– Євгене, відкривай, – щосили вигукував хтось на вулиці і стукав ногами в залізний паркан. – Рідня приїхала!
Олена ледве розбудила чоловіка, що втомився після нічної зміни:
– Андрію, я хвилююся, там хтось ломиться до нас на ділянку. І Євгена кличуть, тут взагалі таких немає.
– А, це дядько мій, не стало 3 роки тому, – повідомив дружині Андрій, позіхаючи. – Товариші по чарці його, напевно.
– Ні, гукають, що рідня.
– Ну, зараз подивимося. – Андрій потягнувся, одягнув шорти і пішов до дверей, шльопавши босими ногами дерев’яною підлогою.
На подвір’ї ніяк не заспокоювався, пес Зевс, що дістався їм разом із будинком від бабусі.
Усіх її дітей не стало досить молодими. Відвідував стареньку в останні роки лише Андрій. А після її відходу він переїхав сюди з молодою дружиною, вступив у спадок – інших охочих не знайшлося.
Вклав у будинок чимало грошей та праці – відремонтував дах, переклав грубку, і зажив цілком щасливо.
Андрій відкрив оглядове віконце в хвіртці огорожі і сердито запитав:
– Ну, хто там, чого шумите, дзвінок для кого?
– Відкривай, і Євгена поклич, давай. Ти хто взагалі?
– Хазяїн взагалі. А Євгена тобі якого треба? Якщо сина баби Зіни, то його не стало давно. Пізно схаменулися.
Людина за хвірткою злегка зменшила тон і сказала вже спокійніше:
– А ти хто взагалі будеш? І бабуся де? Я внук її, Іван, Валентини син.
– Я Андрій, теж онук, брат твій двоюрідний виходить. Зараз, постривай, відкрию.
Андрій відчинив хвіртку. За нею виявився кремезний чоловік під два метри на зріст, мало схожий на дитячий образ пухкенького Івана, який він пам’ятав.
Брат ступив назустріч і поклав його в ведмежі обійми. А потім повернувся до легкового автомобіля, що стояв біля дороги, і вигукнув, махаючи руками:
– Рита, Роман, Настя, вилазьте, йдіть усе сюди.
Андрій здригнувся. З машини вибралася жінка під стать Івану. І двоє схожих на батьків дітей 9–10 років.
– Гордість моя! – відрапортував Іван. – А це дружина, Маргарита.
А ти як одружений, діти є? Запрошуй до хати, Андрію, згадаймо дитинство золоте.
Андрій відсторонився, пропускаючи непроханих гостей. На ганку вже стояла, притримуючи рукою двері, Олена.
Поки всі перезнайомилися, поки сіли пити чай, минуло дві години. Андрій дістав старі бабусині альбоми з фотографіями рідні, і вони із сміхом розглядали дитячі та дорослі знімки.
Потім жінки готували обід. Справа йшла до вечора, а гості їхати не збиралися.
Олена вирішила акуратно натякнути:
– А ви надовго до нас?
– Та ми взагалі до дядька та бабусі їхали, не спілкувалися просто довго з ріднею. От і не знали нічого, кого не стало, хто успадкував будинок.
Поживемо тут у вас місяць? Друга половина будинку ж вільна, літня кухня? Адже ви не проти.
А то у нас із Ритою відпустка, у дітей канікули, а на море жодних грошей не напасешся їхати. У місті-то яка відпустка?!
Ми ж рідня. Мабуть, не проженете, у вас ось які хороми. – Іван заздрісно окинув поглядом вітальню, любовно відремонтовану Андрієм, з кондиціонером та сучасними меблями.
– Так, звичайно, залишайтеся. Зараз відкрию ту половину. Водопровід я туди ще за бабусі провів, душ, туалет, все є. Живіть із комфортом.
Андрій пішов по ключі. А родина його двоюрідного брата вирушила за речима. Машину загнали під навіс на ділянку.
Увечері Іван з дітьми та дружиною затіяв смажити шашлик на мангалі, швидко з’їздивши до великого магазину на трасі неподалік.
Андрія з Оленою також кликали, але ті відмовилися. Обом було завтра на роботу.
Щоправда, заснути зі звичним комфортом не вдавалося. Вигуки, сміх та гучні розмови у дворі були чутні навіть через зачинені вікна.
А ще діти вирішили подразнити Зевса, і песик ніяк не заспокоювався.
До півночі Андрій був у нестямі. Розмова з Іваном результатів не дала:
– Ну чого ти, брате, час дитячий, кому ми тут заважаємо, не місто ж. Нерви краще заспокоюй. Бо шкідливо це, багато переживати.
Зціпивши зуби, Андрій пішов на свою половину. Олена теж крутилася без сну. Вона стривожено спитала чоловіка:
– Ну що, вдалося переконати їх бути тихіше?
– Та куди там. У Івана і батьки були такі ж, репетували на все село.
Ех, Оленко, даремно я їм назустріч пішов. Відчуваю, добром це не скінчиться.
***
Перший тиждень проживання пліч-о-пліч з гостями пройшов напружено. Але Олена та Андрій щосили намагалися виявляти доброзичливість. Щоправда, пеcика довелося пустити у ґанок.
Діти довели її до того, що Зевс просто охрип від гавкоту. Та й загалом Олена все рідше виглядала надвір.
Там то Іван засмагав у одних плавках, то Рита розвішувала прання на натягнутих між яблунями мотузках.
Вечорами Андрій іноді все ж таки сидів із родичами за одним столом, у вуличній альтанці.
Іван усе розпитував його, як жила бабуся останніми роками, чи ще залишився хтось із родичів. Особливо його цікавило, як Андрій вступав у спадок, чи був заповіт.
Він сміявся і жартував, що сам подумує його написати, щоб діти та дружина у разі чого не маялися з формальностями.
Андрій тільки розповідав. Але така наполеглива увага з боку родича його явно турбувала.
Через місяць гості й не думали їхати. Навпаки, вони майже ультиматум Андрію з Оленою поставили, що Рита та діти залишаються тут, а Іван, оскільки працює на шабашках, приїжджатиме до родини вечорами.
Незабаром прибули і речі сімейства – велика вантажівка їх ледве вмістила.
Змінилася й поведінка непроханих сусідів. Вони явно почувалися тут господарями. А потім до Андрія зателефонувала нотаріус. І повідомила, що з’явилися нові спадкоємці.
І хоч терміни минули, вони мають намір звертатися до суду. Того вечора Андрій повертався додому в особливо поганому настрої. Він одразу пройшов до літнього ґанку другої, неопалюваної половини будинку, де влаштувався Іван із сімейством, і голосно постукав.
Двері довго не відчиняли, хоча всі були вдома. Потім на порозі все ж таки з’явився двоюрідний брат.
– Що, братику, ділитися не хочеш? – Іван усміхнувся, – нотаріус тобі розповів вже, так?
– А чим тут ділитися, Іване. Ви роками бабусю не відвідували, для цього будинку нічого не зробили, а тепер хочете все собі забрати?
Так бабуся на це чекала. Вона тому заповіт написала. Усі за законом спеціально їздили до нотаріуса.
Де ви були, коли вона нездужала, з дому не виходила? Коли дрова собі вже не могла наколоти?
– Я за законом такий самий спадкоємець, як і ти. А бабуся старенька вже була, може, забула про інших онуків.
Ти як хочеш. А я піду до суду. Хоч шматочок від спадщини своєї, та відщипну. А по совісті, і половину будинку із землею.
І дивись, братику, не рипайся, а то я на твою частину претендуватиму, з кондиціонером і ремонтом.
Іван засміявся, ніби тішився вдалим жартом, і зачинив двері. Андрій пішов до себе і про все розповів Олені. Вона застигла від перспектив такого сусідства:
– Невже нічого не можна зробити? Вони ж просто нахабні якісь!
– За законом ми праві, нічого не порушували. Боротимемося, Оленко. Це наш дім, не поступатимемося цим негідникам. Я вже сто разів пошкодував, що тоді їх взагалі пустив.
Минали дні, Олена працювала в їхньому сімейному маленькому сільському магазині, в який вони з чоловіком вклали всі заощадження, і все частіше сумувала, поринаючи у тяжкі роздуми.
Їм із Андрієм вже прийшли документи із викликом до суду. Іван із сім’єю поводилися все нахабніше. І жити в улюбленому сільському будинку ставало нестерпно.
Якось молода жінка навіть розплакалася прямо на роботі.
Неофіційна староста села, тітка Галя, що стояла в черзі, не розгубилася:
– Хто, дочко, тебе образив. Розповідай усе.
Інші сусідки теж скупчилися навколо прилавка, навперебій втішаючи Олену.
Та розповіла про все, про нахабство двоюрідного брата Андрія і про те, що невдовзі вони можуть зовсім позбутися улюбленого будинку.
– Не буде цього, – твердо заявила тітка Галя. – Пам’ятаю я і Івана, і його батьків. Завжди були нахабні, жадібні та заздрісні до чужого добра.
Ви стільки в цей будинок вклали, і за життя Зіни, і потім дах перекривали, грубку перекладали, фундамент піднімали, а ліс на альтанку в господарстві брали, все ж таки не безкоштовно.
Скажи Андрію, щоб зайшов до мене ввечері. Придумаємо, як вашій біді допомогти.
Олена передала Андрієві слова сусідки. Той сходив у гості, і начебто навіть повеселішав. Але Олені всіх планів не розкривав, заявивши, що переживає зурочити успіх.
Через тиждень було призначено суд за позовом Івана. Чоловік пропадав на роботі, на фермі влітку гаряча пора, а він – механізатор, їм взагалі відпочивати ніколи.
Олена теж поринула у справи магазину, щоб відволіктися від сумних думок.
До суду Іван із сімейством з’явилися при параді, з нахабними усмішками. Андрій прийшов утомлений, зі зміни. Але із групою підтримки у вигляді сільських мешканців. І тітка Галя йшла на чолі цієї маленької процесії.
Свої аргументи кожна зі сторін викладала сама. І якщо Іван напирав на незнання про спадщину і те, що дітям потрібне свіже повітря, у свідків Андрія знайшлися серйозніші аргументи.
Із міста приїхав син тітки Галі, відомий юрист. А сільські жителі у фарбах розписали, скільки Андрій зробив для дому.
Знайшлися навіть папери, що підтверджували його витрати і на деревину, і на цеглу для фундаменту, і залізо для покрівлі – все купувалося у місцевих.
А ще свідки підтвердили, що бабуся завжди вважала спадкоємцем сільського будинку лише одного онука. Що й відобразила у своєму заповіті.
Суд Андрій виграв. І хоча Іван говорив, що подасть позов заново, було видно: запал у нього зник. А біля будинку в селі на нього чекав новий сюрприз. Вантажівка з речами – колеги Андрія подбали про те, щоб виселення непроханих гостей пройшло без ускладнень.
Проти міцної бригади механізаторів у Івана аргументів не знайшлося. Вони з Маргаритою та дітьми поїхали не прощаючись.
Андрій з полегшенням випустив Зевса в його звичний вольєр, замкнув хвіртку і сів на ганок, обійнявши за плечі щасливу Олену.
– Отак, як ти до людей, так і вони до тебе. Село не місто, Оленка. Тут люди справжні, вони все бачать, хто як живе і чого вартий.
Олена притулилася до плеча чоловіка. І щасливо посміхнулася, мружачися від заходу сонця. Завтра вони чекали у гості на пироги все село.
Як же добре у них в селі. І люди довкола чудові.