До Лариси прийшла її майбутня свекруха Людмила Петрівна.
– Як у тебе чисто! – вигукнула з порога гостя. – Не очікувала!
Лариса й сама не очікувала таких слів від майбутньої свекрухи.
Їй здавалося, що мати нареченого по життю взагалі не помічає бруду…
…Людмила Петрівна зустрілася з Ларисою в той день несподівано.
Може, все це було й зовсім не випадково, але дівчині майбутня свекруха все піднесли саме так.
Лариса виходила з магазину з повними пакетами продуктів у руках, як раптом почула своє ім’я.
Голос був знайомий. Лариса зрозуміла хто її кличе і їй не дуже захотілося обертатися.
Та все ж довелося…
Лариса побачила, як Людмила Петрівна зашпорталася, і не встояла на ногах. У неї виявляється зламався каблук.
В результаті, довелося посадити свекруху до себе в машину.
– Я вас відвезу додому, – сказала Лариса жінці.
– Ні-ні! – запротестувала Людмила Петрівни. – Давай краще до тебе. Заодно й подивлюся, як там мій синочок буде жити з тобою.
– Ну, як скажете… – відповіла Лариса.
– А потім він мене проведе додому, – задоволено сказала свекруха.
– Подивитися хоче, – подумала Лариса. – Ну, хай подивиться…
Квартиру свекрухи Лариса вже бачила, коли Микола запросив наречену познайомитися з його батьками.
І квартира була явно запущена…
Якщо не вдивлятися, то може все й гаразд. Але брудні вікна й запорошені штори кинулися в очі.
Затерті бильця дивану й крісел були прикриті покривалами, але подекуди їх було видно.
А ще Ларису вразив запилений кришталь. У її бабусі теж було багато посуду, але він завжди виблискував чистотою.
Підлога милася тільки посередині, це було помітно, видно було «межу» біля дивану. Лариса тоді побачила все, але вирішила, що це нечемно говорити про таке Миколі.
Хазяйка підсунула їй капці не першої свіжості.
– Ні дякую, – сказала Лариса. – Я в шкарпетках, у взутті дуже втомлюються ноги.
Дівчина ввічливо відмовилася, а сама подумала:
– Краще було б у своїх кросівках…
…– А ти добре влаштувалася! – вигукнула свекруха. – Квартира новенька. Батьки купили?
– Ні, це спадок від бабусі. Я тільки ремонт зробила.
– Добре у тебе!
– Так. Мені подобається. Зараз пригощу вас чаєм. Микола приїде за вами через годину.
– Добре. А коли він до тебе переїде? Ви вже подали заяву?
– Ще ні. Про переїзд думали. Ми вирішили що через тиждень. За весілля пізніше вирішимо.
– А чого вам зволікати? Житло он є! Чому Микола чекає із пропозицією?
– Ми все вирішимо самі…
– То вирішуйте! Це я попросила його познайомити мене з тобою. Інакше все було б ще довше! Нерішучий він у мене… Все треба підказувати. Але нічого, я підкажу. Чекай пропозицію!
– Я не сказала б, що він нерішучий. Він давно згоден на переїзд до мене, а я ще не готова. У мене через два дні гості будуть, після їхнього від’їзду все й вирішимо.
Дзвінок у двері зупинив їхню розмову.
– Ось і Микола.
– Мамо, збирайся. Ми їдемо додому. Як ти примудрилася так з тим каблуком?
– Сама не розумію. Нічого, до вашого весілля минеться. Воно, до речі, де буде? Може, у нас у квартирі? Ремонт зробимо…
– Мамо, зараз є кафе і ресторани. Поїхали додому.
– А ремонт мені зробіть. Або хоча б генеральне прибирання, – Людмила Петрівна вже не помічала присутності Лариси. – Подивися в якій ти красі житимеш. А я?
– Мамо. Поїхали…
Микола виставив матір за двері й попрощався з Ларисою.
– Сьогодні роботу я взяв додому. Та й мама. Сама бачиш… Бувай…
…Минуло два тижні. Микола переїхав жити до Лариси. Жити в неї виявилося дуже зручно. Майже як у мами. Їжа готова. Тільки не треба мити посуд та підлогу.
У Лариси посудомийка й робот-пилосос. Після роботи на диван перед телевізором можна з книгою, можна з кавою.
Життя майже вдалось!
І Микола зовсім розслабився…
Каву одного разу він пролив. Книжка завалилася за диван, потім там же ж зникла і друга. Папірці від цукерок взагалі не зрозуміло, куди зникали.
Шкарпетки, а їх було зовсім небагато, теж зникли. Куди? Їх з’їв пилосос?
Ні, він просто запхав їх… У дальній кут під ліжко!
Лариса щотижня в суботу робила генеральне прибирання.
Пилосос це добре, але деякі кути він не діставав. Знайшлися книги, обгортки цукерок, брудні шкарпетки.
Була знайдена навіть пляма від кави на дивані.
– Миколо, що це все означає?! – ахнула Лариса.
– О, шкарпетки! – вигукнув той. – А я їх загубив. Добре, що вони знайшлися.
– А це що таке? – Лариса вказала на пляму.
– А це не моє. Ти тут давно живеш, значить, твоє.
– Я не п’ю чай на дивані. І тебе просила, для цього є кухня, стіл. І ця пляма, її тепер треба якось виводити.
– Не знаю. Ти сама вже вирішуй. Пляма не моя.
– Так! Пбирай все за собою!
– Я?!
– Пляму я сама виведу, а ти збирай шкарпетки й обгортки цукерок.
– Гаразд. А ти ще довго?
– А що?
– Мама просила приїхати до неї.
– Залежить від тебе. Чим швидше прибереш за собою, тим швидше й поїдемо. Я не смічу. Шкарпетки не розкидаю. Хочеш кави перед телевізором, для цього є маленький столик, а не спинка дивану.
На все пішла година. Лариса не знала навіщо запрошує їх Людмила Петрівна. А ось Микола уже їхав неохоче. Він знав, навіщо мати їх запросила…
Тиждень тому він похвалився, що Лариса робить генеральне прибирання, а він щоб не заважати поїхав до мами.
– Робить. Значить, і нам зробить. Треба одразу сказати, що це буде її обов’язок. Я вже не можу, а вона повинна допомагати батькам чоловіка, – сказала вона тоді.
– Так ми ж іще неодружені.
– Живете разом, значить дружина. Усі зараз так живуть. Мені що, до вашого весілля чекати?..
…Лариса з Миколою зайшли в підʼїзд, піднялися по сходах і підійшли до квартири його батьків.
– Микольцю, ти чого такий похмурий? – підозріло запитала його дівчина.
– Та нічого, все добре, – махнув той рукою. – Втомився трохи…
Микола натиснув кнопку дверного дзвінка. За дверима почулися кроки і на порозі зʼявилася Людмила Петрівна.
– Привіт, мамо, – сказав Микола. – Ось ми й приїхали…
– Добре, – відповіла жінка. – Ну що ж, беріться до роботи! Вірніше нехай Лариса береться, а ми поки що поговоримо… Ларочко, там у ванні є все, що треба. Розберешся…
– Ви про що це таке говорите?! – Лариса застигла від здивування, не розуміючи, що відбувається.
– Про прибирання, люба! Мені тебе протестувати треба. Подивитися, кому я свого синочка віддаю. У тебе квартира нова, там прибирання раз плюнути зробити. А ти покажи себе тут.
– А хто тут смітить?
– Смітить? Так чоловік твій раніше смітив. Ось за ним і треба прибрати. Давай, починай. Ми не заважатимемо. Фіранки, вікна, ти не маленька, розберешся…
…Пройшло пів години. Лариса стояла в гумових рукавичках і керувала:
– Так, дивани, крісла… Ходи, Миколо, рухати меблі. Молодець. Тепер викидай все. Добре, воду я принесла, мий і став все на місце.
Добре мий, щоб не було плям і щоб було видно ламінат. Молодець. Тепер підемо вище.
Знімай фіранки і в машину їх. Я увімкну сама. Ти мий вікна, а потім люстру…
– А чому я?!
– Так бруд же ж ваш! Людмило Петрівно, ви готові? Ось вам кришталь ваш, переживаю, що можу розбити. Мийте, а я поки що полицю протру в серванті…
Жінка навіть не придумала, що відповісти. А раптом її реліквії постраждають? Вимила.
– Погано, – керувала Лариса. – Посуд має сяяти. Мийте і тріть краще. Так, вікна чисті. Тепер лізь, Миколо, нагору, там пилу багато, а мені зріст не дозволяє, та й висоти я боюся. Миколо, а де твій батько? Чому його нема?
– Він поїхав до своєї матері…
– А-а-а… Наступного разу нехай залишається. Йому теж діло знайдемо, правда, Людмило Петрівно? Одяг я вашу перебирати не буду. А є у вас чисті пледи на меблі? Ці пори викинути. Ви самі вирішите, де їм місце на смітнику або в пральній машинці. А фіранки?
– Ні, нових немає…
– Миколо, оплати мамі покупку, я вже замовила. Скоро привезуть. Але краще змінити самі дивани… Все протер? Чудово. Сміття виніс. Добре. Тепер можна мити підлогу. Миючого наллю тобі побільше…
– Я?!
– Ну так. Я ж у себе вже вимила.
– Так там же ж цей мив, робот твій…
– Це нічого не значить. Мий, допомагай мамі. А ви, Людмило Петрівно, впоралися? Добре, плиту відмили, а в шафах ви без мене впораєтеся. Не люблю по чужих лазити…
Підлога помита. О, замовлення вже привезли!
– Миколо, ти відпочив? Молодець. Фіранки причепи. Добре, що вони не мнуться.
Так, прямо з машинки, досохнуть на карнизі. Я? А я пледи нові постелю.
Їсти хочеш? Так ми ж у гостях, треба у твоєї мами спитати.
Вона теж втомилася, замовлю доставку їжі, ти тільки оплати. Піца підійде?
Добре, я навіть чайник поставлю. А чайник чому брудний? Людмило Петрівно! Його тільки на смітник вже. Миколо, зараз привезуть ще й чайник, оплати.
Це буде подарунок для твоєї мами…
…Вони втрьох пили чай на кухні. Все було ідеально чисто. Навіть холодильник змінив свій вигляд.
Вічно вкритий плямами, тепер він сяяв чистотою.
– А у нас гості! – це прийшов батько Миколи. – А що тут відбувається?
– Чай п’ємо…
– А це наша квартира?! Я не помилився?!
– Ні. Не помилився.
Чоловік заглядав у кожну кімнату. Він звик за багато років до того “порядку”, який був.
Його мати завжди сварилася до Людмили через відсутність чистоти, але нічого зробити не могла. Син любив Людмилу, і приймав її такою як є.
– А що тут таке у вас було?
– Тату, спитай у мами. Я так втомився. Ми поїдемо вже…
— Значить так, Миколо. Якщо хочеш повторення, то я згодна. Мені сподобалося. Прибирання це моє!
– Побачимо… Я спати…
– Сподіваюся ти зрозумів, що не повинно бути обгорток від цукерок по кутках і шкарпеток під ліжком?
– Так, я зрозумів…
Зрозумів і більше вже нічого не чув аж до ранку. Лариса посміхнулася…
Добре, що чоловіка можна протестувати до весілля…