Андрій прийшов додому зі своєю коханою Марійкою, тримаючи її за руку. Він хотів, щоб його бабуся ближче на неї подивилася – так їй хотілося. Старенька була рада, що вони знову помирилися. – Не ходи туди з Марійкою, не треба їй цього, – раптом зупинила їх біля порога мати Андрія. А батько сидів на ґанку й дивився кудись вдалечінь. – Мамо, а що сталося?! – ахнув Андрій. – Що там таке в хаті? Чому Марійці не можна зайти? І чого батько нічого не говорить? Андрій дивився то на матір, то на батька й не розумів, що відбувається

– І чого ти все тиняєшся, туди-сюди, туди-сюди, як неприкаяний?

Андрій раптом почув голос своєї бабусі і здригнувся:

– Фух, налякала, бабусю! Думав ти спиш. Ти лягай, мати з батьком вже скоро приїдуть, чого не спиш?

– А ти чого ходиш все, все зиркаєш, то з однією ходив, і обнімався, а тут я дивлюся з іншою гуляєш, як так? – не вгавала бабуся.

– Та відчепись ти! Тобі яке діло, ти слаба, ось і лежи, завтра мама приїде, ось з нею й обговорюй! – розізлився Андрій.

Бабуся злягла перед самим від’їздом матері з батьком до сестри.

Мати наостанок наварила курячого бульйону, щоб Андрій бабусю годував. Але їй ще й побалакати хочеться! Слідкує за ним, не в свої справи носа пхає! Стара, вже не розуміє нічого, а все лізе зі своїми непотрібними порадами!

– Та як же ж так? Та що ж ти такий бездушний у нас, онуче? Що ж бабусі вже й слова не скажи? Я ж поки що жива людина, а навіть якщо й не стане мене, то не боюсь, там мене вже чекають, не те що тут набридла я всім, – ображено підібгала губи Валентина Денисівна.

– Чого це я бездушний? Моє діло молоде, це тобі, бабусю, про душу настав час думати, а мені пора гуляти. Не зрозуміти тобі молодих, ти забула все!

– Та я ж теж була молодою, Андрійку. Батька твого народжувати як зібралася, а швидка до нас не їздила щось. Дід на віз мене, чоловік мій Василько. А трясе по вибоїнах так, що я йому кричу – не доїду Васильку, не доїду, народжу посеред дороги.

Злякався коханий мій, аж побілів, душа в нього в п’яти пішла. Але зрозумів, мій чоловік, до річки тихенько якось на возі мене довіз і на човен посадив. По воді, так ми й добралися разом з твоїм татом, що раптом зазбирався народитися.

А ти кажеш – душі нема! Душа людиною рухає, є вона, рідна, тільки її ховати не треба, а берегти, і не забруднити поганими справами. Вічна вона, наша душа…

– Та годі тобі, бабусю, казки все це!

– От тобі й маєш! Мене ж не стане скоро, Андрійку, а хочеш я тобі дам знати, що душа моя жива, з того Світу дам знати?

– Ні, не треба, не лякай мене, бабусю, – зіщулився Андрій.

– А-а-а, забоявся. Віра в тобі таки є, тільки глибоко вона захована

– Та не боявся я, ну давай, чекатиму я твій знак, давай! – аби відчепилася, погодився Андрій.

З бабою старою нудно йому розмовляти. Його друзі чекають.

Бабця раптом обернулася на бік, щось зітхнула і заснула.

Андрію здалося, що спить вона міцно, і він навшпиньки пішов до дверей…

– А та дівчина? Чому посварилися? – раптом сказала бабуся.

– Та навіщо, вона як ти мене вчить, вчить, а мені це нудно! Каже, що живу не так, ну її, цю Марійку! – сказав Андрій. – Іншу знайду, їх повно є.

– Повно то повно, але твоя тільки одна, – загадково промовила бабуся. – Тим більше, що вона… Бабуся не договорила і раптом закашлялася.

Андрій приніс води.

– Бабусю, ти спи краще, а я піду! – сердито сказав він. – Так і кортить тобі, то поговорити, то води випити!

– Картопельки б смаженої, Андрійку, давно не їла я смаженої картоплі, не стане мене, та так і не поїмо її більше ніколи, – тремтячим голосом сказала бабуся.

І в Андрія всередині щось спочатку похололо, а потім жаром віддало, аж до сліз дійшло.

Згадалося раптом, як одного разу мама з батьком перед грозою поїхали до сусіднього села, а він у дитинстві грози ох як боявся.

А бабуся картоплі насмажила, і молока свіжого йому кухоль налила. Сказала, що тих, хто молоко п’є, гроза не може дістати.

І він повірив.

До цього набігався, ох як зголоднів, і зовсім забув про грозу.

Рум’яна гаряча картопелька була така смачна… А потім холодним молоком її запити і знову ложкою підчепити смажені кружечки – ну не відірватися!

Так він і їв, а потім заснув і всю грозу проспав…

– Гаразд, бабусю, зараз насмажу і принесу тобі, дістала вже, – грубувато відповів Андрій, щоб не показати їй, що він відчув.

Картоплю він умів смажити.

І пиріг яблучний пекти вмів. Коли він з бабусею залишався, а солоденького хотілося, бабуся бувало давала йому вилку і яйця з цукром у мисці:

– Збий, Андрійку, от і буде солоденьке!

…Бабця знову задрімала, Андрій уже зрозумів, що всюди спізнився, та й бажання йти кудись зникло.

Він дивився у темне вікно і раптом згадав Марійку. Як вона йому вірила, він багато чого їй обіцяв. А потім йому здалося, що вона нудна. Не хоче гуляти з компанією, а тільки з ним хоче бути. А його все на подвиги тягнуло. І де зараз Марійка? Може спить, а може, ось так стоїть біля темного вікна і вдивляється в ніч, згадуючи, як була з ним…

– Андрійку, любий, я мабуть пиріг поставила, і проґавила, яблуками он на всю хату пахне! – знову прокинулася бабуся.

І спросоння вирішила, що то вона пиріг пектися поставила.

– Та лежи ти, бабусю, я тут тобі картоплю посмажив, зараз чаю наллю, – миролюбно відповів онук.

Наче бабуся йому дверцята в дитинство відчинила і він знову себе відчув тим хлопчиком Андрійком, що з бабусею спав на перині, а вона розповідала йому казки.

– Ой смачна, ой побалував ти стару, Господь з тобою. Ось тепер і піду спокійно, тепер знаю, що з тобою все буде добре. Душа ж твоя виринула з глибини на світло, знаю тепер ти не пропадеш, онучику! А звістку від мене чекай, як і обіцяла. Сказала, що знати дам так і буде.

– Досить уже, бабусю, раз поїла, значить жити будеш, – як маленькій сказав Андрій і вкрив бабусю ковдрою.

Злість і роздратування кудись пішли.

Він сам доїв прямо зі сковорідки картоплю, що ще не охолола. Потім відламав шматок пирога, а решту прикрив лляним рушником. Як його бабуся вчила – щоб не відсирів.

І тут же його зморив сон, він ліг на диван і йому снилося, як він у дитинстві ліз на яблуню і опинився на землі, а потім репетував. А бабуся мазала йому коліно, дула на нього і примовляла:

– До весілля заживе, Андрійку, до весілля заживе!

Вранці Андрій прокинувся від знайомого звуку – бабуся раптом встала і ходила у своїх теплих капцях, човгаючи по підлозі.

– Вставай, неділя, мати з батьком ось-ось повернуться. Я вже й пиріг твій нагріла, і чаю заварила.

Бабуся цілий тиждень метушилася без толку, розбирала свою шафку, дивилася старі фотографії. Відкладала щось у скриньку старого комода…

…В той день Андрій прийшов додому з Марійкою, тримаючи її за руку.

Він хотів, щоб бабуся ближче на неї подивилася – так їй хотілося.

Старенька була рада, що вони знову помирилися.

– Не ходи туди з Марійкою, не треба їй цього, – раптом зупинила їх біля порога мати.

А батько сидів на ґанку й дивився кудись вдалечінь, відвернувшись убік.

– Мамо, а що сталося?! – ахнув Андрій. – Що там таке в хаті? Чому Марійці не можна зайти? І чого батько нічого не говорить?

Андрій дивився то на матір, то на батька й не розумів, що відбувається.

– Не стало бабусі, царство їй небесне, – сказала мати й заплакала…

…Через день Андрій з Марійкою сиділи біля будинку й мовчали.

І раптом зовсім близько до них підлетіла невелика пташка, тримаючи щось у дзьобі. Вона кинула їм маленьку жовту, якусь сонячну квіточку.

І, пурхаючи, наче застигла в повітрі між ними на мить.

“Може й справді це бабуся мені так знати дала, що жива її душа?” – подумав Андрій і мимоволі взяв руку Марійки.

– Знаєш, а я подумала на цю пташку, що це твоя бабуся на мене таки подивитися прилітала, недолуга я, так? – Марійка припала до його плеча і Андрій обійняв її міцніше, ніби боявся, що вона втече.

А сам подумав:

– Точно бабуся, вона в мене така! Раз обіцяла дати знати – точно зробить. А тепер і я вірю, що душа не зникає. Ось же вона, пурхає, а значить треба не забруднити її, бабуся правильно говорила , а то вічність не відмитися, – і Андрій ще міцніше обійняв Марійку.

Бо ж навіть бабуся зрозуміла, що Марійка – його доля, його друга половинка.

Та й сам це вже зрозумів…