– Ганно, ти чому мою матір до сліз довела? – З порога накинувся на Аню чоловік. Свекруха стояла поряд і ображено сопіла.
– До сліз? Не знаю, коли вона йшла, то була просто ображена. Але не плакала. Ви впевнені, що це я довела вас? – Спокійно запитала Ганна у свекрухи.
***
– Я заїду, Ганнусю? Я просто поряд із вашим будинком, на ринок їздила… – ласкавим голосом проворкувала свекруха Олена В’ячеславівна.
– Звичайно, – просто погодилася дівчина.
Вона росла у суворій сім’ї. І виховання не дозволяло їй грубо суперечити свекрусі, хоч Ганні й набридли постійні візити Олени В’ячеславівни. Вона вже чудово знала, про що йтиметься.
…П’ять років тому свекруха вирішила продати простору квартиру, що дісталася від чоловіка. Вона зробила косметичний ремонт і позбавилася житлоплощі. Олену В’ячеславівну не влаштовувало, що квартира була досить далеко від центру. Сина Миколу вона ні про що не питала, адже була єдиним власником.
Після продажу Микола переїхав на орендоване житло ближче до роботи. А свекруха почала шукати гарний варіант у центрі міста. Ось тільки час минав, ціни на нерухомість зростали, а бажана квартира все не знаходилася. Гроші ж бігли, як пісок крізь пальці. І через рік пошуків Олені В’ячеславівні вистачило лише на кімнату в комуналці, зате в центрі.
А через три роки Микола та Ганна побралися. Весілля зіграли досить пишне – добре вклалися батьки дівчини. Вони подарували їй квартиру після випуску з університету. І за це Ганна була їм нескінченно вдячна.
У дівчини була своя двокімнатна квартира, гарна освіта та гідна робота – чудове придане.
Ще до весілля Миколи переїхав до Ганни. Раніше свекруха зазирала до них у гості раз на кілька місяців. А зараз – майже щотижня. І Ганна не відмовляла, переживаючи образити її та чоловіка.
Але вже зараз Ганна не хотіла бачити свекруху. Олена В’ячеславівна прийде та почне скаржитися на нелегке життя у комуналці. Ганну це дуже обтяжувало, до того ж у неї зовсім не було часу на порожні розмови – чекала робота.
Непомітно пролетіла година і ось пролунав дзвінок домофону:
– Ганно, це я, відкривай.
Свекруха, як завжди, шумно увійшла до квартири. Ніби не жінка, а карнавал. З купою сумок, пакетів, що шарудять, і пакунків.
– Ось, тортик дорогою купила. Смачний… Став чайник. У магазині така продавчиня неприємна попалася, нагрубила мені, та ще й обрахувати спробувала. Але мене так просто не обманеш!
– Зрозуміло, – просто відповіла дівчина.
Ганна вже давно зрозуміла, що їй не обов’язково брати участь у розмові. Свекруха може вести монолог годинами. А дівчині потрібно лише іноді вставляти кілька слів. І ствердно кивати.
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як Олена В’ячеславівна почала скаржитися:
– Уявляєш, нам учора воду відключили! Хтось із мешканців не заплатив, а відбуваються усі. І не зізнаються! Так я втомилася жити в цій комірчині, де навіть спокійно чай попити на кухні не можна. Ось у тебе добре. Кімнати просторі, багато світла. А вид із вікна просто чудовий.
Ганна посміхнулася. Квартира була її предметом гордості.
– Так, батьки постаралися, обираючи її.
– Так Так. Але подивися, тут стільки місця, що ще кілька людей можна підселити, а ніхто обмежений і не буде. Дивовижне планування, мені так подобається у вас в гостях бувати, – свекруха широко посміхнулася.
А ось Ганна насупилась. Їй не подобалося те, в який бік мати чоловіка повертає розмову. Тож дівчина спробувала змінити тему.
– Ну, місця не так багато. У другій кімнаті маю домашній офіс. Ви ж пам’ятаєте, що я віддалено працюю? Там усі папери, стіл, комп’ютер. Та й бібліотека моя, – посміхнулася Ганна.
– Все це дрібниці, дочко, – стояла на своєму свекруха, – Можна зрушити речі та когось підселити! Потіснитися, так би мовити!
– Олено В’ячеславівно, я не збираюся пускати сюди чужу людину, заради грошей. Нам із Миколою комфортно удвох у квартирі.
Ганна бачила, як спохмурніла свекруха. Очевидно, невістка відповіла не так, як розраховувала жінка.
– Та хто говорить про чужу людину! – не витримала вона. – Я про рідних людей говорю. Про тих, хто потребує допомоги!
«Зрозуміло», – подумала Ганна, – «Вона хоче, щоб я її запросила сюди жити. Звільнила кімнату, а сама працювала у коридорі. Класна ідея…»
– А, зрозуміло, – сухо відповіла дівчина.
Свекруха навіть почервоніла від злості.
– І все? Більше нічого не скажеш? Зрозуміло, і все?
– А повинна? Я вже казала, що не хочу нікого бачити на своїй території. Тому всі розмови у нас чисто теоретичні, – засміялася Ганна, вдавши, що не зрозуміла натяків свекрухи. А заразом намагаючись звести розмову на жарт і згладити ситуацію.
Дівчина побачила, як у кулаки стиснулися руки Олени В’ячеславівни. На кухні запанувала напружена тиша. Але тепер вже Ганна дуже сподівалася, що свекруха зрозуміє натяк і піде.
– Ось, як ти заговорила? Невістко…
– Олено В’ячеславівно, про що ви?
– Про що я? Я – старенька, нездужа жінка. І маю тулитися в невеликій кімнатці! Як сирота. А ви житимете в просторій квартирі? Ну вже ні! Я переїжджаю сюди!
– І хто це вирішив? – спокійно запитала Ганна. Вона досі намагалася утримати ситуацію під контролем.
– Я!
– А ви у цій квартирі хто? – Ганна до останнього намагалася зберігати терпіння.
– Я мати твого чоловіка! – сказала свекруха таким тоном, ніби цей статус відкривав їй усі двері. І вирішував усі питання.
– А ваш син у цій квартирі хто?
– Що?
– Олено В’ячеславівно, якщо ви не забули, цю квартиру мені подарували батьки задовго до шлюбу. Я – єдиний власник за законом. Якщо ми з Миколою раптом розлучимося, він не отримає нічого, звичайно. І мені цікаво, з чого ви вирішили, що можете розпоряджатися моєю квартирою? – Ганна нарешті висловила все, що хотіла і замовкла, дивлячись на червоне від злості обличчя родички.
– Як ти смієш так зі мною розмовляти! Дівчино!
– А мені набридли ваші натяки. Ви продали свою квартиру. Купили кімнату та туди переїхали. Вас ніхто не просив цього робити.
– Я пожаліюся Миколі на тебе!
– Будь ласка. Але ж я не сказала нічого образливого, просто сухі факти.
Свекруха різко встала з-за столу.
– І як мій син вибрав собі таку… Хамку!
Ганна глянула на годинник. До повернення Миколи вона ще мала трохи часу, щоб попрацювати. Потрібно якнайшвидше закінчити всі справи. Ганна була впевнена, що ввечері вдома буде спекотно.
…Як дівчина й припускала, увечері разом із чоловіком прийшла й свекруха. У неї були заплакані очі. Весь її вигляд виражав вселенський смуток.
З порога Микола роздратовано заявив:
– Ганно, ти чому мою матір до сліз довела? Тобі не соромно? Доросла ж людина…
– До сліз? Не знаю, коли вона йшла, то була просто ображена. Але не плакала. Ви впевнені, що це я довела вас? – Спокійно запитала Ганна у свекрухи.
Жінка відразу кинулася в наступ.
– Подивися, синку, вона ще й сміється! Подивися, подивися, як твоя дружина ображає твою матір! Ні сорому, ні совісті немає!
– Ганно, – вигукнув Микола, – Не розмовляй з мамою в такому тоні!
– Добре, але тоді нехай і вона дасть спокій цій квартирі.
– Миколо, бачиш, як вона каже, безсовісна… – заголосила свекруха.
– Як ти можеш так казати? Ганно! Це моя мама! Вона мене виростила, дала освіту! І в неї проблеми. Ти вважаєш, що я маю залишити її жити на старості років у тій комірчині?
– Вона продала свою квартиру, не спитавши твої думки, якщо ти пам’ятаєш. – Зауважила Ганна.
– І це її право! Ганно, то була її квартира, не моя. Вона була єдиним власником.
Дівчина посміхнулася, мабуть, ні мати, ні її син не бачили проблему.
– Ну так і в мене є права, любий. Я теж тут єдиний власник, чи ти забув?
Микола насупився, мабуть, тепер у його голові склалися всі пазли. Він обернувся до матері з сумними очима. Але тут уже заголосила Олена В’ячеславівна.
– Ви – одна родина. Тут немає нічого твого чи чужого. Все спільне! У нормальних сім’ях так і є.
Микола схвально закивав.
– Ганно, моя мама права. Це буде вірно.
Ганна лише стомлено зітхнула і опустилася на стілець. Вона не розуміла, як донести до них думку, що свекруха тут не оселиться.
– Миколо, адже ми з тобою сім’я?
– Звичайно, люба!
– Тоді чому ти не береш до уваги мою думку? Чого я хочу? – тихо спитала Ганна.
– Про що ти?
– Я не хочу жити з твоєю мамою. Я навіть зі своїми батьками не хочу жити, хоч дуже їх люблю. Але дві родини під одним дахом – суцільне пережиття. А ти мене не чуєш, Миколо. Просто гнеш свою лінію. Ідеш напролом. Так не піде.
Микола навіть на мить здивувався.
– Але мама…
– У твоєї мами є кімната, пенсія. Вона не потребує іншого будинку. А ось я потребую спокою. Олено В’ячеславівно, – звернулася вона до свекрухи, – Вітаю, більше у вас немає такої непорядної та безсовісної невістки. Я подаю на розлучення, концерт закінчено.
– Що?! – одночасно обурилися мати та син.
…Але Ганна вже все вирішила. Як вона може довіряти людині, яка нехтує її бажаннями? Адже Миколу турбує лише мама. І так буде завжди.
Дівчині важко вдалося виставити чоловіка і свекруху. На це знадобилася не одна година. Але як тільки двері за ними зачинилися, Ганна відчула, як з її плечей упав важкий тягар. І ніби стало легше дихати… “Наступний раз, зустрівши чоловіка, я спочатку познайомлюся з його мамою, а вже потім вирішуватиму виходити за нього заміж” – сумно усміхнулася вона сама собі і пішла ставити чайник. Чай у цій ситуації був єдино правильним рішенням.