– Дівчата, чули? Від Марини чоловік пішов! – cама не вірячи в те, що каже, повідомила Олена, коли сусідки зустрілися біля магазину.
– Не може бути! – відреагувала одна.
– Нісенітниця якась, – підтримала інша. – Я їх давно знаю, ще зі школи. Відмінна пара. З чого їм розлучатися?
– Так вони ж ще не розлучалися! – уточнила Олена. – Він просто зібрав речі і пішов.
– Як пішов, так і повернеться… Може, посварилися. Буває…
– Мій раз п’ять йшов, – потім вибачався і просився, щоб назад пустила…
– Та ні, – Олена махнула рукою. – Не повернеться… Він вже у Люби живе…
– У Люби? – ахнули сусідки. – Це в тієї, що нещодавно розлучилася?
– У неї…
– Нічого собі, – жінки переглянулись. – Прямо жодного разу їх разом не бачили… Дивно…
– Ось і я говорю: дивно! – підхопила Олена. – Тому вам і сказала. Думала ви щось знаєте.
– Та не знаємо ми нічого. Ми взагалі шоковані твоєю новиною. Яка пара… Син чудовий… Шкода без батька ростиме…
І помчала новина по всій окрузі…
Її обговорювали, здогадувалися, вигадували причини, передбачали наслідки, охали, ахали…
Дісталося і Марині, і Михайлу і, звісно, Любі-розлучниці.
Дехто навіть оголосив їй бойкот.
Але найбільше всім було цікаво: чим закінчиться історія цього любовного трикутника…
Самі герої сімейної драми навіть не підозрювали, що стали героями пліток.
Марина працювала як ні в чому не бувало, не плакала, не скаржилася на кожному кутку і жодного поганого слова не сказала ні про чоловіка, ні про жінку, до якої він пішов, а тепер без сорому совісті живе, нікого не соромлячись.
Михайло не загульбанив, справно ходив на роботу, як і раніше, був небагатослівний, але привітний. Єдине, на що всі звернули увагу: на його обличчі все частіше почала з’являтися загадкова усмішка, а в очах мерехтіли незнайомі іскорки.
Люба змінилася до невпізнання. Вона просто сяяла! Погарнішала, стала балакучою і веселою.
Раніше всі вважали її важкою людиною, з якою важко спілкуватися.
Вчителі у школі, які, звичайно, теж були в курсі подій, уважно спостерігали за сином Михайла та Марини, щоб не пропустити момент, коли хлопчикові знадобиться допомога.
Але Сашко як був всюдисущим бешкетником і душею класу, так ним і залишався. Дивлячись на нього, важко було припустити, що у хлопчика в сім’ї сталася біда.
Словом, очікування сварки більшістю оточуючих не виправдалося, тому люди поступово втратили до цієї історії всілякий інтерес.
А ось Олена ніяк не могла заспокоїтися.
Зрештою, вона не витримала і запитала у Марини прямо:
– Як ти можеш спокійно все це переживати?
– Що? – не одразу зрозуміла Марина.
– Ну твій же Михайло від тебе пішов?
– Пішов.
– Ось я й питаю: як ти це переживаєш? Ще й усміхаєшся…
– А що я можу зробити? – здивувалася Марина. – Прив’язати його до себе?
– Але ж він батько твоєї дитини!
– І що? Був батьком і лишається ним бути. Вони з Сашком часто зустрічаються, багато часу проводять разом. Вони й зараз на риболовлі… Для сина мало що змінилося…
– Допустимо. А для тебе?!
– Олено, ти чого так переживаєш? – Марина уважно дивилася на сусідку. – Це тебе зовсім не стосується…
– Дуже навіть стосується! – Вигукнула Олена. – Мене дістає, коли чоловіки так роблять!
– Як?
– Жінок кидають, дітей! І заради чого? Чергової спідниці? Немає в них жодного сумління!
– Ну, по-перше, Михайло нас не кидав, я сама його відпустила. А по-друге, про які спідниці ти говориш? Чоловік ніколи мені не зраджував.
Олена, як кажуть, округлила очі.
– Як це не зраджував?! А Люба?
Марина на секунду замислилась. Не хотіла говорити, бо у глибині душі розуміла: Олена її не зрозуміє.
І все-таки відповіла:
– Розумієш, я, коли виходила заміж, чудово знала, що Михайло мене не любить. Так, ми зустрічалися, він був дуже дбайливим, уважним. Справжнім другом. Але не більше.
Це я любила його. Без пам’яті! Всіляко намагалася прив’язати до себе. От і прив’язала. Коли Михайло дізнався, що я вагітна, одразу зробив пропозицію.
Ми прожили чудових дванадцять років. Про кращого чоловіка я не могла навіть мріяти. Ми навіть ніколи не посварилися!
Але я завжди знала, відчувала: він любить іншу… Ту, що не дочекалася його з служби.
Розумієш? Він ніколи не давав жодного приводу для ревнощів. Ні разу не говорив про своє колишнє кохання. Він жив – зі мною! Був завжди поряд. Але я знала – він не забув свого кохання. Не міг забути. Така вже людина…
Олена слухала, мало не відкривши рота… Навіть сльозинку змахнула…
– І що потім? – З завмиранням запитала вона.
– Та не було ніякого “потім”. Дізнавшись, що Люба розлучилася, Михайло не кинувся у всі тяжкі. Не обманював, не ховався по кущах. Він одразу мені сказав, що любить її досі. І що якщо я зможу його пробачити і відпустити, вони будуть разом.
– А ти?
– А що я? Я люблю його. Хочу, щоб він був щасливим. Я відпустила…
– Ось так просто? – Олена дивилася на Марину, розплющивши очі на все обличчя.
– Це не просто, Олено. Дуже непросто. Але це вірно. Із трьох учасників цієї історії, принаймні, двоє – по-справжньому щасливі.
– А як же ти?
– Я в порядку. У мене чудовий син від коханої людини. Михайло залишився моїм близьким другом.
– Це поки ви не пройшли через розлучення, – озвалася Олена, – після нього майже всі стають недругами.
– Це не про нас. Михайло вже сказав, що все нажите залишить нам. Мені та синові. Люба, наскільки я зрозуміла, його повністю підтримує. Тож квартирне питання навряд чи щось змінить між нами.
– Добре, якщо так, – задумливо вимовила Олена, – і все одно – це несправедливо.
– Що саме?
– Ти стільки років йому віддала, а він… Як тільки Люба поманила, побіг до неї, ніби тільки й чекав на це.
– Та нічого я йому не віддавала, Олено, – усміхнулася Марина, – я щаслива була! Розумієш? А він… все життя її любив. Не думаю, що він чекав на її розлучення. Михайло хотів, щоб у неї все було добре. Але так вже вийшло… Хай будуть щасливі. Сподіваюся, у них вийде… Все-таки стільки років минуло… Вони обоє змінилися, подорослішали… Там теж є дитина… У Люби дівчинка трохи старша за мого Сашка…
– А! Я зрозуміла! – радісно вигукнула Олена, намацавши зрозумілішу для неї тему, – ти просто сподіваєшся, що вони не зможуть жити разом!
– Та ні, Олено. Я щиро бажаю Михайлу щастя. Він на нього заслуговує, як ніхто інший…
– Дивна ти, Марино, – сказала на це Олена, – всі навколо піклуються тільки про себе, а ти про щастя Михайла дбаєш… Про себе подумай…
– Так я й думаю, – Марина посміхнулася, – моє щастя безпосередньо залежить від щастя Михайла. Адже я люблю його…
***
Михайло і Марина так і не розлучилися.
Одного разу він просто повернувся додому, як колись з роботи.
Вона нічого не запитала.
Мовчки поставила вечерю на стіл.
Він взяв її руку, притиснув до губ.
І прошепотів:
– Я вдома…