– Я побіжу у справах! Треба в дитсадок, щось там сталося, – сказала Марія Петрівна онучці Тетяні. – Наталія Іванівна приходила і мене покликала. Мабуть з дітьми негаразди якісь, побігла я…
А ти, Тетянко, тут на господарстві побудь, за малими дивись, чуєш? Вітя он заснув, а Олечку я в колисці заколисала.
Мати ваша з батьком повернуться скоро. Вони яблука повезли на базар продавати.
Побігла я!
Марія Петрівна, накинувши куртку, вибігла з хати.
Тетяна округлила очі, дивлячись як її баба Марія біжить через поле і її фігурка стає все меншою й меншою.
За полем був дитячий садок, де її бабуся виховувала діток.
Тетяна там була не раз. Дітки такі маленькі і всі їхню бабу Марію люблять і обіймають, як рідну!
Але зараз Тетяна не про це думала. Зараз у неї було важливе завдання – баба Марія залишила її на господарстві.
Тим часом небо затягнуло темними сірими хмарами.
Піднявся вітер, та такий поривистий, що зірвав плівку, якою були накриті бабусині огірки.
Тетяна побачила це у вікно і одразу вискочила на вулицю.
Бо ж вона зараз за бабу Марію! Тепер вдома саме вона головна.
Дощ налетів стіною, та ще не просто дощ, а град.
Великі, більше за горошини, крижані градинки відчувалися на спині, поки Тетяна прикривала огірки.
Її сукня все вимокла.
– А раптом Оля з Вітею вдома прокинуться і налякаються? – подумала Тетяна.
Вона притиснула плівку полінами, і скоріше повернулася додому.
Але вдома було тихо, хоч гроза вже вирувала прямо над ними.
Вітя солодко сопів. А Оля тихенько захникала в колисці.
Тетяна по дорослому зашепотіла маленькій сестричці:
– Ш-ш-ш…
Вона злегка похитувала колиску, яку змайстрував дід Василь.
І Оля знову затихла.
Потім Тетяна зняла свою мокру сукню, викрутила воду у відро і почепила на стілець.
У дзеркалі вона побачила своє відображення і показала язика цій дівчинці з мокрими кісками.
Мама каже, що вона худне і в Тетяні ребра видно. Тетяна обернулася одним боком, потім іншим – не видно нічого, вигадала все мама!
Вона дістала з верхньої полиці шафи гарну нову сукню, яку її мама купила на свято, і ледь її одягла бо ж мокра вся.
І чого баба Марія каже, що вона їй ще велика, он як гарно!
Тетяна покрутилися перед дзеркалом. У вікнах посвітлішало і гроза майже закінчилася. Але на кухні раптом щось впало і вона кинулася туди перевірити, чи все гаразд.
На підлозі валялася кришка, а з каструлі вилізло тісто.
– Та це ж бабуся на пиріжки замісила!
Он і начинка на плиті на сковороді – капуста з яйцем та зеленою цибулькою.
Тетяна зачерпнула ложкою начинку – як смачно! Потім вона глянула у вікно, чи не йде баба Марія.
Але у вікні тільки блищала краплями на сонці, що вже визирнуло, сира від дощу гілка яблуні зі ще маленькими яблучками.
А на мокрому полі не видно було нікого, значить, бабуся ще не скоро прийде.
– Знову на мені всі справи, ну зовсім я вже закрутилася! – сказала Тетяна.
Вона взяла руки в боки і промовила це голосом, схожим на голос баби Марії.
Потім вона оглянула все довкола – ну що їй робити?
Бо ж бабуся сказала, що Тетяна на господарстві, а Тетяні вже шість років.
Значить треба ліпити пиріжки, бо тісто перестоїть. Вона вміє і завжди з бабусею їх ліпить.
Тетяна підставила табуретку, залізла і дістала із шафки важку кухонну дошку, примовляючи, як баба Марія:
– Що лежиш без діла? Пора і тобі попрацювати! А ти чого, тісто, полізло, от я тебе зараз!
Тетяна взяла каструлю і потрусила її, щоб тісто осіло.
Потім дістала пачку борошна, насипала на дошку і качалкою стала розминати тісто.
Вона спритно нащипала долонькою пухкі шматочки тіста, розім’яла і ложкою розклала начинку.
Вона защипнула пиріжки – ну й краса вийшла!
Тетяна опустила голову, глянула на сукню і мало не заплакала!
Нова сукня була все в борошні, а спереду ще й жирна пляма. Видно від начинки. Ой як мама сваритися буде!
А тут ще й раптом пролунав галас на всю хату. Один за одним прокинулися Вітя й Оля.
Що ж їй робити?
…Марія Петрівна, важко дихаючи, поспішала додому.
У садку маленький Миколка подряпав коліна, а Зоя мало не вилила гарячу манну кашу.
Та ще й онук голови сільради сховався під ліжко, і його ніяк не могли знайти.
Їхня нова молода нянька, Люба, дуже запереживала, що не впоралася. От і послала Наталію Іванівну по Марію Петрівну.
Та й як без неї? Вона будь-якого малюка і нагодує, і втішить, це ж усе село знає!
…На подвір’ї Марія Петрівна побачила накриті плівкою і приперті полінцями огірки на грядці.
– Молодець, Тетянка! – посміхнулася вона.
А коли жінка зайшла в хату, то так і стала на порозі від несподіванки!
Там галас такий стоїть, що на все село чути.
Маленький Вітя лежав і плакав!
А Олечка їсти просить.
Тетяна давала їй пляшечку з сумішшю, а в самої теж сльози по щоках течуть.
– Бабо Маріє, я не впоралася! Мама сваритися буде, що я сукню зіпсувала!
Марія Петрівна озирнулася й ахнула.
На дошці лежали зліплені пиріжки.
Вона обійняла Тетянку:
– Ох ти моя люба! Господинька моя! Та як же ж ти не впоралася? Глянь, як ти тут похазяйнувала. І огірки цілі, і пиріжків наліпила. Ось ми зараз їх посмажимо, і Вітю з Олечкою заспокоїмо!
Бабуся попала нову сукню, й почепила сохнути.
– Мама і не побачить, а ми її ще й попрасуємо, і в шафу покладемо, ніби й не було нічого, – примовляла бабуся Марія. – І все гаразд буде, дитинко моя ти люба…
…Тетяна Андріївна важко зітхнула від цих спогадів.
Вона поки своїх внуків вкладала спати, то згадувала, як у своєї бабусі Марії в дитинстві жила.
Тепер уже Віктор, її брат, сам батько у великій сімʼї.
І Ольга, сестричка молодша, теж мама.
Але ось бабусею поки тільки Тетяна Андріївна стала.
Ну всьому свій час, встигнуть ще…
І начебто не хитрі уроки були від бабусі Марії, та на все життя вони їй запам’яталися…
Як треба рідних своїх нагодувати, щоби сили були жити далі.
Розпитати про те, як їм живеться. І втішити, і приголубити так, щоб відчували, що не одні вони на білому світі живуть…