Настя приїхала до міста із села два роки тому. Вона вступила в коледж, а жити стала у гуртожитку.
Повертатися додому дівчина не планувала, та загалом і повертатися не було куди. Настя була другою із семи дітей у сімʼї. І всі дев’ять людей жили у невеликому будинку.
Спочатку там було всього дві кімнати: одна, прохідна, велика, метрів двадцять – тут спали всі діти, інша – маленька, де ледь поміщалося батьківське ліжко та дитяча колиска, в якій спало чергове немовля.
Але потім батько утеплив мансарду, і там зробили спальню для хлопчиків, а їх у сім’ї після Насті народилося одразу четверо.
Того року, коли Настя навчалася у дев’ятому класі, сім’я знову виросла. По–перше, мама народила ще одну доньку – Полінку, а по–друге, старша сестра Насті – Людмила – вийшла заміж і привела в дім чоловіка.
Точніше, привів Миколу батько. Сам хлопець, дізнавшись, що Людмила вагітна, одружуватись не поспішав, а якщо чесно сказати, то й не планував.
Але батько, випитавши у Людмили, хто «автор» її нинішнього становища, вирушив у гуртожиток, де жили робітники, а повернувшись, сказав матері, що Микола прийде свататися через три дні.
Справді, в призначений день хлопець стояв на порозі будинку.
Тепер «залу» перегородили меблевою стінкою: в одній частині, яка була більшою, поставили диван для молодят, в іншій – зовсім маленькій – ліжко, яке батько зробив для Насті.
Двері були якраз навпроти її ліжка, і батьки, і Людмила з чоловіком, щоб потрапити до себе, завжди проходили через комірчину дівчинки.
Настя ледве дочекалася кінця навчального року та поїхала до міста.
І тут Насті поталанило: одночасно з нею до завідувачки гуртожитку підійшла ще одна дівчина.
– Сільські? – окинувши їх поглядом, запитала жінка. – Готувати будете чи по кафе бігати?
– Звісно, готувати. У мене на кафе й ресторани грошей немає, – відповіла Наталя – так звали дівчину.
– Тоді йдіть у сімнадцяту кімнату, там від колишніх мешканців холодильник залишився, – сказала та.
Настя з Наталкою подружилися і прожили в одній кімнаті до кінця навчання. А холодильник їм дуже став у нагоді, бо ні тій, ні іншій батьки не могли допомагати грошима, зате щедро постачали овочами й іншими продуктами свого господарства. Зваривши каструлю супу, дівчата три-чотири дні були ситі.
Коли Настя приїжджала по продукти, мама, звичайно, давала їй гроші, але дівчина розуміла, що ці гроші вона відриває від сім’ї. Батьки працювали, але зарплат не вистачало на одинадцять людей, що жили в будинку: батька, матір, п’ятьох дітей, Людмилу, її чоловіка та їхніх дівчат–двійнят. Микола, звичайно, також працював, але його зарплати ніхто не бачив.
Дивлячись на те, як важко працюють батьки, на той мурашник, на який перетворився їхній дім, Настя дала собі слово, що ніколи не буде так жити. А для цього треба було працювати та економити.
Закінчивши коледж, Настя та Наталя орендували на двох одну кімнату, влаштувалися на роботу і стали жити, намагаючись наблизити свою мрію. А вона в них була одна: купити собі окрему квартиру чи хоча б кімнату.
І вони намагалися наблизити цю подію: окрім роботи на пошті постійно десь підробляли. Не відмовлялися від жодної роботи: мили підлогу та посуд, упаковували замовлення, розклеювали оголошення, а якось цілий місяць, змінюючи одна одну, пропрацювали нічною нянькою маленькій дитині, поки її мама лежала в лікарні.
Якось Настя йшла з роботи. Дівчина вже підходила до автобусної зупинки, як раптом повз неї на самокаті пролетів хлопець і забрав з плеча Насті сумочку. Від несподіванки дівчина не втрималася і опинилася на землі.
Настя побачила синю футболку того хлопця, що віддалялася з великою швидкістю, і зрозуміла, що наздогнати його не зможе. Але якийсь хлопець, що підходив до зупинки з іншого боку, порівнявшись із тим, різко зупинив його. Той втік. А сумочка опинилася в руках у рятівника Насті.
– Спасибі вам велике! – дівчина не знала, як дякувати хлопцю. – У мене там і телефон, і документи, і банківська картка. Дякую! Як це у вас спритно вийшло!
– Та годі вам! У нас біля будинку теж такі спритні намагалися у жінок сумки тягати, так чоловіки одного спіймали і влаштували йому, що довго буде пам’ятати. А ви акуратніше наступного разу. Мене, до речі, звуть Олександр, – сказав він.
– Ви на Олександра зовсім не схожі, – сказала Настя.
– А яке ім’я мені личить? – поцікавився хлопець.
– Мені здається, вам підійшло б ім’я Михайло. А я – Настя.
Настя та Сашко потоваришували. Хтось міг би сказати, що вони стали зустрічатися, але це було не так. Вони, справді, просто подружилися.
Вони разом гуляли в парку, ходили на пляж або на ковзанку. Іноді до них приєднувалася Наталка, і вона не почувалася третьою зайвою.
Сашко працював кур’єром у якійсь великій фірмі. Щоправда, зарплата в нього була зовсім невелика.
– А чому ти не поміняєш роботу? – якось спитала його Настя.
– А навіщо? Мене це влаштовує. Іноді треба всього двічі на день кудись з’їздити, відвезти документи. Бувають, звичайно, дні, коли п’ять–шість разів, але це рідко. А решту часу я сиджу в кімнаті відпочинку і спокійно читаю.
Читав Сашко, і справді, багато. І був чудовим оповідачем. Настя часто слухала його цілими вечорами.
– Настю, а тобі Сашко дуже подобається? – Запитала якось Наталя.
– Звичайно подобається.
– Так сильно, що ти заміж би за нього пішла? – продовжила подруга.
– Я про це не думала, – відповіла Настя.
– А ти подумай, бо Сашко явно закоханий у тебе.
– Не знаю, не помічала.
– А я помічаю, – сказала Наталка. – Якщо раніше я з вами скрізь спокійно ходила і не відчувала себе зайвою, то останні пів року Сашку не дуже подобається, коли ти мене з вами кудись піти запрошуєш.
Наталка як у воду дивилася: через тиждень Сашко зробив Насті пропозицію.
Дівчина нічого подібного не очікувала й розгубилася. Сашко це помітив.
– Я не кваплю тебе з відповіддю, якщо хочеш подумати – подумай, – сказав він. – А зараз ходімо до мене, я хочу тебе з моєю мамою познайомити.
Мама Сашка – Ольга Юріївна – виявилася дуже приємною жінкою. На вигляд їй було близько п’ятдесяти років. Вона працювала у школі.
Кімната, в яку запросили дівчину, була дуже затишною. Одну стіну повністю займала книжкова шафа. Стільки книг Настя бачила лише у бібліотеці.
Розмову за чаєм вели на спільні теми. Ольга Юріївна не розпитувала Настю про її родину. Зате вона багато розповідала про своїх учнів та про сина.
– Я розраховувала, що Сашко піде моїм шляхом – він любить літературу. Однак син обрав коледж туризму, але в агентстві працювати не став – там надто багато метушні і, як виявилося, жодної романтики. Зате нинішньою роботою він задоволений, – сказала Ольга Юріївна.
Настя давно звернула увагу на якийсь високий строкатий предмет, що стояв біля вікна. Коли мати вийшла на кухню, вона спитала Сашка, що це таке.
Той загадково посміхнувся.
І тут Настя почула найгірше.
– Це ширма. У нас кутова квартира, тож у кімнаті два вікна. Це дуже зручно. На ніч чи коли мені чи мамі хочеться побути одному, ми розсуваємо ширму – на ній дуже гарний малюнок – острів у Таїланді.
Через тиждень Сашко нагадав Насті, що вона так і не відповіла на його пропозицію.
– Не ображайся, будь ласка, але мені здається, що нам поки що рано думати про створення сім’ї. І тобі, і мені лише двадцять один. Потрібно стати на ноги, купити свої оселі.
– Але ж у нас і зараз є де жити – наша квартира тепла, світла, – зупинив її Сашко. – Хіба вона тобі не сподобалася?
– Там немає місця для трьох людей. У вашій кімнаті не більше двадцяти метрів. Якщо її перегородити ширмою, то лишиться десять. І на цьому п’ятачку ти пропонуєш нам виховувати дітей? – Запитала Настя. – А як ти збираєшся утримувати сім’ю, коли я буду в декреті? На зарплатню кур’єра?
– Мама непогану зарплату має, вона ще й репетиторством підробляє. Грошей вистачить, ти не хвилюйся, – сказав Сашко. – А ще знаєш, що мама запропонувала? У нас на кухні велика лоджія. Її можна утеплити, витягнути віконний блок і з’єднати з кухнею. Там поміститься односпальна тахта. Це буде мамина спальня. Тоді кімната буде повністю у нашому розпорядженні.
– Ти нічого не зрозумів. Вибач, але я поки що заміж не збираюся…
Увечері Настя розмовляла із подругою.
– Наталю, мені Сашко завжди здавався розумним. Невже в жодній із тих сотень книг, які він прочитав, не було написано, що, перш ніж створити сім’ю, треба вирішити, де і на що ви житимете? Я як побачила цю ширму, одразу згадала батьківську хату. Але там хоч город є – туди можна вийти, якщо захочеться побути на самоті. А тут?
– Настя, але ж багато родин починають із того, що винаймають квартиру. А потім, заробивши, купують свою, – сказала Наталя.
– Ось це мене анітрохи не лякає, але ж Сашко про таке навіть не думає. Його влаштовує все, що він має: і квартира, і робота. Я впевнена, що він і не збирається нічого змінювати. А я не хочу бути буксиром, котрий тягне на собі всю родину. Одним словом я йому відмовила. А він, здається, навіть не зрозумів чому…