– Їдь, синку, тобі теж пора життя своє влаштовувати, – мама погладила Миколу по голові, як маленького, ледве дотяглася, навіть стала навшпиньки.
Мама в Миколи буда маленька акуратненька і світла якась вся жінка, завжди дуже усміхнена.
А Микола у батька вдався. Міцний, високий, долоня широка…
Йому б фізичною роботою займатися, та мати з батьком вчитися сказали.
Тепер він вранці в напрасованій матірʼю сорочці і в строгому костюмі поспішає на “чисту” роботу, як вони з батьком її називали.
Батьки пишалися сином, він у них будівельник, мости проектує! І керівництво Миколу помітило, він уже головний інженер проєкту.
– Мамо, та це не дуже велика посада, більше клопоту, аніж грошей і поваги. Мотаюся по відрядженнях і креслення перевіряю до ночі, коли проєкт здаємо, – сміявся Микола.
Але сам він свою роботу дуже любив.
Ось нещодавно в невеликому селищі місток збудували за його кресленнями.
Не великий міст, а людям радість, тепер швидше й дешевше дорога обійдеться. Ось це і любить у своїй справі Микола – радість в очах людей, подяку за його працю.
А нещодавно запропонували йому тривале відрядження.
Якщо вдало відпрацюють, то чекало на Миколу підвищення. Та тільки він не знав, чи хоче він цього підвищення. Йому жива робота цікава, а папірці підписувати й керувати – якось не дуже.
Але керівництво наполягало на відрядженні, там замовник тільки його – Миколу Петровича просить надіслати, іншого не хоче.
– І Марина Юріївна з тобою поїхати погодилася! – один із працівників багатозначно підняв брови, ніби натякав, як це чудово.
Марина подобалася майже всім їхнім чоловікам, а обрала незрозуміло чому його – Миколу.
Його, звісно, це подобалося.
Марина, напевно, і на це тривале відрядження погодилася саме тому, що Микола туди їде.
– Ти подумай, Миколо, іноді треба зробити один вірний крок – і твоя доля одразу вирішується! У тобі наше керівництво явно зацікавлене. До речі Марина – напрочуд цілеспрямована жінка, така будь-якого чоловіка направить у правильну сторону. Ти до неї придивись. Коли ви з нею поряд, то одразу видно, що ви пара! Потім жалкувати все життя будеш, якщо не зважишся! – радили колеги.
Микола спробував уявити, як його потім підвищать і він одружиться з Мариною.
Усі їхні мужики будуть йому заздрити – з такою красунею одружився!
Більше жодних думок на цю тему у Миколи не виникало, хоч як він намагався уявити її в неробочій обстановці.
Марина була завжди вдягнена шикарно, вона навряд чи вдома може лежати на дивані й дивитися старі фільми. Або просто сісти на електричку й поїхати на річку, де є дикий пляж, де Микола любить відпочивати.
Так, мабуть, треба рости і бути начальником, щоб стати чоловіком Марини, такий як він їй не підійде…
Так він вирішив, та й мати з батьком Миколу вмовили поїхати, і він погодився на це довге відрядження.
Місяця два, а то й три там стирчати, незвично якось звісно, та й за батьків він хвилюватиметься.
Батько у Миколи на пенсії по здоровʼю, і хоч вони з мамою ще не старі, але він вирішив, що житиме поряд з ними.
Далеко і надовго від них не виїжджатиме.
Коли вони обговорювали з Мариною це відрядження, Микола випадково бовкнув, що він матір з батьком самих залишати не хоче.
А та раптом розреготалася… Зуби у неї білі, очі сині-сині. Вона звісно дуже гарна дівчина,
– Ти що, няньчитися з ними збираєшся?! Живи своїм життям, вони своє вже майже прожили!
Микола одразу пошкодував, що так сказав. Він взагалі не знав, про що з нею розмовляти, дуже вже вона красива, навіть доторкнутися до неї боязко.
А до їхнього поїзда зовсім несподівано підʼїхала ще й Оксана з технічного відділу.
– Миколо Петровичу, ви ж просили вам матеріал до відрядження підібрати. А самі забули і не зайшли до мене!
Оксана була невисока, повненька і Миколі подобалося, як вона з ним спілкується.
Мила дівчина. У неї і хлопець був їй під стать, теж такий невисокий.
Привіз її до поїзда, та й на роботу і з роботи Оксану возить. Дбайливий.
У відрядженні Марина все натякала Миколі, що його скоро чекає підвищення і йому пора подумати про своє майбутнє.
Але її холодна краса і настирливість тільки дратували…
Зрештою Марина раптом розлютилася і проговорилася:
– Даремно мене наші переконали з тобою у відрядження їхати! Ну який ти перспективний?! Не по зубах тобі така, як я. Я жінка з амбіціями і чоловік мені потрібен такий же ж!
А Микола, почувши ці слова, навіть зрадів.
Та й їхнє спільне відрядження вже закінчувалося. Не пройшов він перевірку Марини.
Її оцінюючи погляд, він ловив на собі постійно, думаючи, що він їй подобається. Був наче зачарований її красою.
А тепер зрозумів – та хіба це життя, коли тебе постійно оцінюють і порівнюють з кимось?
Ще тоді, до поїздки, його зачепила фраза, що про маму з татом треба забути, якщо одружуватися надумав.
Та й усе в ньому, навіть машина його, Марині не подобалася!
Не крута, стара, та й сам він одягнений не дуже… І залицятися не вміє, по дорогих ресторанах не водить!
І тут Микола й зрозумів – не даремно вона йому холодною здавалася, інтуїція не підвела.
Конкретно він, Микола, не був потрібен Марині. Їй потрібен був перспективний чоловік, супер ефектний зовні і такий, який хотів би бути багатим.
А решта для неї не мало значення…
…Микола з радістю повернувся додому. Мама відчинила двері, відступила і обійняла його.
– Миколка повернувся?! Один? – гукнув батько з кабінету.
Так він почав називати кімнату, де раніше жила бабуся, його теща.
А коли Петро Миколайович заслаб і став рідше виходити з дому, він тут собі майстерню зробив.
Або як він любив її тепер називати – кабінет.
– Один, Петре, один повернувся! – мати вдячно дивилася на сина.
І Микола зрозумів і питання батька, і погляд матері, бо ж мама його на поїзд у відрядження проводжати їздила, і Марину бачила.
– Переживали ми, Микольцю, що ти не один повернешся, бо ж я бачила я з тобою цю панянку хитру, думала з нею повернешся. А вона ж не просто так з тобою їздила! – не витримала і поділилася мати.
А Микола обійняв її.
– Та ну її, мамо, вона не на мій смак.
І пішов до батька.
– Тату, я тобі тут дещо помайструвати привіз…
– Чудово, синку! – підвівся Петро Миколайович. – Ну вже ти зі мною, як з дитиною! А я ж тут матері шафки на кухні полагодив, та й пральна машинка зламалася. А майструвати цікаво, та тільки пусте це все. Ось онуків дочекаюся, з ними вже й будемо разом майструвати!
На роботі Миколу похвалив директор:
– Молодець, добре попрацював. Ну що, ти підеш до мене в керівництво головним інженером? Вмієш ти і з замовниками все владнати і рішення приймати!
– Не готовий я поки що, – Миколі було незручно, але директор раптом навіть зрадів.
– Ну гаразд, наш Ігор Іванович вирішив ще попрацювати, а там видно буде, може і ти дозрієш…
Чоловіки зустрічаючи його в коридорі жартували:
– Ну як твоє відрядження з Мариною, вдало пройшло?
А потім і Марина зустрілася, сухо з ним привіталася:
– Ну що, кажуть, не дав тобі наш директор підвищення? От і правильно, не потягнеш!
Після обіду Микола забіг у технічний відділ повернути папери.
Він відкрив двері і так і став на порозі від побаченого.
Оксана стояла на драбинці до нього спиною, і тяглася до верхньої полиці, хотіла щось дістати.
Микола був приголомшений, раніше він і не помічав, яка ж вона гарна!
У Миколи аж в роті пересохло від хвилювання – оце так повненька Оксанка, з якою просто цікаво поговорити!
Оксана почула, що хтось зайшов, обернулася і… Почала втрачати рівновагу!
Микола встиг її підхопити і її розгублені очі й пухкі губи опинилися так близько, що він не стримався.
– Миколо, ти що робиш? – її світлі очі потемніли і він зрозумів, що образив її своїм поривом.
– Вибач, я сам не знаю, що на мене найшло! Я ж знаю, у тебе хлопець є, та я просто папери віддати приніс, – виправдовувався Микола.
А Оксана раптом відкинула голову і розсміялася, так радісно, ніби чекала на щось подібне!
– Хлопець? Якщо ти про Олексія, то це мій брат. Він тут поряд працює і підвозить мене вранці і ввечері з роботи забирає.
Микола слухав її й дивувався – і як він раніше не зрозумів, що ось вона!
Та, з якою він завжди почувається найкрутішим хлопцем.
З нею він може про все говорити і до сьогодні здавалося, що Оксана просто друг.
Але цей друг несподівано перетворився на спокусливу дівчину. Добре, що ніхто цього не помітив раніше за Миколу!
– Оксанко, я проведу тебе сьогодні, я теж на машині, ти не проти, га? – прошепотів їй на вухо Микола.
За вікном раптом потемніло, хмарилося з ранку, і лив дощ.
– Так, Микольцю, підвези, а то в Олексія сьогодні вихідний, а бачиш який дощ! – погодилася дівчина.
Але з її очей Микола вже зрозумів, що не в дощі справа.
А в ньому, в Миколі!
Їй не так важливо було, ким він працює і на якій він машині, їй він сам, Микола, потрібний, і він це тепер відчував!
…Коли через місяць Микола привів Оксану знайомитися з батьками, мати на нього глянула радісно й схвально.
Оксана їй з першого погляду сподобалося.
– Ой, як у вас цікаво! Оксана із захопленням провела рукою по книгах у батька в «кабінеті». Подивилася його невигадливі вироби з дерева і щиро захопилася:
– Петре Миколайовичу, невже ви все це самі зробили? Один своїми руками? Мені дуже подобається! Ой, а в нас такий самий бабусин сервіз, частину розбили, але це пам’ять, ми його бережемо.
Коли Микола повернувся, провівши Оксану, мама його обійняла, а батько, хвилюючись, спитав:
– Де ти знайшов цей скарб? Яка чудова чиста дівчина!
– Тату, мамо, ви не повірите, ми з нею вже давно знайомі, а розгледів я її тільки зараз, – засміявся Микола.
– Слава Богу, хоч зараз розгледів, – перезирнулися батьки. – Слава Богу!
…Після весілля жити Микола й Оксана вирішили окремо.
Але у його батьків дівчина часто залишалася. Квартира велика, Оксана з його татом одразу порозумілася.
Ну а з мамою натомість вони іноді щось смачненьке готували разом, особливо до свят.
Коли Оксана пішла в декрет, директор викликав Миколу, щоб повернутися до того самого питання.
Старий вже головний інженер Ігор Іванович тепер уже точно вирішив іти на пенсію.
І цього разу Микола не відмовився. У нього ж тепер сім’я, досвід роботи є. Є що підлеглим сказати, і він тепер знає, як роботу правильно організувати.
Він став сильнішим, він чоловік, за ним і Оксана, і діти, які в них будуть. І його батьки, які не молодіють.
І це для Миколи найголовніший стимул – берегти й охороняти свою родину.
Ось таке воно – його особисте, його потаємне, найпростіше звичайне щастя!
Яке, як і в дитинстві, просто відчуваєш поглядом, відчуваєш дотиком і чуєш інтонацію рідного голосу – і ти невимовно щасливий…