Ще в дитинстві мама маленькому Миколі казала, що не можна бути таким добрим:
– Ось ти, синку, дав Віті Мельнику списати, вчителька це помітила, і ви обоє отримали двійки. А ти, між іншим, роботу на відмінно зробив, п’ятірку отримав би, якби не твій сусід по парті.
Запам’ятай, синку: не можна людям допомагати на регулярній основі! Ніхто тобі за це спасибі ніколи не скаже, допомогу твою сприйматимуть як обов’язок.
Микола слова мами запам’ятав, але до 40 років так і не навчився відмовляти тим, хто просить.
Добре, що з дружиною чоловікові пощастило – Тамара, жінка сувора, швидко відучила найближчих родичів звертатися до Миколи з проханнями:
– Якщо ти, Миколо, сам відмовити не можеш, відправляй усіх, хто просить до мене. Я ні з ким возитися не буду, скажу, як є: або за гроші, або ніяк!
Краще, Миколо, серед родичів уславитися жадібною людиною, ніж безвідмовною!
Донедавна Микола жив спокійно. До нього родичі давно вже зверталися, чудово знали, що обов’язково втрутиться Тамара та Миколі безкоштовно на когось батрачити не дозволить.
Ситуація змінилася, коли єдина дочка подружжя вийшла заміж. Зі сватами Микола і Тамара якось швидко знайшли спільну мову, батьки зятя, Вадима, при знайомстві здалися людьми простими, без проблем.
Поки молодята налагоджували побут, батьки з обох боків залишалися на підхваті – і Тамара, і мама Вадима, Антоніна всіляко намагалися полегшити життя своїм дітям, лізли з порадами навіть тоді, коли їх про це не просили.
Першою не витримала Валентина – дочка Миколи та Тамари:
– Мамо, вам що, робити нема чого? Чого ви зі свекрухою постійно до нас із Вадимом зі своїми вченнями лізете?
І ти, і Антоніна Сергіївна, ніяк не вгамується. Ми і без вас впораємося, мамо! Ти мене, звичайно, вибач, але ми з Вадимом хочемо жити самостійно. Без вашого втручання!
Микола особливо ні до дочки, ні до зятя не ліз – допомоги не просять, отже, його не потребують.
Валя та Вадим у рідному місті прожили рік після весілля, потім обидва отримали пропозицію про переведення у Київ.
Як би Тамара та Антоніна не чинили опір і не просили дітей залишитися, лякаючи їх невідомістю, ніхто їх не послухав.
Квартиру, подаровану батьками у складчину, здали, і молоді поїхали до міста з великими можливостями.
***
У Тамари тим часом занедужала мама. Їй довелося взяти відпустку та на невизначений термін поїхати до села.
Залишаючи чоловіка одного, жінка наказував:
– Не здумай, Миколо, поки мене немає, когось собі на шию посадити! Щось проситимуть, кажи, що немає часу.
Скоро почнеться літо, всі твої родичі почергово носитимуться з ремонтами, переїздами, відпустками.
Хто б не подзвонив і про що б не попросив, прикривайся мною! Говори, що збираєшся прямо зараз, через 15 хвилин, їхати до мене в село. Інакше спокою тобі не буде!
Микола, згідно кивав, відвіз дружину на вокзал і посадив на автобус. Дзвонити обіцяв регулярно:
– Не хвилюйся, Тамаро, я все зрозумів! Всім родичам відмовлятиму, їдь спокійно.
Родичі Миколу, загалом, не турбували. Чоловік перший тиждень після від’їзду подружжя прожив спокійно.
У суботу вранці Миколі несподівано зателефонувала сваха:
– Миколо, привіт. Ти не зайнятий?
– Привіт, Тоня. Ні, не зайнятий. А що сталося?
– Ой, як добре! Розумієш, невелика проблема у нас виникла. Дзвонили квартиранти, кажуть, що ключ у замку у них зламався, у квартиру потрапити не можуть.
Двері потрібно відчиняти, а самі вони цього зробити не зможуть – потрібен дозвіл господарів. Принаймні їм так майстер сказав.
Майстер каже, ризикувати він не збирається, раптом мої квартиранти намагаються зайти в чужу квартиру.
Загалом, Миколо, чи не міг би ти відвезти мене туди? Там справ буквально на півгодини! Замок швидко змінять і все, ми вільні.
Поки таксі викличу, доки приїзду машини дочекаюся, все це – час!
Микола пам’ятав про наказ дружини, але відмовити свасі не міг, тому погодився:
– Добре, Тоню, через 15 хвилин буду в тебе. Збирайся поки що.
Впоралися дійсно швидко, на зворотному шляху Антоніна розхвалювала автомобіль Миколи:
– Треба ж який комфортний! Великий, ноги, як в інших машинах, до вух задирати не доводиться. Це ж стільки, Миколо, у твою машину розсади поміститься!
Ти, напевно, не знаєш, але у нас із чоловіком є дача, за 120 кілометрів від міста. Ми туди щоліта відпочивати їздимо, у нас там город великий.
Микола розмову підтримував, але натяку чоловік так і не зрозумів.
Антоніну довіз до хати, попрощався та поїхав у своїх справах. Наступного дня йому знову зателефонувала сваха:
– Миколо, я тебе, мабуть, розбудила? Вибач будь ласка. Миколо, я знову до тебе з проханням!
Чи не міг би нас відвезти на дачу? Спека, подивися, яка стоїть. Мабуть, город у мене весь висох.
На автобус ми запізнилися, бо проспали, а таксі буде коштувати ого-го скільки! Виручи, будь ласка!
І знову Микола відмовити сватам не зміг. Звичайно, йому не дуже хотілося дві з лишком години пиляти спочатку в одну сторону, потім стільки ж – у зворотну, але й ображати нещодавно набутих родичів чоловік не хотів.
З дачі його одразу не відпустили, сват Петро попросив допомогти. Спочатку поправили альтанку, потім полили город, з сараю винесли мотлох.
Виїхали з дачі тим самим складом.
Микола відвіз сватів додому, Антоніна дякувала «таксиста»:
– Ой, ну дякую тобі велике, Миколо! Дуже ти нас виручив. Ось ти не людина, а золото прямо!
Наступного разу обіцяю запросити вас із Тамарою до нас у гості – м’яса посмажимо, на річку з’їздимо, відпочинемо як люди!
Свого слова Антоніна не дотримала – у суботу вона знову зателефонувала сватові та попросила його відвезти їх на дачу.
Микола через природну скромність знову відмовити не зміг, і на 2 найближчих місяці став особистим таксистом подружньої пари.
За сотні кілометрів чоловікові доводилося їздити кожних вихідних. Свати жодного разу не запропонували йому сплатити той же бензин.
Звичайно, за допомогу дякували, але словесно, не більше.
Дружині Микола про це нічого не розповідав. Не хотів, по-перше, Тамару засмучувати, а по-друге, не хотілося чоловікові сваритися.
Микола не тільки сватів возив на дачу – він брав активну участь у благоустрої території.
Нарівні зі сватом садив картоплю, підгортав грядки, заготовлював дрова. Антоніна була задоволена: який у неї чудовий родич! На дачу їх ось уже 2 місяці возить, то ще й чоловікові допомагає.
***
До збирання врожаю Миколу теж залучили. На цей раз він спробував відмовитися:
– Вибач, Тоню, не вийде. Відвезти цього разу вас не можу.
– А що сталося? – занепокоїлась сваха.
– Ну… Еее… загалом, занедужав я, – невміло обманув Микола. – Щось погано мені.
– То Миколо, це хіба проблема? Я тобі чаю з малиною наллю. Мед у мене є справжній!
Недугу твою як рукою зніме, я тебе запевняю! Ну, поїхали, будь ласка. Ні до кого більше звернутися, слово честі.
Микола, лаючи власну безвідмовність, знову повіз сватів на дачу. Картоплю копали, збирали в мішки до пізнього вечора. Результатом свати залишилися задоволені:
– Тааак, попрацювали на славу, – простягла Антоніна, – зараз швиденько повечеряємо і спати! Ти, Миколо, як? У нас ночувати залишишся?
– Ні, ні, – поспішно відмовився чоловік, – я додому поїду. Тамара там, мабуть, мене обшукалася. Мобільний телефон сів, а зарядки до нього у вас немає.
– Їдь, – засмучено сказала Антоніна.
Чоловік її зупинив:
– Миколо, ти картоплі-то мішок візьми! Подивися, яка хороша! Велика, рівна, а смачна яка! Вибирай будь-який мішок, тут у кожному по п’ять відер.
Микола зрадів: ну хоча б картопля йому за всю працю безкоштовно дісталося!
Чоловік узяв перший мішок, що попався, відніс його в багажник і повернувся, щоб попрощатися з господарями.
– Ну, дякую вам за такий подарунок, – сказав Микола, – поїду я.
– Почекай, а гроші? – здивувався сват.
– Які? – не зрозумів Микола.
– Ну за картоплю розрахуйся і їдь. Тобі зі знижкою продаю!
Такої підлості від Петра та Антоніни Микола не очікував. Він мовчки простяг родичам кілька купюр і поїхав.
Дорогою додому чоловік сам собі пообіцяв більше ніколи не йти на поводу у батьків свого зятя.
У Миколи навіть дозрів план, як їх провчити.
У наступні вихідні Антоніна вже за звичкою набрала номер Миколи – на дачі залишалися деякі незакінчені справи, і сват люб’язно погодився їх підвести.
Коли приїхали до селища та під’їхали до воріт, Микола раптово заблокував двері та повернувся до родичів:
– Ну от ми й приїхали.
– А чому не відкривається? – Запитала Антоніна, смикаючи ручку, – заклинило щось?
– Ні, не заклинило. Двері відчиняться тільки після оплати.
– Якої оплати? – Не зрозуміла Антоніна, – за що?
– Ну як? За проїзд! Машина у мене нова, сидіння шкіряні, цілком собі тариф «Комфорт» виходить» 120 кілометрів в один бік, половина з яких – по бездоріжжю.
Хвилинку зараз ми порахуємо. Так, приплюсуємо… Усього… З вас 2 тисячі. Це я ще знижку зробив вам, як родичам!
Спочатку Антоніна намагалася звернутися до совісті Миколи, потім почала його ображати, але водій вдав, що він пасажирку не чує. Микола сватам твердив:
– Хочете вийти – платіть!
Антоніна не витримала, дістала з гаманця 2 тисячі, купюри зібрала в кулаку та кинула до Миколи. Чоловік гроші підняв, розгладив і відчинив двері.
Антоніна з чоловіком вийшли і буквально вбігли у двір, лаючи на чому світ стоїть тепер уже колишнього родича.
Тоня, сподіваючись на справедливість, зателефонувала Тамарі та все їй розповіла.
Сваха несподівано підтримала чоловіка:
– І правильно зробив! Це мене просто вдома немає, то ви після першої поїздки розщедрилися б.
Микола і так на вас витратив стільки часу та сил, а ви йому цей нещасний мішок картоплі продали замість того, щоб просто хоч би в подяку за допомогу віддати.
Буде вам уроком, більше до нас із такими проханнями не звертайтесь! Я скоро додому повернуся, тепер усі питання вирішуватимемо через мене!
Антоніна з Миколою та Тамарою більше не спілкується. Свати звинуватили батьків своєї невістки у жадібності та відсутності совісті.
Микола особливо не засмутився – тепер він навчився і сам відмовляти зухвалим родичам.