Те, що чоловік може поїхати, Світлана допускала, в останні роки у них були явні проблеми: якщо вони проводили вечори разом, то неодмінно сварилися, а коли він їхав у відрядження, то не дзвонив їй кожної години, як це бувало раніше, і навіть кожного дня не дзвонив, хіба що повідомлення надсилав:
«У мене все добре, на вечерю була риба, нудьга».
Чесно кажучи, вона й сама йому не особливо дзвонила, а іноді навіть вдавала, що чоловіка в неї зовсім немає, відчуваючи соромне почуття радості.
Але ось те що дочка вирішить поїхати разом з ним, для Світлани було несподіванкою: дочка завжди була її дитиною, на відміну від сина, який у всьому намагався наслідувати батька мало не з дитинства.
Побралися вони рано. Світлані було сімнадцять, коли Ігор повернувся зі служби. Вона чекала на нього два роки, ні з ким не зустрічалася, і як тільки він повернувся, майже одразу завагітніла. Заміж виходила з животом, це навіть з вицвілих фотографій було зрозуміло: Ігор усміхається на тлі автомобіля з квітами на капоті, а Світлана вчепилася в його рукав, сподіваючись, що її не стане недобре на очах у фотографа.
Леся народилася великою, з рудим густим волоссям. Свекруха сказала, що через це у Світлани було таке. Але з Левком було ще сильніша, а він народився зовсім з ріденьким волоссячком.
– Мені запропонували роботу в Португалії, – сказав їй чоловік буденно, ніби про щось звичайне.
– Гаразд, – сказала Світлана. – І надовго?
Вона думала, що він поїде на місяць, може, на два, і вже передчувала принади «холостяцького» життя. Але виявилось, що він їде… Назавжди.
– У сенсі – назавжди? – Не зрозуміла Світлана.
– Контракт на чотири роки, але мені обіцяють його продовжити, якщо все буде гаразд. А все буде гаразд, ти ж мене знаєш.
Так Світлана дізналася, що чоловік вирішив їхню подальшу долю за неї: або вони разом залишають країну, або просто розлучаються назавжди. Ось такі справи.
Для Світлани вибір був очевидний: тут були її студенти, п’ятнадцять сортів троянд на дачі і слаба мама. Було зрозуміло, що син поїде з батьком, він все життя ходив за ним хвостиком, але Леся… Леся залишиться з нею – її гордість, найкраща студентка, яка не соромилася підійти при всіх і поцілувати її в щоку, говорячи – це моя мама!
– Тато сказав, що я можу вступити на навчання у Європі, – сказала Леся, ховаючи очі. – Ти ж розумієш, такий шанс…
Світлана не розуміла. Що вона зробила не так? Все життя вона відкидала власні інтереси на догоду їм – готувала котлетки, хоча сама віддала б перевагу фаршированим перцям, дивилася детективні серіали, коли на іншому каналі йшов її улюблений фільм, робила вироби з осіннього листя, прасувала сорочки, ходила на всі шкільні збори… І ось тепер усі троє збираються поїхати, кинути її одну з котом, і п’ятнадцятьма сортами троянд на дачі.
– Мені потрібні джинси, – сказав Левко. – Я не можу поїхати в цих, вони короткі.
– А мені новий блокнот, я хочу щоденник вести. Купиш отой дорожчий?
У Світлани в горлі стояла грудка, їй хотілося говорити зовсім про інше – про те, коли вони тепер побачаться, хотілося почути про те, що вони за нею сумуватимуть, а ще вона сподівалася, що хоча б дочка в останній момент передумає і залишиться з нею. Або всі троє залишаться. Бо ж вони сім’я, правда?
У супермаркеті вона за звичкою склала в кошик величезну пачку кукурудзяних паличок, які так любив син, банку какао, хоча, окрім дочки, його ніхто не пив. Довелося викладати все назад, адже за три дні вони вже поїдуть. Очі наповнювали сльози, але вона трималася.
– Можна швидше? – Почула вона чийсь роздратований голос у черзі і стала навшпиньки, щоб подивитися, що там.
На касі стояла жінка в блискучій чорній куртці і тремтячими пальцями перераховувала гроші.
– Бракує пʼятдесят три гривні, – роздратовано сказала касирка. – Що будемо забирати?
– Але там написана інша ціна, – тремтячим голосом відповіла жінка. – Я точно порахувала, і…
– Не затримуйте чергу!
На стрічці лежали пачка цукру й борошна, пачка яєць і маргарин. Схоже, жінка збиралася щось пекти. Віком вона була приблизно як мама Світлани, може, трохи старша, але та вже давно не ходила сама по магазинах.
Світлана підійшла й поклала гроші.
– Ось розрахуйте її, і все, – сказала вона.
Касирка закотила очі і почала відраховувати здачу.
– Дякую, але я…
Жінка раптом застигла і прямо задивилася на обличчя Світлани.
– Світланко?! – радісно вигукнула вона. – Це ти?!
І тут Світлана ахнула від несподіванки! Вона теж її впізнала! Тітка Марія…
Це було давно. Їй тоді було сімнадцять, і за три місяці мав повернутися Ігор. Тоді від них якраз пішов батько, і Світлана на канікулах допомагала мамі на базарі, підміняла її, коли мама їздила по товар.
Іван одразу поклав на неї око. Світлана це відчувала по його погляду, по тому, як він оглядав її з голови до ніг. Світлана його побоювалася. Він був старий, негарний, нервовий. А ще він був їхнім начальником, і вона це добре розуміла, тому все, що могла робити – це намагатися не потрапляти на очі.
В той раз мама знову поїхала по товар, а вона стояла за прилавком. Базар закривався, і вона складала речі в картаті сумки. Вони приїхали машиною – із затонованим склом, не було видно, скільки там людей. Іван вийшов з машини і став навпроти її прилавка.
– Закінчуєш уже, – ліниво сказав він. – Устриці любиш?
– Що? – Не зрозуміла Світлана.
Вона тоді не знала, що таке устриці.
– Зараз поїдемо, пригощу, – ліниво промовив він. – А будеш хорошою дівчинкою, зможеш хоч щодня їх їсти.
Світлана одразу все зрозуміла. І дуже запереживала. Руки ніяк не хотіли слухатись. Іван дивився на неї, а вона намагалася не видавати своїх переживань.
– Світлано!
Це тітка Марія з сусіднього прилавка її покликала, і Світлана підвела голову в наївній надії – зараз вона допоможе.
– Світланко, піди, допоможи мені, а то спина в мене, – попросила вона.
Під уважним поглядом Івана Світлана попрямувала до тітки Марії. І та прошепотіла їй: «Тягни час, скільки можеш».
Світлана знімала вішаки з сукнями так, ніби кожна з них було по сто кілограмів вагою. Хвилини тяглися повільно.
– Димить! – раптом почувся чийсь тонкий дитячий голос. – Димить!
Світлана почала крутити головою і справді побачила дим – тонкий, чорний. Навколо загомоніли, заметушилися. І в цій метушні хтось схопив її за руку і прошепотів на вухо: «Біжимо!».
То був син тітки Марії, десятирічний Мишко. Він тягнув Світлу кудись углиб ринку, і вона не опиралася.
Вони причаїлися на старому складі, зазвичай там гуляли підлітки, але всі, мабуть, побігли дивитись що там сталося.
– Хочеш, розповім тобі анекдот? – спитав Мишко тонким дитячим голосом.
– Давай, – погодилася Світлана.
І він розповів їй один, а потім ще один. Спочатку вона не сміялася. Але потім він розповів по–справжньому кумедний. І вона засміялася. Та так, що не змогла зупинитись. А потім сміх перейшов у сльози. Мишко ніяково гладив її по сплутаному волоссю, а вона ніяк не могла заспокоїтися.
– Тітка Марія, – усміхнулася Світлана. – Як я рада вас бачити…
По дорозі, поки вона проводжала її додому, Світлана думала: ну як так, невже в неї нікого не залишилося, був же син Мишко, і дівчинка була, трохи молодша за нього, Оля, здається? Ні, нізащо вона не поїде з чоловіком і дітьми у Португалію – у неї тут мама, і Світлана не дозволить, щоб вона так само рахувала копійки, вибираючи, що може купити в магазині.
Біля під’їзду, до якого її вела тітка Марія, скаржачись дорогою на дітей, які її покинули, на сварливих сусідів, їх зупинив високий бородатий чоловік.
– Мамо, ну ти знову! – роздратовано спитав він. – Скільки можна, я ж просив…
Тут він замовк, побачивши Світлану. Вона теж дивилася на нього і ледь впізнала.
– Мишко?!
– Світлана?
– Нічого собі! А ти змінився!
– А ти зовсім ні!
– Брешеш!
– Ні краплі…
Виявилося, що у тітки Марії щось недобре зі здоровʼям. Часто все забуває.
– Олі як не стало, так вона й не оговталася, – пояснив Мишко. – Ліки трохи допомагають, але вона їх не любить, я не завжди можу встежити чи приймає…
У квартирі було чисто, в коридорі висіло пристойне пальто, але, як пояснив Мишко, тітка Марія весь час носила цю куртку, куртку Олі, якій було вже понад десять років.
Він вклав матір спати, а потім вони зі Світланою сіли на кухні пити чай. За чаєм пішло ігристе, і вона розповіла йому все – про чоловіка, який вирішив поїхати і забрати дітей, про маму, яку вона не могла покинути, про життя, витрачене незрозуміло на що.
– А у тебе діти є? – Запитала вона.
Мишко знизав плечима.
– Якось не вийшло. Перша дружина не хотіла, друга не змогла. А тепер ось я вже три роки як один…
Коли зателефонував чоловік, язик Світлани уже слабо її слухався.
– Ти де?! – роздратовано спитав він. – Вечерю хто готуватиме? Діти їсти хочуть та й я…
– А в Португалії хто вам готуватиме? Ось той нехай і готує, – відповіла Світлана і поклала слухавку.
Але додому все ж таки пішла. А Мишко зголосився її проводжати.
– Дякую, – сказала йому на прощання Світлана.
– Та годі тобі, нема за що…
– За все. Це ж ти тоді сміття те запалив, так? Що дим пішов на базарі.
Мишко зніяковів.
– Ну, я… Знайшла, що згадати.
– Я вам з тіткою Марією завжди була вдячна, всі роки це пам’ятала, – відповіла вона.
І поцілувала його в щоку.
Звичайно, вона поїхала проводжати їх на вокзал. Хотілося плакати, але Світлана трималася. Чоловік був награно веселий, дочка спокійна, син мовчав.
– Точно не приїдеш? – Запитав чоловік на прощання.
Світлана похитала головою.
– Ну як хочеш. Якщо знадобиться розлучення, пиши, все оформимо.
Світлана кивнула.
Дочка поцілувала її в щоку, заплакала. Левко стояв мовчки.
– Синку, – вона легенько пригорнула його до себе. – Ти дзвони мені, добре?
І тут її син, який уже був вищим за неї, раптом розплакався, як маленький. І сказав:
– Мамо, можна я залишусь?
Ось чому вийшло, що з вокзалу вона їхала не одна. Син сидів поряд і міцно тримав її за руку. Очі в нього були мокрі.
З таксі жінка вибиралися довго: сумка, валіза, з якої поспішно діставали речі доньки.
– Світлана!
Вона стрепенулася, чомусь вирішила, що чоловік із донькою теж передумали і повернулися.
Але то були не вони. Біля під’їзду стояв Мишко.
– Привіт! – сказав він. – А я на тебе тут чекаю. Хотів уже додому йти.
Світлана подумала, що вона щось забула тоді в нього в квартирі, і почала згадувати, що це могло бути.
Мишко тим часом підійшов до її сина, простягнув руку і представився:
– Михайло.
Її такий великий вже син твердо відповів:
– Левко.
І в цей момент Світлана зрозуміла: вона нічого не забула!
Вони зустрілися з Мишком поглядами, він усміхнувся.
– Може, морозива в кафе скуштуємо? – запропонував він.
– Можна, – погодилася Світлана.
Вона не знала, що на неї чекає далі. І не хотіла знати. Час все покаже…