазвичай у таких випадках кажуть: «Живу довго». Але в мене інший канал інформації: у мого брата друзі переважно неодружені. Коли ми в одній компанії, наприклад, у нас на дачі збираємось, я уважно слухаю, що вони кажуть. Так ось практично всі вважають, що одружуватися треба з дівчиною з приданим, бажано зі своєю квартирою, з гарною зарплатою. А ще дивитися, чим її батьки займаються та що мають. Варіант Попелюшки ніхто не розглядає. Усі хочуть вирішити свої проблеми за рахунок дівчини та не планують вирішувати її проблеми. Ось так, – сказала Яна.
– Яно, ну не все ж такі!
– А я й не сказала, що всі. Але такі є. Тому дівчатам теж треба уважно дивитися, з ким мають справу, щоб потім не розчаруватися.
– А якщо кохання? – Запитала Ліля.
– А ми зараз не про кохання говорили, а про заміжжя, – відповіла подруга. – Я не зрозуміла: ти заміж за Валерія підеш?
– Ні, вирішила почекати: раптом майнуть десь червоні вітрила.