Олег допомагав матері прибирати зі столу. – Мамо, дякую, що ти так добре Олену прийняла, – Олег обійняв матір. – А як могло бути інакше? – запитала Ольга. – Ви ж одружитися збираєтесь. – Так свекрухи зазвичай невісток не люблять, – усміхнувся Олег. – Знаєш, синочку, була у мене свекруха, – промовила Ольга. – Я присягнулася, що такою ніколи не буду! Після того, що вона зробила… – Мамо, ти про бабусю Риту. Що вона зробила? – Олег помітив, як на очах матері виступили сльози. Ольга важко видихнула, присіла на диван і все розповіла сину. Олег вислухав матір і аж ахнув від почутого

– Дякую, що ти так добре Олену прийняла, – Олег обійняв матір.

– А як могло бути інакше? – Запитала Ольга. – Ви ж одружитися збираєтесь.

– Мамо, так свекрухи зазвичай невісток не люблять, – усміхнувся Олег.

– Знаєш, синочку, була у мене свекруха, – промовила Ольга. – Так я присягнулася, що такою ніколи не буду!

– Це ти про бабусю?

– Ну, так, – Ольга відвела погляд. – Тільки однією бабусею тебе доля нагородила, та й та від тебе відмовилася, коли тобі три роки було.

– Мамо, мені вже двадцять шість, а ти тільки зараз про це заговорила? Чи це тобі статус свекрухи нагадав?

– Так, ось згадалося, – Ольга тяжко зітхнула і понесла посуд на кухню.

– Мамо, ти чого? – Олег наздогнав Ольгу. – Тоді щось погане сталося?

– А яка вже зараз різниця? Стільки років минуло…

– Розкажи, – попросив Олег, – Якщо тобі неважко.

– Кажу ж, давно було…

***

– А хто це у нас тут такий красивий хлопчик? Хто бабусин медовий пряник? А це Олежик!

– Рито Володимирівно, – Оля простягла руки. – Акуратніше, будь ласка, він може впасти!

– Руки забрала! – грізно сказала жінка. – Я чоловіка твого виростила і жодного разу нічого такого не сталося! А онуків тим більше догляну!

Іди краще вечерю приготуй, аніж над душею стояти! Максим незабаром з роботи з’явиться!

– Добре, Рито Володимирівно, – погодилася Оля і пішла на кухню.

Покірності Олі було не позичати, у дитячому будинку цьому з пелюшок навчають. А ось за синочка вона хвилювалася.

Свекруха ласкава була тільки з онуком, а з усіма іншими, невістка не береться до уваги, їй за визначенням головною бути належить, сином і донькою, вона командувала, як хотіла.

А якщо слово впоперек сказати, то можна було й отримати!

Премудрості укладу сім’ї чоловіка Оля вивчила у перші пару місяців спільного проживання, а зараз просто жила в потоці.

Рита Володимирівна царювала вдома, живучи на пенсію та заощадження чоловіка, якого не стало, Максим, чоловік Олі, працював з ранку до ночі, а сестра Максима Вікторія поки що перебувала в сварці з матірʼю і проживала на дачі.

– Безглузді твої вечірки та катання по місту – негідне заняття, – підсумувала Рита Володимирівна, – посидь у селі, розуму наберись. А коли наберешся, тоді й поговоримо!

Тільки Максим із Ольгою знали, що Віка на дачі влаштувала, бо нагляду взагалі не було. Так вона стягнула туди всіх міських друзів.

– Ви матері не розповідайте, – попередила Віка. – Бо я вам влаштую!

Максим з Ольгою старанно мовчали, а здали Віку сусіди, що заїхали з нагоди Різдва.

Будинок у напрузі чекав на появу дочки, що провинилася, тому Рита Володимирівна відпочивала душею з онуком, готуючись навчити розуму доньку.

***

Велика сварка розбурхала багатьох сусідів, які не викликали дільничого лише тому, що знали характер Рити Володимирівни. А Віка за підсумком була посаджена під домашній арешт.

– Я так і думала, що ти мене здала! – Сказала вона, проходячи повз Олю. – Я ще з тобою поквитаюся!

– Я нічого не говорила, – спробувала виправдатись Оля, але Віка її не слухала.

Замкнулась у себе в кімнаті і включила музику на всю потужність колонок.

Передчуття бурі не залишало Олю два місяці.

Вона знала, наскільки Віка мстива, а характер точнісінько від матінки. Але того, що сталося, Олі навіть у страшному сні наснитися не могло.

– Мамо, а на кого Олежик схожий? – Запитала Віка. – На діда, чи що?

– Чому на діда? – здивувалася Рита Володимирівна. – На Максима!

– Ні, – Віка зморщила носик, – на Максима точно не схожий. Ніс не такий, та й вуха інші. А може, на прабабусю?

– Та ні, – Рита Володимирівна придивлялася до вуків внука, що сидить у неї на колінах. – Може в рідню Олі пішов, їх ми не знаємо, вона ж дитбудинку!

– Ні, від Ольги в Олега взагалі нічого немає! – Заявила Віка. – Видно ж!

Не чути цих розмов Ольга не могла, але уваги не звернула. Як молодій господині в будинку, їй доводилося займатися побутом усієї родини.

А звернути увагу варто було хоча б тоді, коли Віка притягла всі сімейні альбоми і почала з матір’ю порівнювати Олежика з фотографіями всієї рідні до п’ятого коліна.

– Якась подібність є, – задумливо промовила Віка, – ось, троюрідний дядько, – вона передала фото матері.

– Ти що не бачиш? – відреагувала Рита Володимирівна. – Очі зовсім інші! І вуха не ті! Взагалі не схожий!

Перегортавши всі альбоми, Віка забирала їх та із заклопотаним виглядом, залишивши маму з правильно вкладеними в її голову думками. Як насіння, рясно полите, через кілька днів воно дало сходи.

– Ти від кого Олега народила? – прямо спитала Рита Володимирівна у невістки.

– Від Максима, – здивувалася Оля.

– Впевнена?

– Так, – пролепетала Оля, рясно червоніючи, – він у мене перший і єдиний чоловік.

– Серйозно? – Засумнілася Рита Володимирівна. – Це після дитбудинку, чи що? Казки мені не розказуй!

– Я правду кажу! – Оля спробувала виявити характер. – А що це за підозри? Ми з Максимом одружені вже три роки! Внукові майже три, а ви тільки зараз щось собі надумали!

– Замовкни! Те, що ти вискочила за мого хлопчика після того як завагітніла, ще не дає тобі право голосу в моєму домі! Зізнавайся, від кого нагуляла сина?

– Він від Максима, – заплакала Оля, – я ніколи і ні з ким! Я лише Максима люблю!

– Любити ти можеш, кого захочеш, це добровільна справа. А про Олега ти мені правду скажеш! Ми з усією рідною звірили, не нашої він породи!

– Рито Володимирівно, я ж сирота, Олег може бути схожим на мого батька чи діда…

– Знаєш, люба моя, це може бути й так, а може й не так! А як ти можеш довести, що ти Максиму була вірна? – Рита Володимирівна грізно подивилася на невістку.

– А ви у Максима запитаєте, – плакала Оля, – Ми ж з ним до весілля два роки зустрічалися, він усіх моїх друзів та знайомих знає.

– А ти на хлопчика не кивай, він не в тому віці, щоб розум мати! Він поки що іншою головою думає! А тоді і того більше! – відмахнулася свекруха.

– Рито Володимирівно, я вам присягаюся! Нікого в мене, окрім Максима, не було!

– Ну, припустимо, – промовила свекруха.

Відійшла на три хвилини, а потім підскочила до Ольги і як вигукнула:

– Від кого сина народила?

Оля підстрибнула на місці, обернулася з здивованими очима:

– Від… від… М. Максима, – ледь вимовила вона.

– Гаразд, живи поки що, потім розберемося!

***

Потім не забарилося.

– Мамо, ось тобі офіційний документ! – Віка кинула на стіл кілька аркушів паперу. – Насолоджуйся!

– Що це за Фількіна грамота? – із роздратуванням запитала Рита Володимирівна. – Нічого я тут не розумію!

– А це, матусю, – заявила Віка, – Прогресивний метод визначення батьківства. Це тест називається!

– І що там написано?

– А те, що Олега Олька нагуляла десь, а нам підсунула!

***

– Це, синку, початок 00-х був, тоді тільки ці тести з’являтися почали, – закінчувала Ольга розповідь. – Ні процедури відпрацьовано не було, ні правової бази. Це Віка підсунула чужий матеріал, а суді результати прийняли за чисту монету.

– Далі зрозуміло, – кивнув Олег. – Розлучення, виправлення у свідоцтві про народження…

– І дуже багато сварок та бруду, – додала Ольга. – А потім було складно, але, як бачиш, і ти виріс, і я не пропала. Та й живемо ми добре!

– Прикро, мамо, – промовив Олег. – Зрозуміло, що родина та ще, але так несправедливо вчинити! Я як уявлю, що ти одна, без рідні, без підтримки, з дитиною на руках.

– Але ж ми впоралися, – відповіла Ольга.

– А могли б і не впоратися! А все через цих підлих родичів!

– Залиш, – мляво махнула Ольга рукою, – кажу ж, багато часу минуло.

Олег кивнув, але почуття несправедливості продовжувало гнітити, потребуючи дій!

***

– Я всіх знайшла, – сказала Олена. – Але історія там дивна.

– Ну що за історія? – Запитав Олег.

– Твого батька і тітки Віки не стало, – Олена дістала з папки копії документів, які змогла знайти.

А бабуся твоя жива, щоправда, перебуває в будинку для літніх людей. Коли її дітей не стало, вона ледве впоралася.

– На думку спадає закон бумеранга, – промовив Олег.

– Я думаю, може “ну!” її? – Олена подивилася на хлопця. – Вона, начебто, своє вже отримали…

– Отримати отримала, – кивнув Олег. – А от за що, я думаю, варто повідомити!

Давай адресубудинку для людей похилого віку. Робитимемо все за законом!

***

До бабусі Рити Олег поїхав особисто.

– Максиме! Максим! – вигукнула Рита Володимирівна. – Ти до мене приїхав!

– Я не Максим, – відповів Олег. – Але приємно чути, що бабуся впізнала у онуку свого сина!

– Ні, ти не Максим, – розгубилася бабуся. – У нього інший голос. Не такий твердий!

– Тому що я його син, а відповідно твій онук!

– Онук?

– Олегом мене звуть, син Ольги. Ольгу пам’ятаєте?

Дівчинку з дитячого будинку, яку ваш Максим за дружину взяв, а потім після наклепу доньки вашої, Віки, з дому виставив! І з вашою, між іншим, участю!

А потім і батьківство анулювали за несправжніми тестами! Пам’ятаєте, бабуся Рито?

– Олежику! – зі сльозами на очах промовила Рита Володимирівна. – А як же ти на тата свого схожий! А його…

– Знаю, – кивнув Олег. – Не стало!

– Внучку! Олежику! – плакала бабуся, сидячи на ліжку. – Вибач нас всіх…

– За що вибачати? – посміхнувся Олег. – Мені здається, що доля сама поквиталася з вашою сімʼєю за все, що ви наробили!

Він розвернувся і вийшов із палати.

Олег йшов коридором, а вслід йому линули вигуки старої:

– Олежику! Онучок! Пробач нас, заради Бога!

Олег йшов гордо з почуттям задоволення. Він відстояв честь матері, і тепер можна спокійно жити далі.