Андрій зайшов у квітковий магазин, щоб купити червоні троянди. Для його коханої Насті. В неі сьогодні день народження. Міг би бути…
Насті не стало три роки тому. Вона дуже заслабла. Дізналися, коли було дуже пізно…
Два щасливі роки сімейного життя, і три роки як він удівець. Спочатку жив як у тумані. Робота, дім, робота, дім. Вечеряв і лягав спати. Друзі іноді запрошували у гості, але йому було важко бачити щасливі сімейні пари. Одразу згадував про кохану…
З тещею Ганною Олегівною він мав хороші стосунки. Ось до неї чоловік їхав спокійно, адже вона її мати… Вони пили чай і згадували Настю. Мама розповідала, якою вона була в дитинстві, що смішного говорила маленькою, дивилися фотографії.
У Андрія матері не було, не стало її, коли він навчався в інституті. Батько зійшовся з жінкою і почав гульбанити. На всі умовляння сина, що так не можна, махав рукою, і казав не лізти не в свої справи. Андрій і перестав лізти, їздити до нього і дзвонити. Нехай живе як хоче.
Квартира, в якій жив Андрій, належала його бабусі, маминій мамі. Вона дуже любила онука і заповідала йому квартиру у хорошому районі. Туди він привів молоду дружину.
З якою ж радістю вони робили ремонт, купували меблі. Мріяли про дитину… Не встигли. Перед відходом Настя посміхаючись, сказала, що Андрій обов’язково буде щасливий, і він матиме двох синів. Втішити так вирішила, мабуть…
Але Андрій за ці три роки без неї не міг навіть дивитися на жінок. Ніхто йому не потрібний.
Спочатку їздив на цвинтар, але теща сказала, що почала снитися Настя і просити не турбувати, важко їй від цього… І він почав приїжджати раз на місяць, а потім тільки на річницю, як її не стало і день народження.
Червоні троянди вона дуже любила. Втім, вона любила всі квіти, але до червоних троянд в неї була особлива пристрасть.
– Мені, будь ласка, одинадцять червоних троянд, – сказав Андрій молодій дівчині за прилавком.
За життя він завжди дарував їй таку кількість.
– Добре, зараз. Можу ще гарно запакувати.
– Мені без упаковки, просто стрічкою перев’яжіть, будь ласка…
Раптом у магазин зайшов хлопчик, років семи. Він виглядав трохи розгубленим.
– Здрастуйте. Скажіть, а скільки коштують троянди?
– Вісімдесят гривень одна штука. Тобі скільки треба? – відповіла дівчина.
– Та я цей… Просто спитав…
Андрій бачив, що хлопчик засмутився.
– Ти мамі, напевно, хочеш купити чи дівчинці?
– Мамі… У неї день народження сьогодні. Тато завжди дарував їй букет. А зараз нікому. Мама плаче, хотів порадувати її. Але я маю мало грошей.
– Чому мама плаче?
– На татовий портрет дивиться і плаче. Його не стало рік тому, на машині їхав і…
Андрію стало ніяково. Ну і ситуація…
– Слухай, а давай я дам тобі грошей, і ти купиш троянди й подаруєш мамі. Не можна залишати її без букета. Згоден?
Хлопчик посміхнувся і кивнув головою. Простягнув зім’яті три папірці по двадцять гривень.
– Ось візьміть. Це все що у мене є…
Андрій узяв гроші. Для хлопчика важливо, щоб був і його внесок у букет.
– А можна ще один букет? Одинадцять троянд, будь ласка.
Дівчина посміхнулася, взяла гроші.
– Який колір вибереш? – запитала у хлопчика.
– Червоні. Мамині улюблені!
З магазину вони вийшли разом.
– Дядьку, дякую вам велике! Я віддам гроші, обіцяю. Скажіть, як вас звуть, прізвище?
– Мене звуть Андрій Іванчук. А тебе?
– А мене Павлик. Коваленко. А маму Галя.
– Приємно познайомитись, Павло. Бережи маму, їй дуже потрібна твоя підтримка. Ти тепер замість тата…
– Дякую вам, дядьку Андрію. Ви добрий. Як мій тато був… Гаразд, побіжу я, не терпиться мамі подарувати квіти!
– Ну, біжи!
Андрій з посмішкою спостерігав, як цей маленький хлопчик із довгими, майже наполовину його зросту, квітами, побіг вулицею…
Треба ж, теж сьогодні день народження у цієї невідомої йому Галі, і теж любить червоні троянди… Як Настя…
Андрій їхав на цвинтар, і весь час думав про цього хлопчика. Який же ж він хороший… Шкода, що у них з Настею немає дитини, він дуже хотів би такого синочка від коханої жінки…
– Привіт, кохана! З днем народження! Ось приніс твої улюблені троянди…
Андрій налив із пластикової пляшки воду у кам’яну вазу на плиті, поставив квіти.
Сів на лавку і почав розповідати, як живе, що відбувається у його житті. Говорив із нею, як із живою, і йому здавалося, що вона чує, і звідкись зверху дивиться на нього і посміхається…
Приїхавши додому, зателефонував тещі, розповів, що їздив до Насті. А ще розповів, що зустрів хлопчика у магазині.
– Андрійку, у мене таке відчуття, що це неспроста… Такий збіг… День народження і теж троянди любить…
– Так, дивно, звичайно…
Наступного дня Андрію у соціальній мережі написала якась жінка. Андрій відкрив повідомлення і застиг від здивування.
“Здрастуйте, Андрію! Пише вам мама хлопчика, якому ви вчора допомогли купити троянди. Павлик мені все розповів. Хочу сказати вам спасибі, для сина було важливо порадувати мене в день народження. Квіти дуже красиві, мої улюблені.
Я хотіла б повернути вам гроші, які ви витратили. Павлику про це я не скажу, але мені не хочеться бути винною. Якщо не важко, напишіть номер своєї картки.
Вас знайшла тут на ім’я та прізвища, які ви сказали синові, він запам’ятав. Показав фото, він сказав, що це ви. Просив передати привіт. Сказала, що напишу дякую вам у повідомленні.
З повагою, Галина.”
Андрій усміхнувся. Треба ж знайшла його… Зайшов на її сторінку, відкрив фотографії. Їх було небагато, здебільшого з чоловіком. Симпатичні люди. Жаль, що не стало чоловіка. Павло дуже схожий на тата.
Андрій, як ніхто інший, розумів переживання від втрати. У неї хоч син залишився, а в нього – лише спогади…
“Здрастуйте, Галино. Мені було приємно допомогти такому гарному хлопчику як Павло. Добрий, щирий.
Сподіваюся, квіти хоч трохи потішили вас. Павлик сказав, що вашого чоловіка не стало, щиро співчуваю. Я теж втратив дружину три роки тому.
І, до речі, вона вчора теж мала день народження… І вона теж любила троянди. Червоні. Ось такі справи…
Гроші повертати не треба. Нехай це буде така маленька добра справа. Від чистого серця. Привіт Павлику.
З повагою Андрій.”
Андрій закрив ноутбук і вирішив подивитися фільм. Спати не хотілося. На душі було чомусь радісно…
Галина відповіла наступного дня. Почалося листування. Галина писала про Павлика, чим захоплюється, що любить. Писала про чоловіка, про свою сім’ю. Андрій теж почав виливати душу цій незнайомій по суті жінці.
І так легко було з нею спілкуватись. Наче вони були давно знайомі. А ще їх згуртувало спільне лихо від втрати коханих.
Андрій сам не помітив, як почав чекати від неї повідомлень. Дружнє листування, нічого більше. Приємна в спілкуванні, грамотна, з гумором.
І треба було такому статися – вони випадково зустрілися в кафе в торговому центрі, у вихідний день.
– Ой, Андрію, привіт! Ми з Павликом по магазинах ходили, одяг у школу вибирали. У другий клас йде, росте, синочок мій… Зголодніли от, вирішили перекусити тут у кафе.
– Привіт! Радий зустрічі! Павло, як справи? Хочеш до школи? Канікули вже закінчуються…
– Дядьку Андрію! Я вас одразу впізнав! Хочу до школи, мені подобається там.
– Може, разом пообідаємо?
– Ми не проти!
Додому Андрій довіз їх своєю машиною.
– Дякую, Андрію. Може, на чай зайдете? Будемо раді…
– Так, заходьте до нас, я вам покажу гру свою, і футбольний м’яч…
Андрію незручно було відмовити. Та й у глибині душі він сам хотів цього. Галина була йому симпатична як жінка. За віком вона була старша на чотири роки, але виглядала набагато молодшою.
Світле кучеряве волосся, блакитні очі. І мила, щира посмішка…
Увечері йому зателефонувала теща.
– Привіт, Андрійку. Як справи? Зник, не дзвониш, не заїжджаєш у гості? У тебе все добре?
– Здрастуйте, Ганно Олегівно. У мене все гаразд, ви як?
– Та я теж нормально. Настя наснилася сьогодні, дуже радісна, сміється, каже, мамо, я заміж збираюся, їду далеко. Я говорю, а як же ж Андрій?
А вона відповідає – а Андрій знайшов собі нову дружину і все в нього буде добре, як і в неї. Нічого не зрозуміла я, до чого це все було…
Андрійку, ти там не зустрів нікого, часом? Мені Настя просто так не сниться ніколи, і сон я чітко пам’ятаю, значущий він очевидно. Але приємне враження все ж залишив. Радісно Насті було, значить, добре все в неї…
– Знаєте, я спілкуюся з тією жінкою, Галиною. Її синові тоді троянди допоміг купити, я вам розповідав. Якось усе само собою склалося… А сьогодні зустрів їх у торговому центрі і додому відвіз, на чай запросили…
– Андрійку! Так он воно що! Це знак! Я одразу зрозуміла, у мене інтуїція хороша! Тож Настя радісна була! Вона тепер там вільна, розумієш? Ти своїм сумом і смутком заважав їй здобути спокій і свободу.
Галя – твоя доля, я впевнена! Може, навіть Настя якось сприяла цьому! Ми нічого не знаємо як там і чому. А я вірю у вищу силу!
Андрій зніяковів. Він якось не думав про це. Просто спілкувався і все… Приємна жінка Галя, але любить він Настю…
– Тримай мене в курсі! Я буду тільки рада, якщо ти будеш щасливий! Ти просто зобов’язаний за двох бути щасливим! Не проґав цю жінку…
…Швидко пролетіли пів року. Все склалося якось само собою… Спілкування, зустрічі, і несміливі зізнання…
– Андрійку, ми повинні і будемо щасливі. А наші кохані тільки потішаться за нас. Бо ж життя продовжується. Їх немає, а ми є…
– Згоден, Галочко. Доля так розпорядилася, щоб ми зустрілися, і хто ми такі, щоб протистояти їй? Ти вийдеш за мене заміж?
– Я буду щаслива стати твоєю дружиною! А Павлик – твоїм сином! Він мріє про це…
На вечерю, після реєстрації, запросили нову і колишню тещу Андрія. Батька у Галі не було. Також прийшли близькі друзі.
Ганна Олегівна щиро привітала молодят. І подружилася з мамою Галі.
– Ну що, Андрію, у тебе тепер дві тещі! Обіцяємо, пригощати вас млинцями й іншими смачними стравами! І ти про нас не забувай!
Павлик був дуже радий.Йому дуже подобався дядько Андрій.
– А можна називати тебе татом? — ніяковіючи, тихенько спитав він у Андрія.
– Я буду щасливий і гордий! Я завжди мріяв про такого сина!
Павлик кинувся до нього. Тещі, і сама Галина розплакалась від розчулення…
Через дев’ять місяців Галина народила синочка – Івана Андрійовича. Міцний хлопчик, весь час голодний. Копія тато.
У день народження Насті Андрій приїхав на її могилку з Галиною.
– Все збулося, як ти й казала, а я не вірив… Я щасливий, і я маю двох синів…
І йому здалося, що Настя посміхнулася з портрета на пам’ятнику.
Ось такі доля іноді підносить сюрпризи та хитросплетіння в житті…